Шо нам танки, ми з Баштанки

Глава 1. Кому належить імʼя

У місті щезали вулиці. Зникла Чкалова — того самого радянського льотчика, який не мав стосунку ні до України, ні до цього міста на її півдні. Називаючи українські вулиці його іменем, совєтська влада затіняла здобутки авіаторів «з околиць». Пропала вулиця Маяковського, російського поета, що вміло користався словом на догоду більшовикам. Викреслили з мапи й вулицю Ісси Плієва — хіба ж мали берегти імʼя генерала совєтської армії, чий наказ був — стріляти в людей, які вийшли на протест у Новочеркаську в Росії після злету цін на продукти? Наказ Плієва забрав 26 життів. 

За підписом мера українського міста зникли вулиці 1-го і 9-го Травня, Дружби народів (бо яка тут дружба?), Гагаріна, Кошового й 40-річчя Перемоги. Натомість зʼявилися — Козацька, Київська, Чернігівська, Херсонська, Григорія Довженка. Часом містяни обирали самі, і тоді поставали Медова, Бузкова чи Сонячна. 

Тільки-от подобалось це не всім. Люди противились і якось вулицям навіть повернули старі назви. Але ненадовго — Інститут національної памʼяті через суд перейменував їх знову. 

Найдужче кричали заслужені вчителі історії: «Це ж такий спадок!»

«Ну який спадок? — питав їх колега, директор місцевого краєзнавчого музею. — Спадок меншовартості?!». Він входив до групи з перейменування вулиць і переконував людей, що позбуватися імперського тягаря — чесна справа. Аж поки одного дня не побачив назву не вулиці, а всього свого міста у переліку тих, що містять символіку російської імперської політики, тобто підлягають перейменуванню. 

У довгому списку назв, які Інститут нацпамʼяті хотів змінити, його рідну Баштанку вписали під номер 81. Підстава така: «У 1928 році Полтавка перейменована на Баштанку — на честь “Баштанської республіки”, проголошеної 1919 року місцевими більшовиками». Простими словами, в інституті вважали, що збройний виступ місцевих селян допоміг більшовикам захопити тут владу. 

Тільки-от директор місцевого краєзнавчого музею знав інше — і взявся це довести. 

*

Щоби зрозуміти, слід повернутись у степи сучасної України на зламі XX століття, де надовго не панувала жодна влада, а панував хаос. Поки Російська імперія билась в агонії, а Українська Народна Республіка боролася за існування, шукаючи підтримки серед країн, що ще воювали у Першій світовій, селяни Надчорноморʼя терпіли голод, відбивались від ситуативних банд і чекали на владу, яка нарешті дозволить їм самим розпоряджатися землею.

Першою приватну власність на поміщицькі землі скасувала Центральна Рада — земля мала перейти селянам без викупу. Тільки таке рішення не сподобалось тим, хто землею досі володів. За кілька днів Рада опублікувала роз’яснення: самовільно захоплювати наділи заборонено, а землевласникам залишать по 40 десятин землі (два середніх поля з пшеницею). Краще не стало: тепер селяни вважали, що Центральна Рада захищає поміщиків. Невдоволеними лишилися всі.

Коли в січні 1918 року владу в Україні захопили більшовики, вони теж узялися за поміщиків, але радикальніше. «Усі землі поміщиків з усім живим та мертвим інвентарем повинні бути негайно відібрані та безплатно передані селянам», — цитує тогочасний маніфест історик Юрій Котляр. Він же пише, що з такого рішення раділи як бідні, так і багаті селяни. Поміщики ж — зрозуміло — ні. 

Потім і Гетьманат, і Директорія УНР пробували вгодити й селянам, і землевласникам, але марно. «Селянство мало розуміло боротьбу за незалежність і вимагало безплатної роздачі землі. Ці вимоги не виконали самостійницькі влади, тому більшість селянства на початку 1919 року підтримала більшовиків», — пише Котляр.

Та остаточне утвердження більшовиків поділило селян на бідноту, середняків і «куркулів» — просто за площею землі, не зважаючи ані на якість ґрунтів, ані на кількість ротів у родині.

Під один аршин ставили селянина з невеликим садом і бідняка з кримінальним минулим, який досі ніколи на землі не працював.

Кожна нова влада ще й силоміць мобілізувала селян, тож одна й та сама людина могла змінити три-чотири армії, а потім піти в повстанці. Бачив Бог, воєнного досвіду й зброї ставало усім.

*

Перш ніж узятись до справи, натоді 39-річний директор Баштанського музею Олег Требух поглянув на листа. Його товариш Василь Гонта, редактор газети «Голос Баштанщини», написав до Інституту нацпамʼяті й попросив пояснень. Відповідь отримав особисто від тодішнього голови Антона Дробовича. Вимогу перейменувати місто той пояснював, посилаючись на книжку «Історія міст та сіл Української РСР», де чорним по білому писано: село Полтавка перейменували на Баштанку, вшановуючи повстання, а повстання привело до влади більшовиків. 

Ось лише довідник цей видали 1971 року, тобто в розпал шліфування історії на догоду компартії та вождів. І це — важлива деталь.

Глава 2. Спадок

Баштанка й справді спершу звалась Полтавкою. Перші згадки — в метричних книгах 1812 року. На карті 1817-го Полтавка розкинулася в балці Баштанка та прилеглих ярах із джерелами: 180 землянок, вісім млинів з вітряками, у центрі села — церква, вище — цвинтар. 

Цю карту музейник Олег Требух знайшов, коли шукав докази у фондах обласного архіву. Розкопав іще кілька, складених у 1855-1910 роках, де Полтавка має в дужках другу назву — Баштанка.

Із Баштанкою ніби все ясно: назва походить від баштана — ділянки для вирощування кавунів і динь. Та Олег копнув глибше і знайшов іще давнішу карту, складену італійцем Джованні Ріцці 1767 року. Там, де нині стоїть Баштанка, картограф латиницею позначив струмок і озеро, а на його берегах — поселення. На пізніших картах поселення зникає, тож, імовірно, його зруйнували під час російсько-турецької війни. Але топонім «балка Баштанка» міг з’явитися саме тоді — від тюркського слова bağça (сад). Озеро посеред степу точно робило цю землю привабливою для садівництва. 

Але Полтавка? Коли 1775 року Російська імперія знищила Запорозьку Січ, козацькі землі роздали військовим чинам та дворянству, а мешканців зимівників переселили у слободи і закріпачили. На початку ХІХ століття уряд знову взявся колонізувати степ: землі Херсонського повіту уряд вважав порожніми, тож туди заселили селян, переважно з Полтавщини та Чернігівщини. У 1812 році якась кількість козаків і селян з Козелецького повіту Чернігівської губернії та Лохвицького й Лубенського повітів Полтавської губернії перебралася в балку Баштанку. Люди, які тут оселилися, знали ціну свободи.

*

Удень стоять у церкві за свідків на весіллі, а вночі кидають одне одному у вікна гранати. І таке траплялося. 

Повстанські загони зʼявлялися так: організатори знаходили найбільш рішучих і невдоволених селян. Із них формували невеликі групи — зо 20–50 людей, готових іти за своїм ватажком-отаманом хоч у полум’я, хоч у яку авантюру. На день вони затихали, виходили вночі. Загони тримали між собою зв’язок і за потреби могли швидко згуртуватися. З часом такі осередки з’являлися і в сусідніх селах. За кілька тижнів уся округа могла нараховувати до двох тисяч бійців. Так навесні 1919 року баштанці разом із шибайголовами з сусідніх сіл наздогнали та знищили під Миколаєвом продзагін більшовиків, що збирав по селах харчі і брав у заручники тих, хто віддавати своє відмовлявся. 

Кожне село могло діяти самостійно, а часом вдаватися й до грабунків. У деяких місцях загони з’єднувалися між собою, й тоді цілі повіти виходили з-під влади денікінців: на їхні накази, мобілізацію — всім було тепер начхати. 

*

Напівтемно, тихо і прохолодно. Чоловік крокує порожніми залами музею, вдихає вологе повітря, сповнене запахів старої деревʼяної підлоги, білених стін і сторічних експонатів. У 33 роки, на зламі десятих років сторіччя XXI, спадковий баштанець Олег Требух узявся керувати краєзнавчим музеєм. 

За плечима мав академічну освіту історика і чималий досвід роботи з памʼяттю. Бувало, їздив по сусідніх селах в етнографічні експедиції. Повертався із занотованими спогадами, вишиваними рушниками й світлинами, що їх робив на свій «Зеніт». Працював в археологічній експедиції, досліджував кургани й поселення. Як аспірант потрапив до Гранітно-степового Побужжя, де пліч-о-пліч з іншими науковцями Інституту археології НАН України вивчав пам’ятки від часів неоліту і аж до запорозького козацтва.

Це все відбувалося на зламі століть, коли нововідновлена незалежна Україна ледь зводила кінці з кінцями, а на науку грошей не лишалося й поготів. Часом, коли археологам вдавалося знайти памʼятку, яка могла от-от зникнути, заможні фермери отримували листи — науковці просили грошей на роботу. 

Експедиції могли тривати з липня до листопада, решту сезону працювали задарма. Роботи з часом не меншало: мусили опрацьовувати знайдене, досліджувати фонди попередніх років. Щоби підтримати молодого науковця, керівник Олега в аспірантурі у Миколаєві шукав гранти на дослідження в не польові місяці. Тільки зрештою гранти скінчилися і Олег залишився без копійки.

Ключі від музею в рідному містечку, куди повернувся, йому передала попередня директорка. Сама вже не мала сил — вдома мусила глядіти стареньку маму, а тут громада каже робити з музею комунальну установу. Думала, певно: документи, статути, річні звіти — з цим молодий завзятий хлопець упорається краще. Був грудень 2013-го. У країні визрівала революція. Країна вислизала від Росії. 

*

Вісім довгих експозиційних залів займали дві з половиною сотні квадратних метрів. Музей почався з маленької кімнати і з роками обріс експонатами — місцеві люди самі приносили те, що мали вдома. Кожен прагнув стати частиною історії. 

Тут вам і особисті речі учасників повстання: їхні фотографії, одяг, військова форма часів Першої світової, а ще зброя — обрізи гвинтівок, тесаки й багнети. І речі їхніх нащадків, учасників наступної світової війни: щоденники, світлини, нагороди. Рушники, сорочки, вироби з дерева, скриня, що, можливо, памʼятала переселення у Полтавку. Окрема колекція речей і творів Григорія Довженка — художника-монументаліста родом із Баштанки. Його камʼяні вишиванки прикрашають будинки по всьому українському півдню, а мозаїчні панно зберігають у Києві, Черкасах, Рівному, Одесі. За життя Довженка кликали на десятки колективних виставок, але приватних не дозволяли — у Союзі його критикували за «архітектурні надмірності», роботи називали зайвим «вицяцьковуванням», від якого віє націоналізмом. Єдину персональну виставку його друзі провели вже по смерті художника. Тепер частина робіт зберігається в Баштанському музеї. 

Отакий спадок дістав новоспечений директор. Ну і ще старі дивани, зношені вітрини, тьмяне освітлення, небезпечну електрику і тріщини в стінах. Востаннє серйозний ремонт у музеї робили ще на початку 2000-х. 

Бракувало рук. Для музею, який хоче розвиватися, думав Олег, треба щонайменше пʼятеро фахівців. До того ж — мають філію у Христофорці, в колишніх маєтностях Миколи Аркаса. А в них у штаті, крім самого директора, тільки завідувачка філії та зберігачка фондів. Раз почув від когось з містян: «А хіба в нас є музей? Думали, він тільки раз на рік працює». Справді, найбільший наплив гостей тут на 9 травня. Тоді люди йшли покладати квіти до Пагорба Слави й між тим зазирали в музей — у коридорах не проштовхнутися. 

Одначе музей працював і в інші дні: крім нових виставок та екскурсій, треба працювати з фондом, шукати експонати, досліджувати архів, бібліотеки, записувати спогади старожитців. Тим паче часи вимагали ще раз прочитати свою ж історію.

Глава 3. Це наша земля

Штаб поставили у вівторок 16 вересня. У волосному правлінні, яке зайняли повсталі, зібралися безпартійні селяни й ті, хто співчував есерам, боротьбистам, більшовикам та анархістам. 

«Це наша земля! — голосив люд. — Врожай має належати нам!».

Обурювалися: відколи владу взяли білі війська Денікіна, село мусить віддавати білогвардійським прибічникам «єдіной і нєдєлімой Росіі» хліб та інші продукти, овес та сіно для коней, транспорт, гроші та, що найгірше, — чоловіків. Коли одних мобілізовували, других ще й показово страчували за те, що билися у військах УНР, отамана Григорʼєва, більшовиків, — одне слово, вішали всіх, хто не з білими. 

На Ярмаркову площу сходилися готові воювати з білими. Таких у Баштанці зібралося близько трьох із половиною тисяч, разом з делегованими повстанцями з навколишніх сіл. Військові сили поділили на шість «полків», загін кавалерії та роту кулеметників. Так почалося Баштанське повстання. 

Керували озброєними селянами троє чоловіків: командир штабу та есер 34-річний Павло Тур, його молодший на сім років безпартійний брат Іван Тур та Михайло Прядко, теж із ряду есерів. Територія республіки становила півтори тисячі квадратних кілометрів, до повсталих долучилися довколишні села.

Схожа історія відбувалася і в сусідньому Висунську (давніша назва — Батурине), що за 40 кілометрів від Полтавки-Баштанки. Тамтешні селяни теж оголосили про створення Висунської республіки й захопили залізничну станцію Явкине, пограбувавши білогвардійський поїзд зі зброєю. Тим часом баштанці зруйнували залізничну колію між станціями Новополтавка і Лоцкине, відрізавши білогвардійцям постачання. Ті заледве відбудували колію. 

У жовтні 1919-го, після внутрішніх суперечок, загін із чотирьох сотень бійців, з чотирма кулеметними тачанками й двома санітарними візками, під командуванням Прядка та молодшого з Турів, виступив із Полтавки-Баштанки на Миколаїв, аби звільнити місто від денікінців. Протягом дня селяни вигнали білогвардійців з Горохівки та Калинівки, що за 18 кілометрів від Миколаєва, а ввечері, у битві за залізничну станцію Водопій, — відбили один кулемет і кілька гвинтівок. Так заблокували під’їзд до міста й чекали наказу виступати далі.

Б’ючись із білими, селяни аж ніяк не билися за червоних. Лише за себе.

*

Поклав на підлогу кітель часів попередньої війни, на лоба натягнув каску, теж з експонатів, правда, вже кевларову, й сів чекати. «Якщо росіяни зайдуть, — думав Олег Требух, — мені не вижити. Але хоча б, — утішав себе, — якщо почнеться пожежа, зможу загасити і врятувати експонати». Ніч обіцяла бути довгою. 

У 2022-му баштанцям знову довелося відбиватися від росіян. На вечір другого дня вторгнення до міста приїхав перший автобус зі зброєю. Вночі її роздали людям.

Напередодні Олег під’єднався до онлайн-наради з міністром культури. Сподівався на інструкції – бодай якісь. Він вже раніше звертався до місцевої влади, питав: чи існує план евакуації музею на випадок війни? Та відповіді не отримав, лише через знайомих дізнався, що з його запиту — посміялися. Порада з міністерства виявилася не кращою: «Спакуйте експонати на випадок евакуації. Далі дійте на власний розсуд». 

Тим часом поголос доніс, що ворог уже в Новій Каховці. «Це зовсім поруч, — думав Олег. — До вечора можуть бути в нас». Узявся облаштовувати погріб: прибрав, перевірив електрику, спустив матраци й запаси їжі й води. Під вечір вийшов з дому пошукати готівку, ліхтарики й сірники. Бачив, як вулицями міста їде колона українських військових — ті рухались у бік Миколаєва, аби захистити обласний центр. Олег зустрівся поглядом із хлопцями — резервістами у військовій формі, що сиділи в жовтому шкільному автобусі, — і на мить на очі набігли сльози. «Піду в тероборону!» — сказав собі і, не попередивши дружину, покрокував до точки збору. 

У тероборону його не взяли. Спровадили додому, бо не мав бойового досвіду. Відтак подався до військкомату. «Що вмієш робити?» — спитав старший офіцер. Приміщення стояло напівпорожнім: народ поїхав хто куди: хто по зброю, хто по паливо. «Можу на комп’ютері». Підходить. 

Люди сунули до центру комплектування суцільним потоком, Олег допомагав оформлятися. Лікарня не працювала: чи здоровий — вірили на слово. Ручок, олівців, папірців бракувало, фарба у ксероксі мов випаровувалася. Заправляти картриджі не мали часу, тож зносили принтери, хто які мав: закінчилася фарба — відкладали принтер набік і брали новий. Назбирали гору. 

Тим часом дружина Олега, вона ж — зберігачка фондів музею, рятувала найцінніші експонати. Аби не привертати уваги, складала інвентарні книги та інше у візочок молодшої доньки і разом з дітьми перевозила додому, там ховала під матрац. 

Уранці 1 березня колона російської техніки зайшла на територію Баштанської громади. Олег із новими колегами дістав наказ залишити приміщення, знищити й заховати документи, які могли зацікавити ворога, і повернутися додому до дзвінка. 

Додому не дійшов. Вирішив заскочити в музей, забрати деякі документи. Жінка дзвонить: «Там тривога», а він: «Та нічого, тут недалеко через парк, зараз прийду». Щойно він зайшов до музею, почув гул техніки й звуки пострілів. Роззирнувся довкола і зрозумів, що всі зали музею прохідні, ніде не сховатися. Бігти додому теж не наважився, могли й свої пристрелити як диверсанта. Форми тоді ще майже ніхто не мав, лише пізніше почали вдягати на рукави жовті стрічки зі скотчу.

*

У 1919-му баштанці теж чекали наказу. Плануючи відбити Миколаїв, вони розраховували на повстання місцевих робітників. Однак воно провалилося — напередодні заколот виявила денікінська контррозвідка і прокотились арешти. Наступного ранку озброєні селяни зняли облогу та відступили.

Цей наступ, пише історик Юрій Котляр, хай і невдалий, хай і не завдав значних втрат білогвардійцям, став великою моральною перемогою селянства. У зведенні штабу Денікіна про південь України писалося так: «Селяни з презирством ставляться до Добровольчої армії й вважають, що вона недостатньо сильна, щоб підтримати свою владу».

*

У листопаді командування Добровольчої армії Денікіна знімає з українського фронту частину військ, ослаблюючи власні позиції у війні з УНР, і кидає їх проти повстанців на півдні. Регулярні частини та денікінська «самооборона» кілька діб штурмують Полтавку-Баштанку під прикриттям бронепоїзда та польової артилерії. Повстанцям бракує зброї та боєприпасів. З важкого мають лише кулемети, і ті без набоїв. Кавалерія денікінців проривається в тил до повстанців і відрізає східний край оборони. Хто з повстанців не загине в бою, того стратять на тій самій Ярмарковій площі, де ще два місяці тому вони гуртувались до бою. Лиш небагатьом вдасться вислизнути з села, де розпочнеться розправа.

«Гули дзвони, денікінський офіцер збирав сход на майдані в центрі села, — пригадає пізніше один зі свідків Степан Домарацький. — Сюди ж з лікарні привезли Костирка Антона і Змієвського Федора — активних учасників повстання. Антон сам собі надів петлю на шию, а Федора вішали тричі, бо двічі петля обривалася».

Документи пізніше свідчитимуть про понад 850 розстріляних селян-повстанців та їхніх родичів, понад дві сотні зґвалтованих жінок, 330 спалених і 600 пограбованих дворів.

Свідки розповідатимуть про тіла убитих, що лежали скрізь: на вулицях, на городах, по хатах. У полі за селом лежали порубаними й постріляними сім’ї, що намагалися виїхати підводами з оточеного села. Ховали загиблих у братській могилі, родичам доводилося випрошувати у вбивць тіла, щоб ховати біля предків. Одну зі спільних могил викопали точно навпроти будівлі волосного правління, колишнього штабу повстанців. Іще багато років опісля Полтавка стояла поруйнована, на згарищах виросли бур’яни.

*

Очі злипалися, страх не давав заснути. Під ранок, коли звуки бою стихли, Олег побачив у вікно, як поруч палає господарчий магазин «Веселка» — полумʼя від лаків та фарб здіймало у небо чорний дим. Над центром міста розливалися заграви. Ще уночі, на останніх відсотках заряду, Олег устиг поговорити з дружиною — та замкнула всі замки й разом з дітьми ночувала у погребі. Тепер телефон завмер і Олег не знав нічого. 

А новини були такі. Почала входити російська техніка. Спершу гурт місцевих людей, не більше сотні, вийшов просто на дорогу перед технікою. Емоцій не стримували, кричали росіянам, аби ті забиралися геть, кидали в них каміння. Тоді уперед виїхав бронетранспортер, хтось з росіян вистрілив у повітря і колона рушила узбіччям. Під час бою на блокпосту зʼявилися перші загиблі, та затримка колони дала теробороні час. Місцеві пенсіонери підпалили коктейлями Молотова установку «Град» із літерами Z на бортах. 

Та все ж зі стрілецькою зброєю проти танків не попреш. Тероборонівці розділились на групи по 4-5 людей і налітали на БТРи росіян, як колись їхні предки на групи денікінців, забирали зброю і тією ж зброєю стріляли по наступній машині. 

Так вдалося розірвати колону — загарбники лишились без транспорту, без припасів і палива. Другу колону спинили засідкою ще на під’їзді до міста. Прийшла допомога й з повітря — українська авіація двічі вдарила по російській техніці. Цього разу баштанцям таки вдалося вибити ворога.

Глава 4. Чия правда

У червні 1925 року совєтська влада нагородила село Полтавка-Баштанка «за активну боротьбу з денікінськими бандами, німецькими окупантами і революційну боротьбу, за зміцнення радянської влади». На нагородження запросили лише одного з ватажків повстання — Михайла Прядка, хоч преса й помилилася у його прізвищі, назвавши Ряпком. По нього червоні ще повернуться.

*

Чи були повстанці розбійниками? Можна подивитись на них і так. Біла газета «Николаевский день» так і писала про них: «Кошмар Баштанской республіки». Та й у музеї лежать спогади баштанця Степана Домарацького, якому на час виступу виповнилося десять. З родиною він жив неподалік кладовища й церкви, куди ходив у приходську школу. Священник — Антон Захарович Заплатін, за спогадами хлопця, був грамотним і суворим, жив також поряд із церквою у добротному будинку під цинковим дахом. Та мав необережність раз прихистити у себе двох білогвардійських офіцерів з розгромленого ешелону. Повстанці влаштували за те розправу. 

«Коли я зайшов у церкву, там було багато крові, навіть на чоботях у мене залишалася, — пригадував свідок уже дорослим. — Батюшка розпластався на підлозі головою до столу, а матушка обняла пʼятьох дочок, і так вони всі й лежали у кутку. Поховали їх на кладовищі, всіх в одній могилі». Зі священникової родини вціліли лиш двоє синів, що воювали в білогвардійській армії. 

Розправою керував один із повстанських ватажків — Іван Тур. Коли білогвардійці повалили виступ баштанців, йому з прибічниками вдалося втекти. Тепер вони діяли невеликими загонами. «Після жахливих подій взяття Баштанки нас залишилося одинадцять чоловік в загоні Тура, — згадував пізніше один з бійців. — Ми не кидали гвинтівок із рук і боролися з “куркульською самообороною”, як це було можливо». Їм і справді вдалося розгромити загін «куркульської самооборони» одного з поміщиків біля села Березівка, вступити в бій з білогвардійським бронепоїздом і навіть спробувати відбити рідне село. Нічний бій на вулицях Полтавки-Баштанки тривав чотири години, місцеві білі «самооборонки» навіть склали зброю. Та вночі денікінські війська зайшли в Полтавку-Баштанку і захопили повстанців зненацька. Івана Тура білогвардійці оточили й застрелили. Тіло викинули в копицю сіна й спалили разом з іншими. Його брата Павла чекала не краща доля. 

*

Павло Тур був не просто одним із керівників повстання, він був старостою села, якого обрали люди. Як врахувати, що походив із бідної родини на 18 душ, можна припустити, що справу свою робив незле. 

Про нього відомо, що після невдачі Баштанської республіки подався в партійну роботу. Кілька разів приїздив з Миколаєва до Баштанки як член губернського комітету лівих есерів-боротьбистів. 

Коли прийшли більшовики, Павла арештував ЧК і тримав під слідством понад рік. Постанову про утримання під вартою в Маріупольській тюрмі виніс районний прокурор на прізвище Грєшно. Чи ухвалили зрештою вирок — невідомо. Натомість знаємо, що Тур кілька разів переїжджав, надалі мав уже комуністичний партквиток і писав спогади, так і не опубліковані. У січні 1936 року у його двері голосно постукали. Потім три роки концтабору і… важко сказати. За однією з версій, трійка НКВС засудила його до розстрілу. Реабілітували Павла Тура лише у 1989 році. 

Але був іще третій ватажок — Михайло Прядко. Що ж сталося з ним? 

*

Прядко став фігурантом однієї з найбільш резонансних миколаївських справ 1930-х. Газета «Під прапором Леніна» публікувала заголовки, один ліпший за інший: «Шкідництво, вбивства, звірячі погроми і нальоти — ось шлях подонків контрреволюційної есерівської організації», «Колгоспники артілі “Комінтерн” вимагають ворогів розстріляти», «Не повернутися ворогам до нашого села». Ця справа досі зберігається в архіві СБУ і має 12 томів на більш ніж 3300 аркушах. 

Селяни, які трохи видихнули в перші роки більшовицької влади, тепер не могли просто так проковтнути наступ «на куркульство», примусові виселення, відновлення продрозкладки, закриття млинів, заборону церкви. Тому виходили знову: підпалювали колгоспні будівлі, вбивали комуністів, палили їхні хати. Якщо в 1927 році попередники НКВС–КДБ заарештували 13 людей за належність до так званих «куркульських груп», то вже на початку 1928-го таких арештів було 270.

«Селяни, не здавайте хліб, а то вам загрожує голод і смерть!».

Листівки з таким закликом зʼявилися перед початком хлібозбиральної кампанії в Баштанському колгоспному клубі. Хтось розкидав їх вулицями, уздовж залізничної колії та по сусідніх селах. Пізніше слідство скаже, що за цим стояла група селян, яку очолював той самий керівник баштанського виступу — Михайло Прядко. 

Не ховаючись, він глузував із членів колгоспу, а в роки Голодомору крав із колгоспу хліб. Якось людям Прядка вдалося вивезти десять возів зерна вагою понад дві сотні центнерів — украдене вони розділили поміж своїх, а решту продавали на базарі. 

Зрештою у 1932 році Баштанка не виконала плану хлібозаготівель і совєтська влада занесла село на «чорну дошку». Сам Прядко, боячись переслідувань, утік, проте арешту не уникнув. Одеський суд 1936 року засудив Михайла Прядка як «невиправного класового ворога та особливо небезпечного соціального елемента». До розстрілу. Його реабілітують із другої спроби тільки в 1990 році. 

«Хіба ці люди могли сприяти більшовицькій владі?» — думав директор музею Олег Требух.

* 

Усі докази, свідчення й згадки Олег зібрав в один документ із додатками. Він готував обґрунтування до листа, якого міський голова Баштанки мав направити до Інституту національної памʼяті разом із проханням зупинити перейменування міста. 

«Упродовж 1920-1930 років, за радянської влади, серед Баштанського повстанства проводилися репресії. Уже тоді Російська імперія знищувала свідчення людей, приховуючи правду», — писав Олег. Лише в часи хрущовської відлиги, наполягав він, почалося повернення пам’яті про селянське повстання 1919 року, але навіть тоді памʼять цю спотворили радянським міфом.

*

Сучасний фронт давно відійшов від Баштанки. Олега перевели до стрілецького батальйону мотопіхотної Маріупольської бригади — тепер він служить у Краматорську, далеко від рідного міста. 

Та в січні 2024 року все ще перебував на службі у ТЦК Баштанки. Черги до військкомату більше не стояли — всі, хто хотів боронити свою землю, вже долучились до війська. Інші — шукали собі виправдань. 

Одного ранку Олег отримав повідомлення від керівника справами виконкому. Той побажав доброго ранку і надіслав посилання. Експертна комісія, йшлося у відповіді інституту Нацпамʼяті, розглянула надані міською радою копії документів та ухвалила фаховий висновок: назва міста Баштанка до символіки російської імперської політики не належить. Олег задоволено усміхнувся.