Хто перетворив FPV на зброю

Камера стежить, як військовий пробивається крізь високу траву, що від пекучого сонця віддає жовтизною. Чоловік обережно кладе на землю невеликий пристрій з антеною, надягає окуляри. На екрані стеження раптом з’являються жовто-зелені поля і зруйновані хати. Серед них виділяється хата із синіми дверима, біля неї хтось ходить. 

— Залітаю в сині двері? — запитує пілот. 

— Залітай! 

— Четверта хата, сині двері. 

— Єєєєєє! — усі разом зриваються військові. 

Синіх дверей більше не бачимо — непроглядний дим. 

— Не вибухнув? — пілот знітився. 

— Та йобнуло нахуй! Добрий день, блять! Добрий день! — захлинається в радості штурман, який з мавіка допомагав FPV-пілоту прицілитися. Обабіч нього стоять двоє бійців, але трійці майже не видно: їхній камуфляж зливається з рудою глиною окопу.

— Я в них залетів, — від збудження голос пілота ламається й перетворюється на писк. — Ти бачив? Я у них тупо залетів. У двері, у двері, у двері, пацани! 

Хлопці розглядають на пульті мавіка, що відбувається на місці вибуху — десь за три кілометри від них. 

— Та нема вже синіх дверей… 

— Оно, вибігає, вибігає. Вибіг ошелешений, — каже штурман-мавікіст про росіянина. — Welcome to Ukraine, суки! 

Цієї миті вони ще не знають, що цей їхній крок, ось цей удар у сині двері, змінить історію війни.

У червні 2022 року хлопці з підрозділу «Сігнум», які ще вчора були цивільними, шукали хитрощів, які на тлі колосальної асиметрії в зброї та гнітючої на той момент невідомості щодо масштабу російської сили допомогли б їм і країні вижити. 

Це перше задокументоване на відео успішне застосування FPV-дрона як камікадзе в Україні. Пілот місії Сергій Жуковін любить повторювати: ідея лежала на поверхні.

Утім, досвід його команди показує, що відбувалося тоді по всій лінії фронту: екзистенційний страх трансформувався у відчайдушний винахідницький азарт і штовхав на рішення, які раніше здавалися божевіллям.

Вкупі з першими спробами перетворити FPV на бойову зброю.

Хлопці й гадки не мали, що вже через кілька років такі удари рахуватимуть сотнями тисяч на місяць, а масштаби виробництва таких FPV сягнуть мільйонів і в Україні, і в Росії. 

FPV-дрони стали масовими насамперед через брак артилерійських снарядів. Зрештою, цей вимушений «пластир», яким військові та волонтери латали дірки в українській обороні, змусив провідні армії світу переглянути власні підходи. 

Але це потім. А того червневого дня 2022 року Сергій відчував майже дитячу радість від того, що їхні відчайдушні пустощі вдалися. 

1. 

Усе почалося на риболовлі у 2020 році. Сергій Жуковін, на позивний Швайгер, поїхав туди з близьким другом Богданом, який прихопив із собою FPV-дрон, щоби зняти на камеру пейзажі Черкащини.

Богдан Минько — не класичний фанат кастомних дронів, які швидко розганялися та були напрочуд мануальними, тобто розсікали повітря лише завдяки майстерності пілота, за що й здобули популярність серед вузького кола інженерів та авіамоделістів. Це хобі Богданового дядька, а сам Богдан радше любив проводити час із ним, аніж копатися в нутрощах дронів. 

У всьому процесі йому подобалося хіба що літати.

Саме дядько подарував Богдану деталі для дрона й навчив літати. Той безпілотник Минько й приніс на зустріч із Жуковіним. Друзі вже давненько не бачилися, хоч і жили майже поруч в одному з містечок на Черкащині, — Сергій якраз оговтувався після ковіду. 

Коли Богдан почав облітати поле на FPV, у Сергія вперше зародилась ідея застосувати цей копійчаний квадрокоптер на війні.

— Слухай, якби ми були на війні, на цю штуку можна було б причепити вибухівку й точно залетіти в якусь бійницю. 

Тоді Сергій, доброволець першої хвилі АТО, дедалі частіше вертався думками до фронту й серйозно міркував про те, щоби знову взяти до рук зброю. Їм із Богданом заледве виповнилося по вісімнадцять, коли вони вперше потрапили на війну. І хоч невдовзі обидва повернулися до цивільного життя, той ранній досвід став для них визначальним. 

Думка причепити до FPV-дрона вибухівку вже витала в повітрі, спортивні безпілотники пройшли обкатування на фронті задовго до великого вторгнення. Щоправда, спершу їх використовували лише для розвідки. 

Тодішній фронт виглядав інакше — як стабільна позиційна війна. Після складних боїв 2014–2015 років сторони намертво зафіксувалися на своїх рубежах і роками вивчали позиції одне одного до найменшої дрібниці.

Повільніший мавік, попри якіснішу картинку, є значно легшою мішенню для ворога, ніж надшвидкий FPV. Утім, останні лишалися рідкістю, адже керування ними вимагало ювелірної точності, а отже, й тривалішого навчання.

Проте саме на такому фронті, яким його знав Сергій, застосування маленького дрона з гранатою, який міг би залетіти у віконце бліндажа, де сидів ворожий стрілець, здавалося дуже дієвим рішенням: єдиним вильотом філігранно знищити позицію або ворога.

Тоді біля річки Богдан трохи засумнівався: як технічно змусити боєприпас вибухнути під час удару? 

— Але Сергій ще з дитинства рукастий хлопець, — каже Богдан. — Завжди міг щось наколхозити. Він одразу сказав, що це не проблема і він усе зробить.

Але це станеться лише через два роки — рутина цивільного життя магнетично захопила Сергія у свої сіті, відсунувши рішення про фронт на майбутнє. Він продавав сувеніри, інколи — мед. А Богдан продавав крісла-мішки і думав про сферу IT.

2. 

Після початку повномасштабної війни Сергій, Богдан, а також Владислав Овчаренко на позивний Турист, з яким вони вже перетиналися  у минулому, опинилися в одній компанії у ТрО. Саме Владислав згодом стане штурманом-мавікістом у їхній першій бойовій місії. 

До великої війни Владислав жив в Естонії, де будував бізнес. Свою компанію заснував за лічені години до перших російських ударів. І одразу ж вирушив до України. Із собою чоловік узяв небагато речей, але серед них — мавік. В Естонії йому подобалося знімати все навколо, а особливо північну околицю Таллінна. Там, де високий схил зривався в море, а далі — нічого, крім горизонту. Там йому ввижався справжній край землі. Владислав знав, що мавік точно знадобиться йому на війні. 

Через кілька тижнів, коли хлопці зрозуміли, що їхньому рідному місту на Черкащині окупація не загрожує, і знайшли, де офіційно оформитися, Сергій та Владислав опинилися в угрупованні, що згодом виросте в батальйон безпілотних систем «Сігнум».

Програміст Богдан до війська тоді не пішов. Роботодавець перевіз його до Львова. Хоча хлопця тягнуло до друзів, він вважав, що мусить хоч трохи попрацювати, наче ж бо винен компанії, що витратила гроші на його переїзд. 

Сергій донині переконаний: без цих двох хлопців у нього нічого б не вийшло. 

3. 

Початок повномасштабної війни був геть інакшим — такою війна вже ніколи не буде. Хлопці активно користувалися коптерами, зокрема тим самим мавіком з Естонії, але піднімали їх суто на розвідку: вистежувати росіян або коригувати вогонь. То були часи, коли цілі ще розвідували пішки. А головною зброєю для хлопців став станковий гранатомет, нині майже не потрібний їм, зокрема через ці самі FPV-дрони. 

Затяте прагнення ефективності й результативності навесні 2022 року стало драйвером їхніх найсміливіших ідей. Забезпечення підрозділу тоді мало чим відрізнялося від решти української армії, чиї ресурси блискавично танули під постійним тиском росіян. Але, крім волі до спротиву, «Сігнум» — тоді зовсім крихітне угруповання з кількох десятків людей — мав величезну перевагу: їхній командир хапався за будь-які живі ідеї, заохочував експерименти і без зайвої бюрократії давав зелене світло на будь-які польові інновації. 

Владислав пригадує квітневий день у Барвінковому на Харківщині. Він щойно заварив каву. Сергій сидів навпроти. Аж раптом у вікно влетів вогняний смерч і буквально зніс Сергія з ніг. Хлопець лише встиг глипнути на свою чашку — кава була безнадійно зіпсована шматками штукатурки та пилом. За кілька десятків метрів від них прилетіла ракета, найімовірніше, С-300.

— А якби забрало тоді… — каже раптом Сергій за обідом чотири роки по тому. 

— Стільки всього б не зробилося, — підтакує йому Владислав. 

— Це навіть складно усвідомити.

 — Не було б і тих синіх дверей… 

— Прикро було б зажмуритися, не зробивши нічого.

За кілька тижнів після того, як ракета С-300 схибила і хлопцям укотре вдалось обдурити смерть, вони здійснили свої перші польоти на FPV.

Спогад про риболовлю дворічної давнини зринув у Сергієвій пам’яті дуже вчасно. Вони й далі активно працювали з мавіком та станковим гранатометом, але в FPV-дронах, якими вмів керувати лише Богдан, бійців підкуповували швидкість і можливість на власні очі бачити ціль перед влучанням. 

— Бодь, а пам’ятаєш, що ми там із тобою на риболовлі балакали? Приїзди!

Богдан узяв відпустку й приїхав до хлопців на Харківщину. Із собою привіз той самий дрон і комплект обладнання для польотів. 

4. 

Богдан встановив на їхні ноутбуки симулятор, на якому колись вчився сам, і велів налітати щонайменше 20–30 годин. Те, що в Богдана свого часу зайняло місяць тренувань після роботи, Сергій та Владислав опанували за два дні. Уже на третю добу Сергій Жуковін упевнено підіймав дрон у повітря над городом біля хати, де вони базувалися.

Але як змусити детонатор спрацювати саме тоді, коли треба? Для свого історичного удару вони взяли вибухівку з розібраного ВОГа. Сергій сміється, що якраз із вибуховими речовинами на війні дефіциту не було. 

— Ну, звичайно, можна було підірватися на цій-таки штуці ще до зльоту, — визнає Сергій.

Зазвичай армійський боєприпас, наприклад, ВОГ, вибухає від прямого удару передньою частиною. Там спрацьовує накольний механізм, який активує вибух. Але безпілотник міг врізатися в позицію ворога боком, зачепитись крилом або впасти не на той бік, що треба.

Тоді Сергій придумав схему з розімкнутим електроланцюгом. Він вивів поперед камери дві металеві шпиці, розміщені за міліметри одна від одної. За задумом, шпиці мали б зігнутися під час падіння дрона, замкнути ланцюг і пустити струм від батареї прямо на детонатор.

Просто і смертельно небезпечно. Ніяких запобіжників у такій конструкції немає, адже батарею під’єднували безпосередньо. Це означало, що на злеті, коли пілот брав дрон до рук і ніс його на позицію, будь-який зайвий рух, який би змусив шпиці торкнутися одна одної, міг стати останнім.

Чи вони усвідомлювали ризик для своїх життів? Так, але на початку саме так і літали. 

Спроб — обмаль. Хлопці просто не могли собі дозволити розкидатися дронами за триста доларів,  які в той час  їм забезпечував фонд Glory Ua, що й донині допомагає батальйону. Усе мало спрацювати з першого разу.

Інша перешкода — цивільну електроніку дрона треба адаптувати до реалій поля бою. Тоді Богдан написав в один із закритих чатів для FPV-ентузіастів, який налічував заледве кілька сотень людей по всій країні. 

— Підкажіть, будь ласка. Є ідея застосувати FPV-дрон як камікадзе — чи це реально? 

У відповідь отримав купу пояснень, чому цей задум технічно неможливий. Головним занепокоєнням був радіогоризонт. І це мало сенс: на фінішній прямій, коли дрон буде знижуватися далеко від пілота, радіохвиля просто не зможе огинати рельєф і вріжеться в будь-яку перешкоду на шляху: пагорб, лісосмугу чи будівлю. У такому разі безпілотник зникне «з радарів» антен на окулярах, сигнал обірветься і в найвідповідальніший момент перед ударом пілот бачитиме чорну завісу. Також були побоювання, що дрон легко заглушать РЕБом. 

— Ми сидимо із Сергієм, дивимося один на одного і читаємо ці пункти вголос, — згадує Богдан. — Я кажу: «Ну от пишуть, що через радіогоризонт не залетимо».

— Тю, у нас же зараз позиція в Комишувасі. Я отак лічно на бугрі вийду, у кущах накриюся маскувальною сіточкою й полечу. В чому проблема?

Богданів дядько не був таким категоричним, хоч і застерігав, що труднощів вистачатиме. Сказав, що ідея класна, але їм потрібні потужний відеопередавач і гарні антени. Саме дядько скеровував Богдана й підказував, куди який провід перепаяти, як замінити чи «забіндити» приймач, тобто зв’язати його з пультом. 

Сергій таки знайшов позицію біля Комишувахи, і саме він вирішив, куди та звідки летіти. Перед першою спробою вони проводили тести поблизу хати, де жили, бо там був схожий рельєф.

Підготувавши перший дрон до вильоту, цивільний Богдан повернувся до Львова. 

Хлопцям вдалося — з третьої спроби. Почали в травні, а у червні вийшло. Крайні два дрони, включно з тим, що влетів у сині двері, Богдан Минько готував у Львові та вислав «Новою поштою». 

— Бодь, все працює. Я долетів. Відео буде пізніше, — написав Богданові Сергій. Той зрадів і одразу сповістив дядька.

— Це склалося через нашу необізнаність, — каже Богдан. — Ті люди, які в цій сфері знали більше, бачили якісь проблеми, перешкоди. А ми були менш грамотні, просто мовчки брали і пробували. 

Але навіть тоді витрачати триста доларів на один FPV-дрон здавалося хлопцям надто високою ціною за одну ціль. Через це в підрозділі гадали, що уся ця затія, найімовірніше, залишиться одноразовою акцією.

 5.

Але відео з їхніми «витівками» вже почало таємно циркулювати серед побратимів. За місяць після першого вдалого польоту Владислав напередодні чергового виходу на позиції біля нуля — у тому виході вони були як піхотинці — вирішив викласти розмите відео першого вдалого вильоту в мережу. 

Наступні п’ять днів Владислав провів без інтернету. А коли нарешті спіймав зв’язок і відкрив телефон, у нього все всередині обірвалося, а в голові промайнуло панічне: «Що я накоїв?». 

Інстаграм тріщав від сотні повідомлень — він ніколи не бачив у себе на сторінці такої кількості лайків. Саме відео, як виявилося, вже розтягнули в національні телеефіри і телеграм-канали. 

І хоча формально після такого медійного вибуху для них майже нічого не змінилося, це відео стало прецедентом. Найімовірніше, воно надихнуло й запевнило багатьох інших військових та цивільних, які вже думали або навіть пробували втілити подібне рішення, що воно того варте. 

6. 

Після своєї хвилини слави хлопці повернулися до рутинної бойової роботи: розвідка, коригування вогню, робота зі станковими гранатометами та прикриття піхоти. Ні часу, ні ресурсів на експерименти з FPV вони просто не мали. 

Проте історію вже не спинити. 

Чому росіяни не додумалися до цього першими? Вони не мали в цьому потреби, адже тонули в ресурсах: як людських, так і технічних. Українці ж, аби не захлинутися під шаленим ворожим тиском, мусили вигадувати, як залишатися ефективними за умов дефіциту зброї, грошей, снарядів і людей. 

Наприкінці літа «Сігнум», який на той момент воював у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр», перекинули на Донецький напрямок. Тривали бої за Соледар, а велика битва за Бахмут поволі набувала реальних обрисів. 

Хлопців відправили до Соледару виконувати завдання, геть не пов’язані з дроновими інноваціями. Вони мали тримати оборону й зупиняти навали російської піхоти, яка сунула на українські позиції цілодобово. 

Сергій зовсім не здивувався, коли за кілька місяців коло замкнулося: з’явилися волонтери, які привозили їм готові FPV-дрони. У тилу почали з’являтися перші кустарні майстерні. Вони збирали FPV-дрони поштучно й могли виділити підрозділу заледве 5–7 коптерів на тест. Окрім «Сігнуму», волонтерська майстерня, з якою вони працювали, забезпечувала ще максимум пʼять екіпажів по всій Україні, згадує Сергій. 

Хлопці берегли отримані FPV як зіницю ока. Сергій завантажував у кузов пікапа мавіки для розвідки, коригування та скидів ВОГів. Їхня рутина виглядала так: виявляти рух росіян і за допомогою всього, що мали під рукою — вкупі з автоматичним станковим гранатометом, — контролювати ключові перехрестя та не давати росіянам наближатися до піхоти. Остання залишалася форпостом оборони, і її присутність визначала, хто насправді контролює той чи інший клаптик землі. 

Але, попри цю артилерійську й гранатометну роботу, Сергій незмінно возив із собою ті кілька FPV — вичікував на жирну ціль, яка точно вартуватиме детонатора. 

— У мене було три, бляха, дрони. Я чекав ідеального моменту, бо воно могло не долетіти. 

І щось йому та й вдавалося. Сергій скролить галерею телефона й буденним тоном кидає: 

— Ось пальці валяються… У нас тоді багато хто втратив ноги, бо росіяни мінували все дуже щільно.

Зрештою зупиняється на одному з відео. Тоді він довго вираховував ідеальну ціль для вильоту: хотів, щоб в одному місці скупчилося якнайбільше росіян, але водночас прораховував радіогоризонт, аби зв’язок із дроном не обірвався у найвідповідальнішу мить. 

— І я дочекався свого моменту, — каже Сергій. — Там було троє росіян. 

7. 

На той виліт Сергій мав лише два дрони. Перший упав і здетонував майже одразу. А от другий пролетів упритул до лиця росіянина, який саме висунувся з бліндажа. Вороги, наче мурахи, кинулися вилазити зі своїх нір — їхні каски яскраво відблискували на серпневому сонці. Зрештою FPV-дрон розірвався прямо під ногами одного з них. 

— Я там трохи поспішив. Але, щоб повністю відпрацювати ті нори, у мене більше не лишилося дронів, — каже Сергій з прикрістю, наче він і тепер, через роки, злиться на себе за те, що не зробив цього «ідеально». 

Тим часом у мережі з’являлося дедалі більше відео філігранних уражень ворожої техніки. Здебільшого ролики спецпідрозділів, які мали значно більше часу, ресурсів та простору для експериментів. 

Для хлопців із «Сігнуму» реальність мала зовсім інший вигляд. Сергій знову гортає відео на екрані: у кадрі впереміш лежать дрони, пульти, виносні антени, гранатометні снаряди. Інколи йому просто бракує слів, щоб описати шалену інтенсивність тих подій, і тоді він мовчки тягнеться до телефона, який зберігає його пам’ять. 

— Всі наші інновації, особливо на початку, — це просто береш і пробуєш, — каже Владислав. Тоді це означало ходити полем бою з антенами на рюкзаках і дронами в руках. 

— Та й чесно, тоді був такий етап — Соледар і Бахмут, активні бойові дії. Якби нас прибрали, то, без прикола, не вистачило б позицій спостереження, щоб ми могли тримати рубіж оборони.

Проте їхній командир бачив у цих диких експериментах величезний потенціал. 

Тим часом Богдан жив у Львові і його телефон розривався від дзвінків: «Бодя, куди цей проводок припаяти? Чому пропелери не крутяться? Чого воно не біндиться?». Богдан сміється, що тоді працював чимось на кшталт цілодобової техпідтримки, хоча на більшість питань сам не знав відповідей і постійно смикав за рукав дядька. 

У 2022 році в інтернеті ще не було стільки відкритих інструкцій та відео, як зараз. Зрештою ці щоденні консультації переросли у дружній прикол. Щоразу, коли Богдан брав слухавку, з того боку летіло фірмове: «Алло, Бодя, привіт! Ну що, коли вже оформляєшся до нас?». 

Вони не тиснули, але Богдан і сам усе розумів. Спочатку він брав відпустки на роботі, збирав речі і мчав на позиції до хлопців, де якось навіть підміняв Сергія, коли в того був грип. 

А в якусь із чергових поїздок зрозумів, що назад не повернеться. «Я більше не приїду», — написав керівнику і залишився з хлопцями на постійно. 

— Сам я точно не стягнув би цього робити. На той час це було щось нове. Якщо ти не автомеханік, то не лізь до машини. Так само я не був на той момент таким просунутим оператором FPV, щоб лізти туди. І мені було чим займатися, крім FPV, — зізнається Сергій.

Правда, зі станковими гранатометами Сергій до повномасштабної війни теж ніколи не мав справи. Але їх, за його словами, освоїти значно простіше, ніж примхливу цифрову техніку. 

8. 

Сергій та Владислав зайшли у Бахмут наприкінці січня — на початку лютого 2023 року. Тоді масштаб їхніх FPV-операцій вимірювався одиницями: від першого червневого польоту й аж до самого Бахмуту через їхні руки пройшло заледве п’ятнадцять дронів. 

Деякі командири із суміжних підрозділів, у чиїй смузі опинявся «Сігнум», почули про нову «іграшку», здатну палити навіть бронетехніку. У бойовому поспіху вони часто вимагали в радіоефірі: «Убийте той танк!».

Проте гарячка майже ніколи не сприяла успіху. Сергія мотивувало те, що інші підрозділи теж підхопили ініціативу, мережею ширилися відео успішних обльотів. Сергій розумів, що стояв біля самих витоків, але думка про те, що вони досі не розвивають технологію на повну потужність, нависала над ним, наче дамоклів меч.

— Я думаю, що навіть без наших відео воно все одно з’явилося б, — розважливо каже він тепер. — До цього ж неважко додуматися. 

Але історія розпорядилася так, що саме вони зробили перший крок. 

Сергій шкодує, що українська армія не масштабувала використання FPV до оборони Бахмуту. Він переконаний: якби тоді в руках бійців були безпілотники-камікадзе, історія цієї битви розгорнулася б зовсім інакше. 

Бойова робота Сергія та «Сігнуму» змінилася від поодиноких спроб до масового ураження ворога після того, як фонд Сергія Стерненка почав постачати їм дрони. Старий гранатомет поступово ставав дедалі менш ефективним на війні. 

Коли Стерненко почав передавати перші дрони, з’явилася потреба облаштувати хоча б якусь майстерню. Для цього вирішили виділити крихітну комору в хаті, де тулилися військові. Через те, що там зберігалися запаси волонтерки та печива, кімнатка кишіла мишами. Богданові та Сергію довелося все звідти викинути й заставити підлогу липучками, щоб зловити всіх гризунів. Потім там обладнали робоче місце, і Богдан засів за масове налаштування безпілотників для хлопців на позиціях. Трохи згодом у нього з’явився навіть помічник. 

Усвідомлення, що правила гри безповоротно змінилися, прийшло тоді, коли за допомогою самих лише дронів вони навчилися легко відбивати ворожі штурми.

Робота перетворилася на конвеєр: їм дзвонили вранці з командного пункту й казали: «На нас суне техніка, стільки-то одиниць». Хлопці спокійно відповідали: «Добре, вилітаємо». 

Бум використання FPV збігся з катастрофічним дефіцитом артилерійських боєприпасів. Оборона Авдіївки стала, можливо, найважчим випробуванням: в умовах тотального снарядного голоду — під безперервним градом російських КАБів та з нескінченними штурмами — дрони частково взяли на себе функції артилерії  і стримували російські механізовані колони. 

Утрата Авдіївки відкрила ворогу шлях до Покровська. Боєприпасів від союзників на фронті не бачили вже понад два місяці через передвиборчі політичні суперечки у Вашингтоні. І  саме масове застосування FPV-дронів стало одним із факторів, що запобігли глибокому прориву росіян, за якого вони могли б захопити сотні кілометрів за лічені дні.

Влітку 2024 року Сергій закарбував у пам’яті свою чи не останню участь у класичних, суто піхотних штурмових діях. Наставала ера повної домінації безпілотних систем. 

9. 

Нині «Сігнум» — це батальйон, який спеціалізується на FPV-дронах і безпілотниках-перехоплювачах. До них дзвонять із різних підрозділів, консультуються, питають, як вони літають і що саме використовують. 

У 2023–2024 роках на фронті панував умовний паритет у дронах. Тоді українці вже створили для росіян «кілзону» — це щось на кшталт гігантської «сірої зони» завдовжки понад 20 кілометрів. Згодом кілзона з’явилась обабіч. З одного боку, це не дало можливості українцям відвоювати втрачені території, а з іншого, нині суттєву концентрацію піхоти чи броньованої техніки миттєво виявляють і знищують. Це унеможливлює великі механізовані наступи з боку Росії, як на початку вторгнення. 

Але 17 липня 2024 року Сергій на власні очі побачив і відчув, як їхня ж винахідливість остаточно обернулася проти них самих. 

Того дня його побратими вирушили на ударно-розвідувальні дії. Це була лісопосадка з фільму «2000 метрів до Андріївки», між собою бійці називали її «Восьма миля». Вони виходили на позиції вночі. Сергій не був із ними фізично, але спостерігав через екрани стрімів у командному пункті — як він часто робить, коли його побратими висуваються  на позицію. 

Тієї ночі по групі відпрацювали російські FPV. 

— Ти бачиш стрім і те, як розносять твоїх, — глухо каже Сергій. — Це було дуже жорстко. 

Усі хлопці дістали поранення. Евакуювати їх вдалося лише вранці. Поранення середнього ступеня важкості, але, як каже Сергій, «неприємні». Це вперше за всю війну, коли його близькі побратими постраждали саме від FPV-дронів. 

Але боятися дронів Сергій насправді почав значно раніше. 

— Ми вже давно їздили полями, уявляючи себе на їхньому місці, — згадує він. — Ми їдемо полем, росіяни їдуть полем на тій самій віддалі від краю. Тільки спочатку ми їх гатили, а вони нас тоді ще ні. Але я вже чітко уявляв — рано чи пізно полетить і в мою сторону. Ділянки дороги, які ми прораховували як небезпечні, проскакували на швидкості, вживали якихось заходів, дивилися по сторонах. Пілоти вже все розуміли. 

10. 

Спочатку від бригади давали лише обмежені партії по 20 штук, і ті часто неякісні. З усього різноманіття, згадує Сергій, перші волонтерські «Русорізи» були найкращими. Хлопці навчилися економити й поступово сформували власний недоторканний запас. 

Коли «Сігнум» переходив до 53-ї бригади, цей запас уже був непоганий. 

Згодом з’явилася державна система «єБали». Її на фронті часто критикують, але Сергієві цей принцип подобається: прозора матриця, де ти можеш обміняти підтверджений бойовий результат на нові партії безпілотників. 

Сьогодні Сергій не назве точної кількості дронів у своєму розпорядженні, бо рахунок іде на тисячі. Якби про все це йому сказали у 2022 році, він не повірив би. Тепер у нього на позиції інколи може стояти до сотні готових бортів, а підрозділ здатний зупиняти й відбивати штурми будь-коли.

Богдан керує великою, просторою та сучасно облаштованою майстернею, де під його керівництвом працює вже 12 людей. Замість поштучного паяння на коліні команда щодня вирішує складні виклики масштабування: щоби сотні дронів могли злітати безперешкодно й екіпажі не заважали один одному в небі.

Владислав перемкнувся на дрони-перехоплювачі — ще одну польову інновацію українців, яка стала відомою далеко за межами країни і навіть збільшила «кількість карт» у геополітичних іграх.

«Ми більше ніколи не побачимо ту війну, якою вона була десять років тому, — це стало історією», — каже Сергій.

Інколи він думає про її завершення. Він певен, що цей день настане, але поки що не до кінця усвідомлює, ким виявиться у тому новому мирному житті. Нині порівнює свою службу з риболовлею: поїхати на новий незнайомий напрямок і спробувати там політати — це як знайти новий ставок. Нові цілі — інша риба.