На вістрі маятника
Цей текст створено в межах проєкту «Повернення додому: опрацювання сучасних викликів в Україні за допомогою усної історії». Проєкт реалізований ГО «Пост Беллум —Україна» за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах Програми трансформаційної співпраці. Більше про проєкт можна дізнатися за посиланням.
***
«Твій приклад надихає», — писали мені дівчата з еміграції після того, як я публічно повідомила про повернення в Україну. «Вона думає тільки про себе!» — засуджували незнайомці в коментарях під моєю історією, описаною в центральній фінській газеті Helsingin Sanomat. Життя в Україні під час війни — ніби рух маятника між цими двома твердженнями. І ти з усіх сил намагаєшся зупинити його десь посередині.
Уже рік як я постійно живу в Києві. Пів року — зі мною тут моя сім’я. Двоє дітей, хлопців, щодо яких, попри їхній малий вік, мене застерігали: «Їх же мобілізують!». І чоловік-іноземець, щодо якого звучало: «І він на це погодився?!».
Паралельно ще існує залишковий тиск «неповної присутності»: приїхала ж у третій рік великої війни, не пережила всіх страхів (як мені закидав один службовець). Тому чи маєш право скаржитися й критикувати? Історія з Leléka, на жаль, дає поточну ілюстрацію до того, як у нас можуть заклеймити еміграційну інакшість.
Скажу чесно: восени я якось так прикро відчула, що ні я, ні мої діти не потрібні цій державі. Проблема була суто бюрократичною, але стала значною перепоною для офіційних дій, необхідних для перебування моїх дітей в Україні. Річ у тім, що їхні свідоцтва про народження — іноземного зразка. Українська ж система — від життєво необхідної реєстрації місця мешкання й до декларації з лікарем — потребує документа українського зразка. Так, мої діти — громадяни України, випереджаючи можливі закиди, додам я.
«Це стосується не тільки вашого випадку, — пояснювала мені досвідчена працівниця столичного РАЦСу. — Усі українці, які мають закордонні свідоцтва про народження, шлюб, смерть, стикаються з цим. В Україні просто ніяк не можуть прийняти норму про облік таких цивільно-правових актів».
Я навіть збиралася звернутися до Мін’єду, тобто Міністерства національної єдності України. Але його ліквідували. 150 мільйонів гривень на сприяння поверненню українців пішли явно не туди. А вже у листопаді розпочався «міндічгейт» і з’явилися повідомлення про ексміністра Чернишова та його мільйонні збагачення.
Побажавши йому та його нащадкам до сьомого коліна митаритися по світах, як ті, кому він мав допомагати, я згадала: держава — це ми. Не ці випадкові люди при владі, а ми, громадяни України, зокрема й ті, які «не пережили всіх страхів». Тому я тут.
Тому тут мої діти, екіпіровані шоломами із «Зоряних воєн», цивільним камуфляжем, моєю аптечкою та іграшковими рушницями Nerf, відпрацьовують тренування «спецназу».
Рольовою моделлю для них є наш родич з позивним «Санчо», що зараз на Покровському напрямку.
Не про таку реальність я для них мріяла. Але й надягати рожеві окуляри було б нерозумно. Відтоді як мої діти почали усвідомлено сприймати цей світ, вони знали про війну Росії проти України: через книжки, відео, зустрічі з ветеранами та розмови. Десь у 2023 році до мене прийшло усвідомлення, що «цей дощ надовго» і треба вертатись додому, не чекаючи «заради дітей» до «після війни».
Власне, заради дітей — варто вертатися. Тут вони отримують такий небажаний, але необхідний досвід, якого не дасть закордоння, — це навички виживання. Наші діти знайомі з виттям сирени, вони знають про ППО, вчаться крутити турнікети, усвідомлюють, що дрони — це наше майбутнє. Їх не лякає блекаут і брак тепла. У світі, нормальність якого розривають вожді великих та агресивних держав, треба бути готовими до найгірших сценаріїв.
Не буду брехати, інколи мене накривають страх, сумніви й розпач. Нагору пробивається один з основних інстинктів, і хочеться схопити дітей і тікати світ за очі. Але ніде немає безпеки. І в чужих краях ти завжди — як прибулець — можеш відчути загроженість, як то було у нацистській Німеччині чи нині в демократичних США.
«Слабким пізда», — дражнить мене патч того самого брата, що на Покровському напрямку. Він завжди сміється, навіть коли розказує, як на позиціях у них згоріла хата і все, що в ній, або як на виїзді за ними ганявся дрон. Ну хто я така, щоб йому не повірити?
«У темряву вдивляйся як хижак, а не як жертва», — нагадує твіт Генштабу ЗСУ Олена Стяжкіна. У своєму свіжому есеї «Чи можлива позитивна нормалізація війни?» вона чесно говорить про неприємні речі. Про те, що зайві ілюзії та режим очікування виснажують і послаблюють: «Твердий ґрунт полягає у тому, що ми вже нормалізували війну. Отже, наше завдання — спокійно усвідомивши це, масштабувати практичні навички до стратегії».
Усвідомлення цієї перспективи дозволило моїй сім’ї більш-менш гладко адаптуватися до нинішніх реалій в Україні. Мене й далі тригерять прогалини в об’ємній системі національної безпеки — російська у школах і побуті, маніпуляції в медіа і з медіа, вибіркове ставлення до армії, вразливість критичної інфраструктури й людської менталочки. Але це все виклики нашої реальності. Іншої немає. Як немає й іншої Батьківщини.
І поки я писала ці рядки, мій п’ятикласник приніс зі школи домашнє завдання — вивчити напам’ять уривок з «І мертвим, і живим, і ненародженим…». «Бо хто матір забуває, / Того Бог карає», — повторює син за Шевченком. Бо це — наша земля. Тут — наші люди: за духом, способом мислення, цінностями. І саме тут, переживаючи фізичне й ментальне знищення, безкомпромісно запам’ятовуєш на все життя, хто наш найбільший ворог.
Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
