Коли смерть так близько, немає сенсу витрачати себе на те, що не є любов’ю

Не пам’ятаю часів, коли б я так багато говорила про любов і так часто вимовляла слово «люблю». Завжди берегла його, щоб відчуття було найбільш концентрованим. Стримувала власні прояви почуттів. Але тепер переживаю якийсь окситоциновий шторм. Напевно, так і має бути. Бо в часи підвищеної напруги ми стаємо ближчими до самої своєї суті. Перестаємо скупитися — і на почуття в тому числі. Перестаємо «відкладати на потім», в тому числі і самого себе. Ви помічаєте, що ми стаємо щедрішими, особливо в час небезпеки? 

Може, відчуваємо, що наше життя кимось оплачується і ми покриваємо борг — кожен чим може. А може, ми відкриваємо, які ми великі, як багато в нас є. Коли доводиться жити в умовах зовнішніх обмежень історії — необмеженою лишається тільки внутрішня територія. 

У мене в роботі є складна, але важлива практика. Хоча зараз її можна проводити лише з «технікою безпеки». В цій практиці людина має уявити, що через 100-200-300 років вона готова до того, щоб перейти в інший вимір життя, тобто смерті. Але ця практика не про смерть. Вона про усвідомлене теперішнє. Бо людині треба зрозуміти, що їй хотілося б, аби було написано на її могильному камені. Мені от завжди хотілось, щоб там було написано: «Вона любила і була любленою». Для того, щоб колись так «було написано», я саме зараз маю так жити. Дозволити любити, дозволити собі бачити, приймати, відчувати любов. У нашому житті, де смерть так близько, просто немає сенсу витрачати себе на те, що не є любов’ю.  

Тут пригадую роздуми Ігоря Козловського про потреби та цінності: «Звісно, — казав він, — повсякденні справи важливі. Але головне — це цінності. Вони мають визначати потреби. Ми повинні питати себе: яка ціна цієї потреби, можливо, я плачу за неї цінністю?».

Нещодавно ми говорили зі знайомою про потребу в любові, а насправді — про підміну любові: увагою, відчуттям влади, значущості, лайками. Колись давно, в ранньому дитинстві, в час формування уявлень про себе і світ, ми залежали від любові, турботи та уваги авторитетних для нас дорослих. Ми очікували від них любові, бо вона була життєдайною гарантією виживання для нас. І, на жаль, часто ми формували хибне переконання, що любов дорівнює жалість чи що мене можуть любити, тільки коли мною пишаються. І часто саме за такі підміни ми й платимо цінностями. Ми ніколи не зможемо заповнити внутрішні пустоти зовнішніми діями та речами. 

І саме зараз, у найскладніші часи, я так часто бачу людей, які раніше жили в пошуках любові та сенсів, а зараз, здається, вони осяяні ними. Можливо, це результат внутрішніх криз, можливо, все, що з нами відбувається взагалі,  — загострює всі відчуття та підсвічує сенси. І це так відчувається, коли людина сповнена любові. Навіть неважливо, до чого і кого. 

Маю ще власну давнішню практику — подумки я концентруюсь на промовлянні та відчуванні двох фраз: «Сяй Світло» чи «Сяй Любов». Це може бути кілька хвилин чи годину, коли я в дорозі. Все починається з тілесного відчуття у грудній клітці, а потім зʼявляється образ — і все, що не є для мене суб’єктивно цією багатовимірною любов’ю, відштовхується внутрішнім «сяйвом». Немовби прочищається вмістилище і стає більшим внутрішній об’єм, яким ти можеш витримати, вмістити такі різні зараз почуття. 

Я думаю, що моє «я люблю» за ці воєнні роки розширилось, здається, разом і з самим серцем, що так часто болить.

Коли я намагаюся вгамувати біль, я так і питаю: «За кого у тебе болить серце? Кого ти намагаєшся в ньому тримати? І що раціонально ти можеш “із серця” зробити?». Я уважна до того, які слова ми використовуємо: «Я вкладаю все своє серце». Чи я роблю щось чи даю щось — «із серця». Вірю: запас того, що дається із серця, може бути невичерпним.  

Ми приймаємо «до серця», відчуваємо, любимо своїх, тих, із ким у нас спільна реальність. І, напевно, відчуваємо як Родину тих, із ким у нас спільні цінності. Нейрогормони окситоцин та вазопресин — які вважають нейрогормонами батьківства, — спонукають нас захищати життя, боротися за тих, хто нам близький і від нас залежить. Водночас завдяки впливу цих гормонів ми готові вбити, загризти ворога, якщо він загрожує тим, кого ми «вигодовуємо». Ці процеси наразі вийшли далеко за межі біологічної родини. 

Іноді я так і кажу: «Я ненавиджу всією моєю любов’ю». І люблю, наче вкладаю в кожен свій крок — спадок, який хочу по собі залишити дітям та близьким. Я хочу, щоб моєї любові було проявлено/виявлено стільки, щоб вона огортала й була паском безпеки, якщо це потрібно. Я на дотик відчуваю любов, що у ній тримаю свого чоловіка, який пішов добровольцем у військо. І сама любов — це цінність, на яку я спираюся. 

Якось я купила металеву підвіску на шкіряному шнурку у формі серця, і одного дня, проводжаючи доньку до школи, помітила, що її личко віддзеркалюється в кулоні. Це виглядало, наче донька у мене в серці. Я почала перед прощанням зупинятися та казати їй та синові: «Бачите, ви у мене в серці. Завжди». І я так сильно хочу, щоб моя любов була необтяжливою і давала їм відчуття сили. 

Відтоді я почала надягати цю прикрасу, коли проводжу семінари, особливо онлайн. Дивно й зворушливо бачити, як група з кількох сотень людей «у тебе в серці». 

Сили нашим серцям.

Ілюстрація — Вадим Блонський