«Шість років розповідаємо, що інклюзія — це не страшно»
Коли в лютому 2022-го почалася повномасштабна війна, інклюзивно-ресурсний центр у Балті якийсь час мусив працювати дистанційно. Утім, колектив постійно був на зв’язку зі своїми підопічними. Одна з психологинь центру в ті дні створила для них усіх канал у телеграмі й надсилала туди свої авторські казки. У її казках не було війни. Вони написані для дітей, яким складно зрозуміти, що відбувається навколо…
Читали і слухали всі.
§§§
[Цей матеріал створений у партнерстві з ЮНЕСКО за підтримки Глобального партнерства заради освіти (GPE) та покликаний розповісти про роботу інклюзивно-ресурсних центрів в Україні у час війни]
§§§
Балта — місто на півночі Одещини, подільські ландшафти там розчиняються у степовій широчіні. Невелике за площею, але вагоме своєю історією, воно береже понад 50 історично-культурних пам’яток. Мов розсипані в часі імперські фасади з вицвілою пишністю чергуються з простими південно-степовими хатами.
Серед цієї неквапливої історії розташувався Балтський інклюзивно-ресурсний центр із сучасним ремонтом. На його подвір’ї кипить робота: будують, лагодять, оновлюють. Утім, у Балті незримо присутній подих війни. З її початком до таких центрів, як цей, звернень стало більше.
Історія ІРЦ тут розпочалася у 2019 році — з двох приміщень на подвір’ї місцевого ліцею, які міська влада віддала задля нової ідеї.
Тоді система інклюзивно-ресурсних центрів в Україні тільки зароджувалася. Їхня поява зумовлена наміром змінити підхід до оцінювання дитини: від моделі, що фокусувалася на діагнозах та класифікації порушень, — до тієї, що враховує індивідуальні особливості її розвитку та навчання. Це дозволяло точніше визначати її освітні потреби, підбирати індивідуальні методи навчання та підтримки, адаптувати освітнє середовище до її можливостей та уникати стигматизації, пов’язаної з медичними діагнозами. Із 2018 року фахівці почали працювати з дітьми та їхніми батьками у менших громадах — ближче до людей — і втілювати цей підхід.
З початком повномасштабного вторгнення стало значно складніше. Діти бояться звуків повітряних тривог, вибухів, відчувають війну і реагують на це. Батькам та педагогам теж у рази важче. Війна багатьох залишила без роботи, без можливості доїзду, без доступу до вкрай необхідних послуг. Іноді просто — у відчаї.
Щоб діти мали змогу навчатися та відновлювати психологічну стабільність, ЮНЕСКО за підтримки Уряду Японії та Глобального партнерства заради освіти (GPE) допомагає інклюзивно-ресурсним центрам в Україні — пілотними у цій співпраці були ІРЦ в Одеській, Житомирській та Київській областях.
Одним із таких став простір для дітей з особливими освітніми потребами у Балті. Окрім обладнання, діагностичних інструментів, навчання та супервізії для фахівців, тут отримали мобільний ІРЦ — обладнану автівку для виїздів. Відтоді можуть дістатися навіть у віддалені села. У Балтській громаді їх майже три десятки.
«Робіть, як зручно вашій дитині»
Центр у Балті очолює Марія Робак — фахівчиня з педагогічною та управлінською освітою. Спершу працювала у спецшколі-інтернаті для дітей з інтелектуальними порушеннями, потім у Балтській райдержадміністрації. Та доля склалася так, що з 2020 року керує ІРЦ, де опікуються понад 370 вихованцями.
Марія зустрічає нас біля воріт у чорному брючному костюмі — у чітких та зібраних рухах директорки відчувається елегантність та впевненість. Однак про суворість і не йдеться. В усмішці й тому, з якою енергією вона розповідає про свій центр, колектив та кожного вихованця, відчутна м’яка сила.
Здається, що коли вона веде коридорами центру, то проводить екскурсію власним домом, в якому пам’ятає кожну деталь, а в її розмовах із колегами немає «бюрократичної» дистанції.
У кабінетах ІРЦ висять розклади індивідуальних занять. Навіть не зазираючи в папери, Марія може розповісти, хто з дітей звідки, хто чим любить займатися та яких успіхів уже встиг досягнути.
«Усі ці шість років ми працюємо на довіру, розповідаємо, що інклюзія — це не страшно, інклюзія — не діагноз, інклюзія — тимчасова або постійна підтримка тим, хто того потребує, але це також не страшно. Це не страшно — бути асистентом учителя, асистентом вихователя, адже є команда фахівців інклюзивно-ресурсного центру, які починають підтримувати, допомагати педагогам, що працюють з дітками з особливими освітніми потребами», — ділиться директорка.
Центр працює з дітьми з інтелектуальними порушеннями, з порушеннями аутистичного спектру, з мовленнєвими й функціональними труднощами, з дітками, яким важко орієнтуватися в середовищі, розуміти, що відбувається навколо.
«Ми не говоримо “інклюзивні діти”. У нас є діти з особливими освітніми потребами — тому що це про освіту, про те, що цій дитині заважає навчатися. Діагнози конфіденційні: фахівці знають їх, проте у своїй практиці оперують лише педагогічними термінами, а також стандартизованою мовою і схемами опису станів здоров’я та станів, пов’язаних із ним», — пояснює Марія.
Інклюзія, наголошують тут, — не є характеристикою дитини. Вона охоплює не тільки дітей з інвалідністю чи тих, хто має особливі освітні потреби, а всіх без винятку. Це характеристика системи освіти та середовища, яке забезпечує дітям рівний доступ до неї та можливість повноцінної участі.
Важлива й складна частина роботи ІРЦ — довгі й повторювані розмови з батьками: багато з них не приймають того факту, що їхні діти мають особливі освітні потреби, або соромляться це визнавати. Деякі запитують: чому моя дочка з ДЦП за кілька років занять не говорить? Тоді їм пояснюють і розповідають. Прийняття — це також шлях, інколи — довгий.
«Відповідь на питання батьків завжди потребує терпіння. Ми зазвичай кажемо: виходьте зі своєї зони комфорту. Робіть не як зручно вам, а як зручно вашій дитині», — говорить Марія Робак.
Маленькі перемоги запам’ятовуємо найбільше
Логопеди, дефектологи, психологи, фахівчиня з лікувальної фізкультури — разом усіх тут десятеро. Колектив, який уміє перетворювати недовіру та відчай у надію.
Стіни в Балтському центрі — світлі. Парти в кабінеті логопедів — рожеві. Здається, вони не бачили подряпинок. У кабінеті для лікувальної фізкультури — «басейн» із різнокольоровими кульками, він точно надовго затримує маленьких відвідувачів.
У проміжку між ранковими та післяобідніми заняттями у будівлі — тиша, працівниці готуються зустрічати наступних вихованців: розкладають іграшки, перевіряють обладнання, трохи гомонять про своє.
Усіх їх привела в центр любов до дітей. Своїх та чужих. Бажання допомогти сину з гіперактивністю, мрія продовжити родинну справу, поділитися підтримкою з іншими мамами… Вони обрали щодня працювати з дітьми з особливими освітніми потребами — особливо веселими, особливо усміхненими й особливо щирими.
Ольга Багріновська, фахівчиня-консультантка, практична психологиня, займається комплексною оцінкою розвитку дітей. Кольори, форми, реакції: у хід ідуть різні методики. Їхня суть — у форматі гри зрозуміти, що дитина вміє, а в чому їй потрібна підтримка.
«Якщо дитина немовленнєва, тоді вона може показати пальчиком фігурку. А якщо говорить, то може назвати кольори, зорієнтуватися в порах року — у тому, що потрібно на її вік. Кожен діагностичний пакет відповідає віку. Наприклад, три-чотири роки — це тільки завдання цього рівня. Якщо ми бачимо, що хтось не справляється з цим завданням, можемо перейти на інший рівень, але маємо виявити здібності, можливості дитини», — пояснює специфіку своєї роботи Ольга Багріновська.
Раніше діагностична методика ІРЦ охоплювала лише дітей від 7 до 18 років. Завдяки допомозі ЮНЕСКО в центрі з’явилися інструменти для більш ранньої діагностики — від 0 до 6.
«Важливо знати добре ранній вік і розуміти, коли дитина має повернути голівку, коли вона має слухати, з якого боку брязкальце загриміло, чи тягнеться за іграшкою. Зараз ми можемо відразу це бачити й аналізувати. І тоді вже за протоколом знаємо, якому віку відповідає її розвиток», — додає Ольга.
У професію вона прийшла в зрілому віці, коли вже мала диплом технолога. Саме власний досвід материнства підштовхнув її до бажання допомагати іншим дітям та зануритися у сферу практичної психології.
Після початку великої війни до центру в Балті звертається більше людей, додалися переселенці. Діти бояться вибухів, гучних звуків, погано сплять, тривожаться. Деякі історії Ольга не може згадувати без сліз: коли дитина залишається без батьків і, на жаль, потрапляє до спецзакладу.
«Найбільше в роботі запам’ятовуються маленькі перемоги кожної дитини», — каже вона. Вихованці зазвичай не хочуть іти з її занять, а під дверима вже чекають інші.
Водночас психологиня центру Ольга Оразова вже понад 40 років працює з дітьми. Для неї це сімейна справа: мама, сестри, тітка — усі в освіті. Тому напівжартом говорить, що вибору обрати інший шлях не було. Коли закрили школу, де вона викладала, Ольга долучилася до команди ІРЦ. І відтоді щоранку автівкою долає 30 кілометрів від рідного села Плоске до Балти. Ця дорога на роботу за кермом — її особистий простір: зібратися з думками, відпустити зайве.
Із 08:00 й до 16:00 — заняття з дітьми.
«Кожна дитина — окремий світ, до якого треба знайти ключ», — ділиться Ольга Оразова.
Хтось відкривається через гру, комусь потрібен час звикнути до присутності дорослого поруч. Іноді цей шлях триває тижні, а іноді — й місяці.
Психологиня багато розповідає про батьків та їхні страхи, тривогу, інколи — неприйняття та нерозуміння. Доводиться окремо говорити з ними, довго й терпляче підводити до того, що їхній дитині потрібна допомога. Є історії, які назавжди залишаються з Ольгою. Наприклад, коли хлопчик під час пандемії втратив маму, а його тато не здався — водив сина на заняття, працював з ним і підтримував.
У кабінеті Тетяни Стрижак, учительки-логопедині, багато яскравих іграшок, картки, рожеві парти, дзеркала — кожна з цих речей наче точно знає свою роль.
«З оновленням обладнання нам дуже допомогло ЮНЕСКО — предмети для нейрогімнастичних вправ, кольорові матеріали, логопедичне дзеркало, через яке дитина вперше бачить, як насправді рухається її язик, вчиться керувати мовленням», — пояснює Тетяна.
У логопедії вона з 2000 року, а до цього викладала біологію у школі. Нині її робочий день — низка індивідуальних занять, обстежень та розмови з батьками, часто виїздить у школи й дитсадки. Каже, сьогодні в дітей усе більше проблем із мовленням, і причини зазвичай буденні: телефони й мультики — замість живих розмов.
«Дітям потрібно, щоб із ними розмовляли. У нас був хлопчик, який не вимовляв жодного слова до приходу в центр. Проте вже за рік — він говорить, реагує на звертання тощо. Мама щаслива, а ми — не менше», — згадує.
Анастасія Хмель, вчителька лікувальної фізичної культури, в ІРЦ працює з дітьми з порушенням опорно-рухового апарату. Це багато емоційної та фізичної роботи, порушення часто — тяжкі. У регулярних заняттях допомагають тренажер і сенсорне обладнання, закуплене ЮНЕСКО: допоміжні матеріали для сенсорної інтеграції, розвитку дрібної моторики та покращення тілесного сприйняття.
У дітей із ДЦП навіть невеликі перерви в заняттях призводять до зниження прогресу. Кілька місяців вправ вартують кількох хвилин самостійного стояння. Підтримувати батьків, пояснювати їм особливості розвитку в такі моменти їй допомагає особистий досвід — 6-річний син Анастасії має розлад дефіциту уваги й гіперактивності.
«Я постійно на зв’язку з фахівцями. Перед школою ми маємо пройти комплексну психолого-педагогічну оцінку. Не будую ніяких очікувань, повністю спокійна, тобто не проти, щоб моя дитина була на інклюзивному навчанні та мала асистента вчителя. Головне — на користь», — ділиться Анастасія.
Батькам вона радить не соромитися та не боятися звернутися по допомогу. Наводить приклад своєї знайомої. Спочатку ця мама боялася реакції навколишніх людей на поведінку її дитини. Проте, спостерігаючи за спокоєм Анастасії, змінила думку і навчилася не реагувати на сторонніх.
Розкажу тобі казку. Без війни
Перші три місяці повномасштабної війни Балтський ІРЦ працював дистанційно: заняття онлайн, фахівчині день і ніч на зв’язку — підтримували. Тоді заспокоювала казкотерапія у телеграмі: дітям складно пояснити, що відбувається насправді, звідки повітряні тривоги чи вибухи, як реагувати. Навіть якщо не бачать і не чують обстрілів, вони відчувають неспокій дорослих. Ольга Багріновська писала авторські казки, надсилала їх у чат, де були батьки. Так — рятувалися.
Із травня 2022 року центр знову почав приймати дітей очно — влітку того ж року відремонтували укриття.
Щовечора, о 19.30, Ольга продовжує ділитися казками. До кожної історії добирає малюнки, щоб сюжет точно відгукнувся дитині. Так вони створили свій невеличкий і теплий ритуал серед війни — вечірню казку.
Попри сирени, що долинають з вулиці, у Балті більш спокійна безпекова ситуація, ніж в інших громадах Одещини. За прихистком сюди приїхало кілька тисяч переселенців, серед них — родини з дітьми, які потребували підтримки.
Проте саме під час війни питання логістики ускладнилося: не всі діти із сіл можуть безперешкодно дістатися в ІРЦ. Десь автобуси ходять лише кілька разів на тиждень або ж батьки не мають автівки чи й коштів, щоб привезти дитину в місто. У сільських садочках та школах бракує логопедів та дефектологів.
Вихід знайшли разом з ЮНЕСКО. У межах проєкту «Безпечне освітнє середовище» організація підтримала кілька напрямів роботи центру одночасно. Пройшли навчання з п’яти діагностичних методик із тих, що були в арсеналі ІРЦ, і тих, які закуплені ЮНЕСКО додатково. У центрі з’явився фахівець із підтримувальної супервізії — практичний психолог, який кілька разів на місяць проводить зустрічі з психологами шкіл і садочків громади, а ще — з асистентами вчителів, бібліотекарями, медичними працівниками. З усіма, хто щодня віддає свій ресурс іншим та потребує відновлення.
Крім оснащення кабінетів, техніки, методичних матеріалів, ігор та інших дидактичних матеріалів, у квітні 2026 року центр отримав автомобіль.
Із травня, щовівторка й щочетверга, розпочали виїзди з командою супроводу. Мікроавтобус курсує селами рідної громади й кількома сусідніми.
Фахівці ІРЦ їдуть до родин додому, щоб на місці провести комплексну оцінку та надати необхідні корекційно-розвиткові послуги. Мобільний центр робить ці послуги доступнішими для вихованців, особливо — у непростий час. Кожного такого виїзного дня діти чекають. Чекають і батьки. Центр везе їм у дім надію на колесах.
Ще одне з важливих завдань — відвідування шкіл та дитсадків у громаді. Там працюють із командами психолого-педагогічного супроводу, що є у кожному закладі освіти з інклюзивним навчанням. У школі чи садочку, куди дитина з висновком ІРЦ приходить вчитися, педагоги теж потребують уваги та підтримки.
Надія на колесах
У машині, яка обладнана для виїздів інклюзивно-ресурсного центру, — робочі місця для психолога, логопеда і дефектолога. Є сенсорні м’ячики, маракаси (ударні музичні інструменти), гітари, кольорові іграшки, книжки, щоб малювати водою. Є підйомник для дітей із порушенням опорно-рухового апарату, інструменти для діагностики. Його краще описати як кабінет на колесах.
…І ось 15 кілометрів позаду. Дефектологиня Світлана Кулакевич розминає руки 14-річному Жені із села Лісничівка. З колегами вона прибула сюди в один зі своїх виїзних днів. Потім разом, рука в руці, беруть пензлик і починають малювати. Женя чує звук маракасів — музика викликає у хлопця сміх.
Світлана працює в ІРЦ майже рік, каже: інвентар, який отримали від ЮНЕСКО, дає нові можливості для занять.
«Багато нових іграшок, які працюють із моторикою рук. Саме над моторикою Жені треба багато трудитися — намистинки перебирати, чогось торкатися. Але у майбутньому йому буде легше працювати руками», — ділиться дефектологиня.
Женя супить брови. «Він так завжди. Якщо щось не по його — кривиться, як подобається — сміється», — пояснює мама, яка поруч на цьому занятті.
Далі до хлопця підсідає психологиня Ольга Оразова, разом збирають різнокольорову пірамідку: зелений, червоний, жовтий… Женя водить поглядом за тим, як фігурка наповнюється барвами. Згодом — вправа на розпізнавання емоцій, потім на концентрацію та увагу.
На завершення — лікувальна фізкультура. Анастасія Хмель помітила, як Женя почав прогресувати за цей рік: прогрес для нього вимірюється поступовим фізичним покращенням, передусім розслабленням м’язів, що зазвичай напружені. Якщо він пропустить заняття, напруження відразу повертається: м’язи важко розгинати.
Команда супроводу прощається зі своїм підопічним. Після слова «Бувай!» — усмішка зникає з вуст хлопчика — попереду ще кілька днів очікування на нову зустріч.
Мобільний ІРЦ вирушає далі, жінка та її син у дворі махають автівці вслід. За іншою адресою ще хтось чекає на свою надію на колесах.
***
Ініціатива ЮНЕСКО з підтримки інклюзивно-ресурсних центрів є критично важливою саме зараз, оскільки відповідає одночасно на два системні виклики — наслідки війни для психічного стану дітей та необхідність забезпечувати безперервність інклюзивної освіти.
Від початку повномасштабного вторгнення освітня система України працює в умовах постійного стресу, переміщення населення та зростання кількості дітей, які потребують як освітньої, так і психосоціальної підтримки. Саме ІРЦ у цій системі виконують ключову функцію — забезпечують комплексну оцінку розвитку дитини, визначення її освітніх потреб та супровід сімей і педагогів.
За цей період за підтримки ЮНЕСКО вдалося охопити 123 інклюзивно-ресурсні центри в Україні. Допомога була комплексною і включала:
- забезпечення сучасними діагностичними інструментами;
- постачання спеціалізованого обладнання;
- закупівлю, обладнання та передачу мобільного ІРЦ для Балтської громади із обслуговуванням значної кількості віддалених сіл з обмеженим доступом до послуг;
- відновлення та відбудову приміщень центрів;
- навчання та супервізію фахівців.
На території обслуговування цих центрів проживає 920 216 дітей віком від 0 до 18 років, з яких 53 830 уже пройшли комплексну оцінку, отримали послуги та залучені до інклюзивного навчання.
Найперше це дає дітям доступ до якісної освіти. Десятки тисяч із них не залишаються поза системою, а навчаються за адаптованими програмами, які відповідають їхнім реальним потребам. Інклюзія перестає бути формальною і стає практичною. Підтримка ЮНЕСКО сприяє і ранньому виявленню труднощів розвитку: з’являється можливість вчасно ідентифікувати освітні та психологічні потреби, що є критичним для подальшого розвитку дитини і збільшує шанси на повноцінну участь дітей у навчанні та житті. Також проєкт забезпечує реальний доступ до послуг: мобільний ІРЦ та відновлена інфраструктура дозволяють охоплювати дітей навіть у віддалених або постраждалих громадах.
У майбутньому для дитини це: вищі освітні результати; кращі шанси на соціальну інтеграцію; зниження ризику ізоляції та вторинних психологічних труднощів.
Для системи освіти: підвищення якості інклюзивного навчання; посилення спроможності педагогів працювати з різними освітніми потребами; перехід до сучасної, функціонально орієнтованої моделі підтримки.
Для економіки країни: зменшення довгострокових витрат на соціальну підтримку; зростання участі цих дітей у ринку праці в майбутньому; збереження та розвиток людського капіталу — ключового ресурсу відновлення країни.
Підтримка ІРЦ для ЮНЕСКО — це насамперед про системну зміну траєкторії для сотень тисяч дітей: від ризику неприйняття — до реальної участі в освіті та житті.
У ширшій перспективі — це інвестиція у стійкість, відновлення та економічне майбутнє України.
