Кава пахне війною

Вони стоять біля кав’ярні і майже безперервно цілуються. Двоє закоханих роблять паузи тільки для того, щоб посміятися. І знову зачудовано цілуватися.

Випадкові перехожі усміхаються цим двом, я підморгую чоловікові, він сяє від щастя і навіть відставляє вбік милиці, бо навіщо вони, коли в нього вже є така підтримка? Його права нога ампутована до середини стегна. Усі троє ми п’ємо кожен свою каву після ночі важких обстрілів Києва шахедами та ракетами. 

Але якби мені треба було просто зараз вказати на двох найщасливіших людей на Землі, то це, дуже ймовірно, були б оці двоє. Дивитися на різних людей, які радіють-попри-все, я зазвичай ходжу сюди — в кав’ярню до Марічки.

*

Влітку 2025 року жителі Лук’янівки жартували, що їхній район «переміг у конкурсі». В соцмережах саме поширювали мапу найбільш обстрілюваних районів Києва, і перше місце за кількістю прильотів посіла Лук’янівка. Побиті будинки, «броньовані» фасади «МакДональдза», аптеки з вітринами з фанери, магазини, де замінюють скло після кожного «комбінованого масованого обстрілу столиці». Поцілили  навіть у станцію метро, яка тут — чи не єдине пристойне укриття. Тим, хто живе на Лук’янівці, ставили ті самі питання, що й мешканцям прифронтових сіл: чому ви досі тут живете? як ви досі тут працюєте? 

Того літа уламок шахеда пройшов крізь вікно маленької кав’ярні, прикрашеної листям монстери, та лише трохи промахнувся повз наклейку з тризубом на склі.

Інші уламки впали поруч.  Першими перевірити, чи вдалося закладу встояти, примчав «Лук’янівський експрес» — поранені хлопці на колісних кріслах, які зазвичай п’ють каву саме тут. 

*

Ви б одразу зрозуміли, що це вона. Марічку Жук легко впізнати — дівчина з фіолетовим волоссям за фіолетовою кавомашиною. З аметистовими прикрасами — найбільше Марічка любить саме ці фіолетові камінчики. На пів кав’ярні розсівся великий червоний ведмідь. На стіні — десятки шевронів. На вікнах — безкінечні послання на па