Листи зі скриньки «71»

1.

Єдиний спадок, який лишився мені від моїх пра, — іноземне прізвище, зубата усмішка і віра у велику любов. Ця віра зашита в десяток рукописних листів, які я бережу в памʼятній скриньці — поруч із записками від шкільних подруг, пожовклими газетами з першими опублікованими текстами мого авторства, фотографіями колишніх та бузковим вельоном із власного дівич-вечора. Найцінніший скарб серед усіх цих свідчень життя, звісно ж, — листи. 

Ще підліткою, заходячи у прохолодний під’їзд нашого з батьками дому і чекаючи ліфта, я любила забігти на міжповерховий майданчик, щоб дотягнутися до скриньки «71» і вправністю рук, без ключа, дістати листи. Часом конверти приходили помарковані індексом відправника із Запоріжжя, де Дніпро розливається найширше, часом — з Іркутська, столиці східного Сибіру. За своєчасне листування з обома бабусями — між ними шість тисяч кілометрів і кордон — у молодій сімʼї «радянських» інженерів з антирадянськими поглядами відповідала я, середуща з онучок. 

2.

Татова гілка

«Дорогий Саша, як мало ми жили разом. З 17 років ти живеш в Україні. Бачилися ми рідко, тому наше життя минало окремо від твого», — пише моя бабуся Ася своєму синові. Від міста, куди він поїхав учитися, до батьківського дому — тиждень потягом.

«Я часто згадую, яким ти був, коли тобі було 3-5-10 років […] Коли оголосили про повернення Гагаріна з космосу і його політ, ми за нашим сімейним сніданком обговорювали це. Тобі було три роки, і раптом ти заявляєш, що літав разом з Гагаріним. Ми не сперечалися, а лише спитали, що ви там пили. Ти відповів, що ти пив лимонад, а Гагарін — вино […]

Райніс з Ріменькою поїхали до Литви, а ми з тобою до Чорного моря, бо тобі щойно видалили гланди. В Анапі купили тур до озера Ріца і йшли туди пароплавом. Ти дуже добре переживав морську хитавицю і, до прикрості інших пасажирів, постійно бігав у буфет і купував що-небудь поїсти. 

Далі ми їхали автобусом, а по дорозі зупинилися, аби подивитися на невелике озеро. Ти сміливо заперечив екскурсоводу, оголосивши, що це не озеро, а болото. Справжнє озеро — це Байкал […]».

3.

Мамина гілка

У листах іншої бабусі — Євдокії, Дусі, Дуньки Петрівни — спогадів трапляється менше, натомість багато новин і пліток. З ким вона купалася у Дніпрі на Хортиці, як сильно згоріла її спина. Що у тітки В. трапився інсульт і та місяць лежала в лікарні, тітчин син заробляє півтори тисячі доларів і телефонує мамі щотижня, а донька її розтовстіла. Перечитую й усміхаюся бабусиній безпосередності. 

Євдокія пише менш розбірливо, стрибає з мови на мову: хоча жила в місті, що говорило російською, її полтавська українська не здавалася. Як і продиктоване радянською свідомістю бажання не дати нікому сидіти без діла. «[…] Коли приїдете до мене, будете всі отдихать. Я вас всіх дуже жду. Сьогодні зварила варення із зелених горіхів, насушила мʼяти до чаю. Уже бачу, як ви тут хозяйнічаєте. Машенька протирає меблі, Лєночка пече оладки. А доненька моя приводить до ладу мої лапки. А що робить мій любімий зять? Звісно, читає книгу на балконі, — тут я голосно сміюся: ну ясно, жінки працюють, чоловік відпочиває. Але зять — мій тато — заслуговує. А бабуся, ніби передчуваючи мої думки, веде далі: Хотя там треба наводить порядки тоже».

Євдокія не закінчила школи. 15-річною боялася, що до кінця життя носитиме воду з криниці, сапатиме буряки й лічитиме трудодні — жити з землі не хотіла, тож зголосилася на авантюрну пропозицію старшої сестри податися до Ленінграда, де влаштувалася покоївкою та нянею у професорському домі. «Такої інтелігентної сім’ї я зроду не бачила!», — буде повторювати з подиву гідною регулярністю. 

Їй таки вдасться стати містянкою — згодом оселиться серед асфальтованих вулиць, поміж заводів і новобудов. Разом з чоловіком влаштуються на залізницю: він складатиме потяги, вона — начальниця зміни. Разом закінчать вечірню школу. Отримають двокімнатну кутову квартиру на останньому поверсі — зате ж своя. 

У дворі на очах ростимуть тополі — ще з 1950-х, у повоєнний час, радянська влада наказала масово садити їх усюди: ті за рік вимахують на півтора-два метри, тож ними легко озеленити понівечені міста. Особливо могутні розростаються тут, на півдні. За тополями три ряди трикутних дашків ніби виростають із землі: індустріалізація тягнула людей до міст, а вони везли за собою традицію — під кожну квартиру в дворі рили погріб. Там родини зберігали консервацію та свіжі овочі, які везли від родичів із села чи зі своїх дач. 

До їхньої квартири у тому дворі — перший підʼїзд із вулиці, пʼять поверхів нагору, двері праворуч — часто будуть заходити гості. Тоді Євдокія розсуватиме великий деревʼяний стіл у вітальні, діставатиме із серванта найкращий посуд і навіть ставитиме синій глек-рибку. Григорій — чорнявий, харизматичний, усі заздрили, що саме її Григорій узяв за жінку, — буде діставати магнітофон (де тільки й узяв його) із касетами й відповідати за настрій і танці. 

На дошці пошани у літньому таборі для дітей залізничників висітиме портрет Євдокії, а вдома за склом, поруч із кришталевими келихами, лежатимуть їхні з дідусем ордени — за працю.

Бабуся мріятиме стати журналісткою, але так нею й не стане. Дивись, бабуню, мені вдалося!

4.

Татова гілка

17-річна Ася замість того, щоб студіювати педагогіку, довбала оборонні траншеї. «Я провчилася один рік у Тамбовському педагогічному інституті. Ми склали іспити за перший курс, і я зібралася їхати до батьків у село — це за 100 км від Тамбова. Але нам не дозволили, оскільки почалася війна, і всі студенти, у тому числі і я, поїхали копати окопи під Смоленськом. На моє щастя, я там захворіла і мене відпустили додому. Батьки були дуже раді і більше мене не відпустили до Тамбова — так я стала працювати вчителькою в школі, викладала математику, точніше, арифметику в 5–6 класах».

До університету вона таки потрапила — у 1944-му Ася стала студенткою економічного факультету інституту в Москві. Разом з дипломом отримала скерування на роботу у Вільнюсі — так, не питаючи, радянський режим переміщував випускників через кордони республік. Витончена білявка з російської глибинки очолила один із новостворених відділів Вільнюської ТЕЦ. Там і закохалася.

5.

Якось у конверті з листом від Асі знаходжу ще кілька сторінок, дрібно списаних ще не знайомим мені почерком. Десяток пожовклих аркушів 1949 року. «Тоді ми з Раймісом надовго розлучилися — його відправили на тримісячні курси до Ленінграда, і він часто писав мені листи. Кілька з них я надсилаю тобі», — пояснила бабуся. 

«Все ж ти, Асенько, хороша дівчинка, — пише мій дідусь, а тоді закоханий молодий чоловік. — Я давно думав, як мені отримати від тебе фото, а тут отримую, і дуже, дуже радий. Як приїду назад — за це ти винна будеш мені сто двадцять три поцілунки. Поклав я твою карточку разом з моїми, нехай хоча б вони будуть разом, раз ми не можемо. Час від часу витягаю і надивлююся. Але, знаєш, мила, знову недобре. Що більше дивлюся, то більше сумую. Боюся, що не витримаю, кину всі ці курси в темний кут і приїду додому […]

Але, швидше за все, це закінчиться не раніше, ніж на початку червня. Чому ж досі не придумали, як переноситися з місця на місце миттєво. Тоді я надсилаю тобі суворий наказ: “негайно після роботи з’явитися в готелі «Жовтень» — термін п’ять хвилин”. Хотілося б, кохана, прогулятися Ленінградом. Як гарно він виглядає ввечері. Сутінки загладжують подряпини, бруд, сліди війни, і місто постає у всій своїй величі. Гарне місто […]».

Раймондас — так звали мого дідуся — придумує для Асі уявну екскурсію містом: пʼять годин вони блукають музеєм мистецтва, надовго зупиняються перед Айвазовським, дідусь захоплено описує «Дев’ятий вал». Брюллов з Помпеями йому не дуже — занадто красиво для такого жаху. Наступного дня йдуть на першотравневу демонстрацію. Ввечері споглядають салют, але він розчаровує — у Вільнюсі кращий. Зате на Палацовій площі — справжнє свято: народні гуляння затягують їх, і вони танцюють просто неба. Наприкінці кожного листа — нагадування: краще було б, якби ми справді були тут разом, дорога Асенько.

Підозрюю, що бабуся передала ці листи мені, бо хотіла розділити зі мною те, як вони написані. Він добре писав. Він умів бачити, умів розповісти. Але мене захоплює інше — любов, якої я можу буквально торкнутися. У цих листах вони обоє досі живі. 

«Уже третій день пишу цього листа. Не тому, що лінь відправляти. А бо, знаєш, так приємно з тобою, люба, розмовляти. Поки пишу листа, відчуваю, ніби ти мене слухаєш […]».

«Асенько, люба, мені погано без тебе, хоча добре, що тепер маю картку твою. Коли стає дуже сумно — подивлюся на тебе, Асенько, і вже краще, але весь час так і тягне дивитися […]

Мабуть, доведеться всі поцілунки в скарбничку складати — а коли зустрінемося, тоді скарбничку розіб’ємо і всі поцілунки виберемо та одне одному віддамо […]».

10 травня 1949 року.

6.

1949-й, якихось чотири роки після війни. Радянська країна відбудовує промисловість, натомість людям бракує елементарного. Кілограм вершкового масла — десята частина місячної зарплатні. Тривають кадрові чистки у міністерствах, наукових організаціях, редакціях газет. З Литви вже депортували понад 130 тисяч людей — хвилями, починаючи з 1941-го. Сталінський режим примусово виселяє до Сибіру тих, хто не хоче віддавати своє та опирається радянській окупації. Серед репресованих — 17-річна Ірена, сестра мого дідуся. За замітку в самвидавній газеті її засуджують до шести років каторжних робіт в одному з таборів ГУЛАГу, серед тундри, темряви та вугільних шахт крайньої півночі.  

Люди бояться говорити — так зароджується спадок мовчання, що переслідуватиме всіх не одне покоління. Про долю своєї зовиці Ася коротко розповість власному синові у листі лише 2004 року, аж через пів століття після смерті Сталіна. 

7.

У нашій родині прийнято «жартувати», що дід Раймондос єдиний з литовців поїхав на Сибір за власною волею, але це — неправда.

У 1952-му молодого інженера-конструктора, який будував електростанції в рідній Литві, «службовим переведенням» — тобто без права відмовитися — відрядили в Іркутськ. «Ленпромэнергомонтаж», де дідусь за 45 років дослужився спершу до головного інженера, а потім головного технолога, будував електростанції по всьому Союзу, зокрема в Бурятії та на Чукотці. Раймондос опинився в найдальшій точці радянської імперії. До найближчого міста звідти — 600 кілометрів через тайгу, але дороги немає — немає по чому їхати. Усе досі привозять літаком або по воді баржами, але так — нечасто, бо вісім місяців на рік річки там укриті двометровою кригою.

«Асенько, Асенько, як же погано одному жити. Мені хочеться все кинути, сісти на потяг і приїхати до тебе, люба. Я можу й інакше зробити. Вкладу твою заяву в конверт і кину в скриньку. Лист дійде до Веселова, той напише резолюцію “терміново виїхати в Іркутськ”. Буде все в порядку, правда? […], — пише Раймондос своїй Асі у січні 1953 року. Вона з їхнім першим сином лишалася у Вільнюсі.

Був я уже на кількох будівництвах. Обʼєм — неймовірний […]

У 1949 році [в Ангарську] почали вирубувати тайгу (є очевидці), сьогодні це місто, в якому є 5 середніх шкіл, театр, величезний шикарний готель, місто, що має близько 60 багатоквартирних будинків, у ньому мешкає, мабуть, не менше 30 тисяч людей. У квартирах є всі зручності: холодна, гаряча вода, ванна, душ […]

Живу в готелі. З одного боку, добре, що ніхто мені не заважає, живу сам. Номер гарний, але за цю красу доводиться платити зі своєї кишені по 17 рублів за добу. Обіцяють (Іван Антонович), що в четвер зможу переїхати на заводську квартиру, поки що в прохідну кімнату, а в суботу отримаю окрему непрохідну […]

Мороз у нас постійно зростає. Відтоді, як я приїхав, не було тепліше ніж 20°. Сьогодні вранці було −40°. Те, що повідомляють по радіо, — чиста брехня. Повідомляли, що сьогодні було −22°, коли я сам бачив на термометрі −40° […]

Довелося купити валянки. Купив я їх у Тресті: коштували 160 рублів. Валянки, готель і зменшення в окладі звели нанівець усі мої надії переказати тобі грошей […]

Поки носив цей лист у кишені, отримав листа від тебе. Як шкода, що я не залишився з вами ще на один день. Тут навіть випити немає з ким: І.А. не п’є; Ю.В. переїхав; Лідії Мефодіївні не можна, знайомих немає. Буду чекати, поки ти, мила, приїдеш, або я буду у Вільнюсі […]

Цілую тебе, люба, міцно, міцно».

31 січня 1953 року.

8.

«Ми були разом з 1948 до 2003 року. Ми були дуже дружні і добре розуміли одне одного. Якщо надовго розлучалися, писали одне одному листи, і я їх зберегла. Тепер, коли немає Райміса, я перечитую ці листи і це трохи заспокоює мене. Я щаслива, що так зробила». 

Після 55 років спільного життя і після смерті чоловіка Ася взяла собі за компаньйонку сваху. «З Парасковією Степанівною ми легко справляємося з приготуванням обідів і сніданків та вечерь, і загалом живемо непогано. Продукти нам приносять кожного тижня. Прибирати приходить жінка. Самопочуття, на жаль, не завжди буває добрим, але це головним чином через ненормальну погоду, яка тепер часто змінюється […]

Із задоволенням згадую період роботи, бо ми часто їздили у відрядження. Взимку ходили на лижах, влітку каталися на човні, у теплі дні любили ходити пішки містом, щоб знати, де щось будується, часто ходили до театру, і намагалися подивитися весь репертуар. Ось так ми жили […]

Найбільша біда — нога не дає ходити, а без цього нудно. Читаю тепер мало, бо втомлюються очі. Слухаю радіо, намагаюся дивитися цікаві програми по телевізору — головним чином канал “Культура”. Але вечорами сумно, це не мій спосіб життя […]».

В іншому листі Ася шкодує, що не вдалося перебратися ближче — до молодшого сина, тобто мого тата Олександра, і родичів у Вільнюсі. «На жаль, це не вийшло, і тепер уже не ми, а я так далеко від вас […] 

26 вересня виповнюється три роки, як зі мною немає вашого Тата та Дідуся. Вирішила надіслати вам кілька пам’ятних фото. Похований Райміс на новому цвинтарі на алеї заслужених людей. Поховання розраховане на дві могили, тож згодом ми знову будемо поруч […]».

9.

Мамина гілка

«Пишу пісьмо на кухні, і мені кажеться, що вітер вирве тополю і кине якраз на мене, бо вона навпроти вікна», — це вже бабушка Дуня, Євдокія, пише. Швидке озеленення не врахувало короткого віку життя тополь, а ще, звісно, пуху. Хоча без нього південне місто — не місто.  

У конверті, на якому марок на 3 гривні 85 копійок, крім листа, лежать дві газетні вирізки. Обидві — із «Запоріжжя Православного». Біля інтервʼю зі священником про роль жінки в родині (звісно ж, не суперечити чоловікові) дописано бабусиним почерком: «Збережи, авось пригодиться для твоїх доньок». Друга вирізка вчить, що цнотливість — головна чеснота дівчини. Гаразд, бабуню, краще б ти надіслала мені рецепт малосольних огірочків: я вже кілька років намагаюся його відтворити. 

Бабуся Дуся щонеділі ходила на ринок і поверталася з повними авоськами сезонних фруктів, ягід і домашньої молочки. Прабаба з дідового села — суха строга жінка у веснянках та білій хустці, котра ще у 90 з гаком років гасатиме по селу на ровері, — приїздила до нас у місто. І завжди, попри три години дороги розпеченою електричкою, тягнула за собою торби з городиною. Ми з сестрою сідали поряд з нею на підлогу, і вона витягала з тих торб скарби: кукурудзу, м’ясисті темні сливи, абрикоси завбільшки з мої тодішні долоні, стиглі аж репнуті рожеві томати, огірки з гіркою шкіркою, що таких уже не буває. 

Мала Токмачка — так називається дідове село. Тепер воно на слуху — відкриває шлях на Запоріжжя і вже понад чотири роки ламає зуби російській армії. Більш як 1500 днів (навіть Друга світова тривала менше) масовані штурми не допомагають російським військам узяти Малу Токмачку.

Цікаво, чи уціліла дідусева могила.

10.

«[…] Учора їздила в Токмачку. Усі живі-здорові. Хотіла привезти бабушку Алянку, хотя би покупаться нормально, но такий сильний вітер, як в той пісні: додолу верби гне високі. Од потяга я почти біжала, бо вітер в спину. А от обратно вітер в ліцо. Я ще й підгоріла. Тьотя Вєра меня проводила до кладбіща. Трошки посиділи біля татової могилки, поговорили. 

Та він мені нічого не сказав. А мені так хотілося почути його голос».

Часто на згадку про чиюсь смерть люди додають ці три слова: «Таким молодим пішов». Тільки тепер, коли мені самій скоро сорок, я ці слова розумію. Одного вечора дідусь Гріша повернувся з «суток», пожалівся, що зле почувається, і приліг. Через кілька днів йому відмовило серце. Такого гіркого плачу я не чула ні доти, ні після.  

11. 

Листів Євдокії та Григорія я не маю, лише кілька фотокарток і власні спогади про їхню любов. Її символом для мене тепер назавжди залишаться дві прозорі упаковки мила Duru — по три зелені шматочки в кожній. Вони провисіли на стіні у ванній 20 років — бо їх туди повісив дідусь.

Після його смерті діти не раз пропонували Євдокії переїхати ближче, а вона — навідріз. Трималася за все, що нагадувало їй про життя, коли вони любилися.

Не хотіла сидіти з іншими ровесницями на лавці біля під’їзду. Подруг мала небагато. Вчилася сама оплачувати рахунки, лагодити поломки вдома. Усе сама: ринок, пошта, дім.

Про те, що відчуває, говорила мало. Щедро ділилася лише історіями з минулого. Особливо наприкінці, коли її памʼять про сьогодення загарбувала деменція, вона чимдуж трималася за спогади про молодість.

Про те, як познайомилися, — вона тоді саме працювала нянею в Ленінграді, а він служив там на підводному човні. Вбраний у чорний моряцький кітель із золотими ґудзиками, він вийшов зі строю на одній з площ, щоб допомогти цій круглолицій незнайомці з кучерями впіймати неслухняну вихованку — трирічну Аллочку. Так потім вони назвали доньку, мою маму.

Про те, як віддавали дітей до найкращих шкіл. І як ходили разом дивитися на виступи сина — він був чудовим бальником, батьки пишалися. Про те, як часто до них приходили гості і як вони жартували, сміялися, танцювали. Про те, як він любив їхню кішку Катю, яка обожнювала купатися. Про те, як багато всього траплялося в їхньому житті.

Вона так само відійшла в липні. Її серце спинилося рівно через 20 років після його. 

І в їхній квартирі ці два десятки років усе лишалося як при них. Ніби час пожалів цю жінку, тому й обходив їхній дім стороною. Ніби тут, для неї, постало власне часосховище. Над дверима до зали — великий портрет, де вони молоді. У шафі — бібліотека, яку він збирав усе життя і облік якої вона просила нас вести щоліта. У серванті — сервізи й кришталь. 

І тільки фіранки на вікнах давно вицвіли. Великий телевізор більше не ловить сигналу, а шпалери у дрібну квіточку, які вони колись клеїли разом, потерли роки.

У шафі досі висять його краватки, сорочки й пальто. І на стіні у ванній — ці дві упаковки мила.

Фото: родинний архів Марічки Паплаускайте