Олександр Фільц: «Війна триває, а отже, можемо говорити не про ПТСР, а про постійно діючу хронічну травму»

Професор Олександр Фільц — український психотерапевт із понад 30-річним професійним досвідом та один із творців освітнього психотерапевтичного процесу в Україні на початку 1990-х. У минулому він головний лікар Львівської обласної психіатричної лікарні й завідувач кафедри психології та психотерапії факультету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького. Віднедавна очолив новостворений університет післядипломної освіти Unbroken University у Львові.

Пан Олександр народився у сімʼї професора, хірурга Ореста Фільца та лікарки-окулістки Марти Павенцької. Тато й мама належали до наукових і освітянських галицьких родів. Сильний родинний «тиск», але й одночасно «каркас» вплинули на становлення Олександра Фільца як особистості та професіонала. Він не захотів стати хірургом, на що сподівався батько, але дослухався до поради дідуся — здобув освіту і на Заході, і на Сході, щоб «бачити світ з обох сторін». 

Окрім родинної історії, в інтервʼю Олександр Фільц ділиться своїм поглядом на психотерапію і метод психоаналізу, розповідає, що є умовою успішної терапії, чому про ПТСР унаслідок російсько-української війни ще рано говорити, а також — у чому сила української стійкості.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Як це — зростати в родині відомого професора й хірурга Ореста Фільца? 

Татова сімʼя — родина освітян. Його дідусь, мій прадід професор Роман Гамчакевич, був учителем іноземних мов, перекладачем, упорядником словників і директором державної гімназії з українською мовою навчання в Перемишлі. У домі звучали українська, німецька, французька та латина, а класичні засади визначали атмосферу виховання. 

Значною мірою саме прадід вплинув на становлення трьох онуків — братів Ореста і Романа Фільців, а також їхнього двоюрідного брата, відомого гінеколога Олександра Созанського, які продовжили родинні традиції і згодом стали професорами. 

Прадід Роман приділяв велику увагу вихованню і своєї доньки — моєї бабці Іванни. Вона була винятково інтелігентною людиною, хоча в роки війни, ставши переселенкою з Перемишля до Дрогобича, мусила найперше дбати про виживання родини, тож усе життя працювала інженером. Хоч бабуся ніколи спеціально не займалася наукою, вона мала ґрунтовні, фундаментальні знання та гострий критичний розум. 

У дитинстві я часто приїжджав до бабусі в Дрогобич і особливо любив наші прогулянки в саду. Там вона читала мені популярний у той час польський суспільно-політичний і культурний журнал Przekrój, що вирізнявся критично-іронічним стилем матеріалів і в радянські часи був своєрідним віконцем у гарну інтелігентну Європу. На його сторінках публікували також детективні історії Вернера, які, власне, і читала мені бабуся, натякаючи, що треба вчитися розгадувати складні завдання, а для цього правильно та логічно думати.

Водночас бабуся була для мене зразком етично відповідальної освіти. До слова, мій тато і його брат Роман теж мали високо розвинене почуття академічної та професійної етики й завдяки цьому їх добре знали у Львові.

А яким, власне, був ваш батько як фахівець і як людина? Що ви перейняли від нього? 

Мій батько був талановитим хірургом. Його основною спеціалізацією було лікування захворювань печінки та підшлункової залози. Він виконував дуже складні реконструктивні операції на підшлунковій залозі, які на той час у Радянському Союзі робили одиниці. Відтак до нього приїжджали пацієнти з різних тогочасних союзних республік. Водночас тато був не лише висококваліфікованим клінічним лікарем, а й глибоко етичним фахівцем. Але і вельми непростою особистістю, іноді надто вимогливою.

Одним з його основних професійних кредо був перший фундаментальний постулат медицини, сформульований ще Гіппократом. Мовляв, не нашкодь природі робити свою справу — зцілювати людину. У сучасній медицині цей принцип часто спрощено зводять до формули «не нашкодь пацієнтові». Але Гіппократ мав на увазі передусім не шкодити природі, аби вона допомагала людині зцілюватися за підтримки чуйного лікаря, який природі сприяє і на цьому будує свій лікарський підхід. Мій батько дотримувався цього принципу і вчив, що успіх лікування на 30% залежить від оперативного втручання, а на 70% — від уміння виходити пацієнта, правильно його доглянути, поставити на ноги й допомогти організмові відновитися. 

Батько був принциповим у способах правильного медичного думання. Іноді різкуватий, але, попри це, його любили (а може, поважали, але побоювалися) і студенти, і лікарі. Він очолював кафедру хірургії Львівського медуніверситету. Тато мав гострий академічний розум і зарекомендував себе як блискучий діагност, здатний точно встановлювати діагнози навіть інших захворювань, якими безпосередньо не займався.

Йому допоміг стати добрим фахівцем безцінний досвід навчання у знаменитого хірурга Георгія Караванова. До так званої каравановської школи разом із батьком належали також доктор Мазур, професор Орел, доценти Ретвінський, Юрчишин і Павловський. Усіх їх об’єднувала добра клінічна логіка та глибока культура мислення, якої навчав професор. 

Батько був етично безкомпромісним. На зборах і вчених радах він завжди висловлював свою позицію — часто непопулярну та незручну.

Відтак його недолюблював тогочасний пострадянський академічний істеблішмент, зорієнтований на, так би мовити, зовнішню «пристойність» і згладжування гострих кутів. Я ж за цю безкомпромісність страшенно поважав тата і поважаю донині. Він намагався передати мені все найкраще зі свого досвіду і сформувати надійний каркас правильного клінічного мислення. 

Як ви прийшли до психотерапії? Чи не думали обрати шлях хірурга, як і ваш батько? 

Власне, тато дуже хотів, щоб я став хірургом, але хірургія мені не подобалася. Навчаючись у медичному університеті, я перебував у постійному пошуку себе й того, чим справді хочу займатися. На четвертому курсі навіть серйозно замислювався над тим, щоб залишити медицину й вивчати математику, певний час відвідував математичний вечірній факультет. Пізніше я зрозумів, що компромісом між моєю схильністю до філософських роздумів, інтересом до мистецтва як форми естетичного відчуття, прагненням шукати гармонію, складні взаємозвʼязки та добру стилістику є психіатрія. Cаме в цій галузі я побачив можливість поєднати все те, що для мене було принципово важливим. 

Хоч батькові не сподобався мій вибір, він його прийняв. Адже внутрішньо він був людиною глибоко толерантною (хоча його часто називали нетерпимим) до вибору інших і сказав мені приблизно так: якщо ти вже вирішив, я тебе підтримаю, а якщо не вдасться — не буду засуджувати. 

Пане Олександре, деякі свої тексти ви підписуєте прізвищем «Фільц-Павенцький». Павенцькі — це родина по мамі. Розкажіть, будь ласка, про вплив цієї гілки на ваше життя.

З усього сказаного раніше може скластися враження, нібито найбільший вплив на моє світобачення й життєву позицію мали мій тато і бабця по татові. Насправді ж, я вважаю, це лише приблизно 30%, тоді як 70% — це вплив маминої родини. 

Моя мама Марта, доцентка, лікарка-окулістка, походила з дуже давньої львівської родини Павенцьких.

Мій прапрапрадід Антоній Павенцький був членом організаційного комітету «Собору руських учених», першим редактором першого українського часопису «Зоря Галицька», а також послом Галицького сейму.

Його син Лев Павенцький був одним зі співзасновників галицької кооперативної організації «Маслосоюз» і багато зробив для фінансової підтримки «Просвіти». 

Мій дід Олександр Павенцький як адвокат захищав Катерину Зарицьку (діячка ОУН, звʼязкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, —ред.) на гучному Варшавському судовому процесі 1935 року, де судили також і Степана Бандеру. Через це його позбавили права на адвокатську практику і він був змушений працювати архіваріусом.

Дід любив опрацьовувати архіви. Під час такої роботи він натрапив на історію аптеки-музею «Під чорним орлом» у Львові та вирішив відновити її разом з дружиною — Софією Гургулою, яка на той час була директоркою аптеки. 

Радянська влада заборонила будь-де вказувати прізвище діда Павенцького як автора і засновника аптеки-музею через його минулі «гріхи». 

Однак він на це не зважав і просто далі допомагав дружині з архівними документами аптеки-музею. Разом їм вдалося не тільки зберегти найстарішу львівську аптеку, а й суттєво поповнити її фонди: від аптечних приладів, механізмів, інструментів і допоміжних пристосувань — до цінних історичних документів, що стосуються як розвитку фармації, так і діяльності її видатних діячів.

Відтак мамин тато, мій дід Олександр Павенцький, який був унікальною особистістю і жив разом з нами в помешканні на теперішній вулиці Підвальній у Львові, мав величезний вплив на моє формування. 

Дід мав добру класичну освіту — закінчив юриспруденцію у Віденському університеті і згодом юридичний факультет у Ростові-на-Дону. Він постійно повторював, що людина повинна мати дві освіти: одну — на Заході, а іншу — на Сході, бо лише тоді здатна бачити світ з обох сторін.

Дід Павенцький добре знав грецьку, латинську та німецьку мови, багато читав, писав на друкарській машинці й справляв враження людини, яка майже постійно перебуває у роздумах. Він ходив по хаті й говорив про абстрактні, філософські речі, часто наводячи різні — малозрозумілі для мого підліткового і молодого життя — сентенції. Любив цитувати діалоги «Апології Сократа» Платона, вірші Шиллера, Гете, Лонгфелло (і примушував мене їх завчати, шкода, що марно). Він міг раптово перервати мовчанку і сказати: «Ось там, на полиці, є дуже поважна книга Ціцерона — почитай, як його думки мандрують через століття і аж донині», або ж: «У цьому вірші Шиллер дуже цікаво пише про ритм часу і пізнання». Вже значно пізніше я для себе навіть переклав цю Шиллерівську строфу з «Казань Конфуція»:

Лиш повнота веде нас в ціль,
Лиш наполегливість — дасть ясність,
Та лиш в глибинах — правди власність.

Дід радив мені читати різні книжки, особливо німецькою мовою, оскільки я вчився у школі з поглибленим вивченням німецької. Він подарував і дав мені до рук «Дон Кіхота» та казки Вільгельма Гауфа німецькою, які я тоді ховав від нього, аби «себе не мучити». Тоді, ще школярем, я страшенно дратувався і не розумів, навіщо мені це потрібно. Але водночас усе сказане дідом відкладалося в голові і зрештою також формувало природну етику й життєву позицію. Важливо однак, що мені нічого не навʼязували.

Ці речі прищеплювали без примусу, опосередковано, через приклад та інтелектуальні вдумливі розмови, які були органічною частиною повсякденного життя в домі.

У цих розмовах я відчував до себе повагу, мене завжди слухали на рівних, незважаючи на мій дитячий вік. Пригадую один зі сніданків, а родина завжди снідала разом, коли дідусь сказав: «Подивіться, як гідно вчинив президент США Джон Кеннеді під час Карибської кризи», — і далі тато з дідусем обговорювали це детальніше. Я ж, натоді четвертокласник, який вечорами слухав знамениті інтелектуально-полемічні передачі ВВС «Глядя из Лондона», вже мав повне право вставити свої «пʼять копійок». І дід, і тато завжди давали мені висловитися, перепитували, що я думаю про те чи інше питання. Вони не казали, що я чогось не розумію чи помиляюсь, а навпаки — завжди виявляли живий інтерес до моєї думки, давали зрозуміти, що поважають мене як повноцінного дискутанта. Це було партнерське виховання. 

Коли я став студентом, то почав усвідомлювати цінність тих розмов і особливо дідових порад щодо того, що варто прочитати. Завдяки одній з таких рекомендацій мені до рук потрапила неперевершена «Історія античної культури» 1913 року польського професора Теодора Зелінського — чудового знавця античності й перекладача з давньогрецької та латини, який власноруч перекладав Евріпіда, Софокла, Платона, Арістотеля та Фукідіда. 

Отже, у дитинстві та підлітковому віці я завжди відчував за собою цих два «крила»: з одного боку — татове бажання прищепити мені любов до освіти як такої, а згодом і до медичного, критичного думання, з іншого боку — атмосферу філософських, асоціативних роздумів, яку творив дід. І під час навчання, і далі в професійному житті психіатра я відчував глибоку вдячність за такий дух родини, але водночас незримий, однак відчутний сильний тиск відповідати традиціям свого роду. 

Як це вплинуло на ваше життя?

Тиск родини з боку тата — це передусім освітянська традиція, тобто обовʼязок здобути добру освіту й стати фахівцем у певній галузі. Натомість тиск із боку маминої родини — це, умовно кажучи, львівське зобовʼязання перед традицією. Дід Олександр Павенцький завжди повторював: «Ми львівʼяни, які люблять своє місто, а тому наше завдання впродовж усього життя — робити щось корисне для Львова». Павенцькі навіть мали герб шляхетного роду Радван. Університетські дипломи і діда, і прадіда, і прапрадіда були підписані: «Павенцький, з гільдії Радван». Я й сьогодні зберігаю вдома їхні дипломи на пергаменті, а також спеціальне засвідчення, що сімʼї надається такий герб. 

Усе це створювало додатковий внутрішній тиск — у сенсі відповідальності не зіпсувати загальну репутацію роду. У професійній діяльності це вилилося в те, що я завжди шукав у психіатрії не тільки клінічних навиків — те, чого хотів тато і чого я, зрештою, навчився, — а й значно глибших контекстів.

Мене цікавили спроби пошуку нового знання, того, чого ще не існує в готовому вигляді.

І за роки роботи психіатром я знайшов багато цікавих речей, які в психіатрії залишаються непроговореними. Час від часу я стараюся публікувати свої роздуми, щоб поставити питання, показати потребу досліджувати їх заново, дати інше освітлення фундаментальним проблемам в психіатрії. Не знаю, чи це було б можливим без дідового прикладу — не перейматися тим, чи тобі повірять і чи ти когось переконаєш, а мати відвагу думати й вирішувати питання найперше для себе самого. 

Ви навчалися у Москві, але не захотіли будувати там карʼєру й повернулися до Львова. 

Щоб опанувати психіатрію в її найкращому на той час варіанті в Радянському Союзі, я свідомо вирішив поїхати на навчання в Москву — до Інституту клінічної психіатрії Академії медичних наук (не плутати з
Інститутом судової психіатрії — дійсним знаряддям каральної психіатрії). Там я провів загалом близько десяти років, навчаючись в ординатурі, аспірантурі та докторантурі.

Окрім ґрунтовної освіти, мені пощастило перебувати у дуже своєрідному осередку єврейського дисидентства в межах Союзу. Я навчався разом із людьми, вихованими на класичній німецькій психіатричній традиції. Вони з великою іронією ставилися до радянської влади й водночас були дуже тонкими критиками — не в сенсі критики інших, а насамперед у здатності застосовувати критичне мислення до власних позицій та висновків. Росіян, до слова, у цьому середовищі можна було перелічити на пальцях однієї руки.

І, власне, ці євреї-дисиденти першими звернули увагу на те, що з моєї поведінки дуже видно тиск моєї сімʼї. І тому вони не здивувалися, коли після пропозиції залишитися в Москві — як одному з перспективних молодих науковців — я відповів: «Дякую, але я повертаюся до Львова». Повернувшись додому, спершу працював на швидкій допомозі, а згодом потрапив на кафедру психіатрії медичного університету. Через якийсь час очолив цю кафедру вже як доктор наук. 

Зовсім скоро я зрозумів, що у вузькому професійному та культурному середовищі Львова жити нелегко. Зі мною трапилась неприємна історія: двоє шанованих людей у Львові написали на мене наклеп, у результаті якого у міжнародну організацію Human Rights Watch надійшов завідомо неправдивий лист, мовляв, у Москві, в Інституті клінічної психіатрії, я нібито проводив експерименти над дисидентами, ставив їм діагноз шизофренії й на цьому «заробив» свою дисертацію.

Це при тому, що моя наукова робота взагалі не стосувалася цієї тематики, що легко доводилося. Мене викликали в прокуратуру, погрожуючи позбавити диплома лікаря і всього решта. Однак мені допоміг повністю виправдатися «ангел-хоронитель» українськості на той час — Богдан Гаврилишин. Він не лише заступився за мене, а й домігся того, щоб наклеп кваліфікували як наклеп. Декілька років потому, у 2003-му, мене позбавили звання доктора наук — після того, як я вже десять років працював із цим науковим званням. Через три роки (вже за президентства Віктора Ющенка) я таки зумів перезахистити докторську дисертацію, в чому мені принципово та безкомпромісно допоміг Ігор Юхновський — тодішний голова Комітету Верховної Ради з питань науки та освіти. Ці дві життєві ситуації переконали мене назавжди: в Україні ми здатні обстоювати правдивість. 

Отже, сімейний тиск, про який ми з вами говоримо, можна розглядати не лише як зобовʼязання, а і як міцне підґрунтя. В ситуаціях, коли тебе намагаються, образно кажучи, змішати з болотом, це підґрунтя дозволяє гідно вистояти, не зганьбитися і обстояти свою позицію. Тому цей тиск був також і каркасом, який хоч і тиснув, але й підтримував.

Проживаючи цей та інші непрості періоди у своєму житті, я постійно думав: а хіба дідові було легше? А його братові, який загинув у польському концтаборі? 

У цьому сенсі стає зрозуміло, що важливо не так те, в яких обставинах ти опиняєшся, як те, чи здатен ти вчинити відповідно до власної внутрішньої етики та зберегти соціальну гідність. Не стільки і не тільки для інших, а насамперед — для себе і важливих тобі людей.

Окрім cхідної освіти, за принципом вашого дідуся Олександра Павенцького, ви також здобули і західну, зокрема пройшли післядипломне навчання з психоаналізу в Австрії та Німеччині. Чи відчули ви різницю між рівнем європейської психотерапії і тогочасної української?

Я навчався групового аналізу сім років в Австрії і ще три роки — у Німеччині, в місті Ульм, де на той час діяла одна з найцікавіших на той час кафедр, що займалася дослідженням ефективності психоаналізу. Там викладав знаменитий психоаналітик професор Хорст Кехелє. Упродовж цих трьох років у Німеччині я мав честь багато спілкуватися з ним особисто. Він брав мене з собою в автомобіль, і ми вдвох їздили на різні конференції по всій країні. У довгих поїздках багато дискутували про психоаналіз, критикували методи, адже будь-яка наука, що її не піддають сумніву, як іще наголошував засновник психоаналізу Зиґмунд Фройд, перетворюється на «релігію», догматизується. І ми також розуміли, що це неправильно. 

Навчаючись на Заході, я зрозумів, що українська освіта не є гіршою, адже правильно закладені фундаменти практично не були спотворені комуністичною догмою. Одначе проблема полягає в тому, що ми в Україні — тоді і частково й тепер — почуваємося меншовартісними, вторинними порівняно із західними колегами, хоча для цього немає жодних підстав. Тож боїмося озвучувати свою думку, ніби нам нічого сказати, окрім як посилатися на «вищі за нас» західні авторитети. Натомість ми можемо і маємо безперечне право дозволити собі мати власну інтелектуальну вартість і відповідно позиціонувати себе у світі: не шукати ідолів, а критично cтавитися як до власних суджень, так і до думок інших.

До речі, чи правда, що під час навчання в Австрії ви майже два роки жили у квартирі Зиґмунда Фройда і були останнім мешканцем гостьового поверху Музею Фройда, де пізніше облаштували архів?

Так, правда. Йдеться про першу хвилю мого стажування в Австрії в 1992 році. Тоді приїхало багато лікарів, і з житлом виникли серйозні труднощі. Я приїхав одним з останніх, оскільки ще завершував навчання в докторантурі й уже в Австрії дописував дисертацію. Тож я звернувся до своїх кураторів із проханням допомогти знайти житло. Завдяки їхньому сприянню тодішній директор Музею Зиґмунда Фройда — легендарний психоаналітик Гаральд Леопольд-Левенталь — запропонував мені оселитися у квартирі, якраз над тією, де колись жив сам Фройд і яка нині є частиною його будинку-музею у Відні. Звісно, я дуже зрадів цій можливості й наступні два роки жив у дуже особливій атмосфері. 

Ви були одним із тих, хто почав розвивати психотерапію в Україні. Розкажіть, будь ласка, про цей період.

На початку 90-х ми з дружиною (Людмилою Самсоновою, — ред.) почали системно розвивати психотерапевтичний процес в Україні. Тоді виник проєкт «Трускавецька школа психотерапії», а з ідеєю його створення повʼязана цікава історія. 

У 1993 році я і моя дружина зустрілися у Відні з нашим добрим товаришем Альфредом Прітцом, який згодом заснував Приватний університет Зиґмунда Фройда. Під час обіду в ресторані моя дружина зауважила: «Що це ви лише тут, в Австрії, розвиваєте психіатрію, було б добре організувати освітній психотерапевтичний проєкт і в Україні». Альфред Прітц відповів: «Це добра ідея». І тієї ж миті на звичайній столовій серветці ми написали приблизний план проведення психотерапевтичної школи в Україні й поставили під ним свої підписи.

Згодом Альфред приїхав в Україну, дослідив можливі місця для реалізації проєкту, і вже у 1994 році ми розпочали перший пʼятирічний освітній проєкт «Трускавецька школа психотерапії», який діє дотепер. До участі в ньому ми запросили провідних фахівців і почали розвивати європейську психотерапію в Україні, не навʼязуючи їхнього досвіду, а творячи середовище для спільного пошуку.

Справедливості ради, треба сказати, що цей проєкт був би неможливим, якби до його організації та проведення не долучилися наші колеги та друзі — психіатри та психологи нашої спільної кафедри та психіатричної лікарні «на Кульпаркові». Заслуга внесення сучасної психіатрії в Україну (а почасти і не тільки) належить також і їм усім: ми з дружиною та Альфредом Прітцом були лише «підпалювачами факелу» і тими, хто змушений підтримувати вогонь і понині. Але увесь просвітницький психотерапевтичний рух в Україні — це безсумнівний здобуток усіх співпричетних. 

Завдяки Трускавецькій школі і її першопрохідцям фактично сформувалася перша генерація психотерапевтів. 

Очевидно, кожен учасник узяв із цього процесу рівно стільки, скільки йому дозволяв його ж власний внутрішній каркас: хтось продемонстрував гарні результати і в майбутньому став добрим фахівцем, а хтось залишився більш радянським. Важливо й те, що приклад школи надихнув на створення в Україні інших освітніх проєктів і професійних асоціацій. Завдяки цьому психотерапевтичне середовище почало поступово міцнішати. 

Поговорімо про метод, у якому практикуєте ви, — психоаналіз. Чи виправдана увага до несвідомого у психіці людини і чи справді можливо його піддати аналізу?

Психоаналіз — це передусім одна з можливих точок зору на світ і на самопізнання. Я не можу сказати, наскільки цей метод ефективніший за інші, але він досить добрий, якщо вміти правильно ним користуватися. Психоаналіз — це складний інструмент із категорії теорій та методів самопізнання, які формувалися, розвивалися й досі існують як певна метафорична система понять. І це не «слабкість» психоаналізу. Бо, по суті, навіть найстрогіша мова теорій — математика — у своєму символічному вираженні є лиш строго зафіксованим записом уявних метафор, які їй передують. 

Отож, хоч ми й намагаємося осягнути несвідоме, але розуміємо, що це щось таке, до чого ми не можемо підійти нашими прямими методами. 

Може, щоправда, виникнути вповні логічне питання: якщо я не можу безпосередньо дістатися до підсвідомого, то звідки я знаю, що воно взагалі є? 

З точки зору логічного розуміння, це справжній пізнавальний парадокс — ми хочемо усвідомлено знати те, до чого доступитися не можемо. На це звертав увагу Зиґмунд Фройд, зазначаючи, що це не зовсім так, бо існують методи, які дозволяють — хоча й не прямо, — але опосередковано зазирати в позасвідоме. 

Найяскравішим матеріалом для дослідження несвідомого є сновидіння, які мають сюжети, глибокі думки, справжні переживання. Вони досить реалістичні, дуже субʼєктивні та іноді химерні. І важливо, що сновидіння черпають матеріал не лише із зовнішнього світу, а й з внутрішнього — із надр внутрішньої «матриці» нашої психіки, з позасвідомого. Інакше як пояснити той факт, що у стані повної мʼязової нерухомості й розслаблення нам сниться, ніби ми біжимо, хоча жодного тілесного сигналу для цього руху не надходить? 

Також Фройд наголошував, що наше підсвідоме (що на межі свідомого і несвідомого) працює через оформлення до-словесної уяви у мовленні.

Наприклад, пацієнт прийшов до лікаря і каже: «Яка ж сьогодні псяча погода». І тут психотерапевт починає розгадувати, чому людина вжила не якесь інше означення, а саме «псяча».

На перший погляд може здаватися, що це випадковий мовний зворот, але коли фахівець починає розпитувати про життєвий досвід пацієнта, зʼясовується, що в дитинстві ця людина змушена була тікати від собаки або навіть зазнала укусу. У такому контексті слово «псяча» набуває додаткового змісту — воно пов’язане з відчуттям загрози, небезпеки, неприємної ситуації. І пацієнт не аналізує, чому саме вживає це слово. 

Воно, умовно кажучи, згенероване на межі підсвідомого. Отже, і несвідоме, і підсвідоме якось існує і вони присутні у нашому щоденному житті. І хоч аналізувати їхні впливи та взаємодії зі свідомим змістом переживань — непросто, але все ж можливо завдяки методам психоаналізу. 

Пане Олександре, ви не раз говорили, що в сучасній психіатрії є питання, які, на ваш погляд, досі потребують переосмислення і над якими ви вже працюєте. Про що саме йде мова? 

Наприклад, одна з основних проблем психіатрії, яка й досі залишається відкритою, — де межа між нормою та психічною хворобою. Над цією проблемою замислювалися багато видатних мислителів, зокрема Карл Ясперс — знаменитий психіатр і філософ-екзистенціаліст, автор фундаментальної праці з теорії психіатрії «Загальна психопатологія». 

Він наголошував, що питання межі між нормою і патологією залишається відкритим. Водночас він підкреслював: щойно ми почнемо краще розуміти, де закінчується норма і де починається патологія, то отримаємо бодай певний критерій — твердіший ґрунт для клінічного мислення. Це дозволить обережніше, відповідальніше і точніше говорити про те, що в конкретної людини є певні психічні відхилення. 

Я запропонував свій варіант розвʼязку цієї дилеми й обговорюю його з багатьма колегами. На мою думку, проблема межі між тим, що є нормальним, а що — ненормальним, лежить у так званому принципі очевидності. Люди, які мають явні психічні порушення, через природу цих порушень не можуть користуватися принципом очевидності як таким. Для них очевидне втрачає принципове значення, насамперед у комунікації зі світом та з іншими людьми. 

Наприклад, ви можете сказати: для мене очевидно, що за цими дверима нікого немає і що ніхто звідти голосно не говорить. В той же час пацієнт може стверджувати: «А я чую, що хтось там голосно говорить». Ви можете відповісти: «Ну але ж це очевидно, що за дверима нікого немає» — і пропонуєте відчинити двері, щоб у цьому переконатися. Після цього людина з психічними розладами може сказати: «Той, хто голосно розмовляв за дверима, вже пішов». Тобто саме поняття очевидності втрачає для цих людей силу загальноприйнятного аргументу правдивої (істинної) ситуації (на даний час і відповідно сумі наявних наразі знань). Відтак питання очевидності набуває зовсім іншого теоретичного виміру і навіть виходить сьогодні за межі психіатрії в область так званої епістемології. Однак це, мабуть, окрема тема.

Інше питання, яке мене цікавить, — це знання та пізнання. Ми живемо і навіть не здогадуємося, що користуємось тим поняттям «знання», яке сформулював іще Сократ дві з половиною тисячі років тому, — «обґрунтоване істинне переконання». 

Коли ви кажете «я знаю про це», то це означає, що можете обґрунтувати щось, що для вас є істинним і ви в цьому переконані. Наприклад, ви знаєте, що у вас в холодильнику є сир. Ви можете це обґрунтувати, ви впевнені, що це саме сир і він у холодильнику, бо ви його туди поклали і переконані, що він там є. Але що коли, відкривши холодильник, ви побачите, що його там нема, а хтось цей сир забрав — якраз перед вашою згадкою про сир? 

Виходить, ваше знання як обґрунтоване істинне переконання є лише видимістю, тому можна ставити під сумнів сократівське визначення. І комбінація цих трьох критеріїв: обґрунтованість, істинність, переконаність — ще не гарантує, що ми справді перебуваємо у відношенні «знання», а не раціоналізованої випадкової фортуни та збігу обставин. І мені як психотерапевту важливо вирішити, що робити з такими випадками — можна назвати це знанням чи ні.

Відтак я дійшов до іншого визначення «знання» і на ньому вибудовую значну частину своїх теоретичних висновків у психотерапії та психіатрії. Знання — це обґрунтована істинність узгоджених сенсів та смислів наявної (тобто тієї, яку маємо тепер) дійсності. При цьому сенси я пропоную розуміти як передбачувану доцільність наявної дійсності, а смисли — як конкретні пропозиції щодо реалізації цієї передбачуваної доцільності.

Там, де три рівні — сенси, смисли, дійсність — входять у стійку резонансну відповідність, ми можемо говорити про знання. Там, де вони хоч якось розходяться, маємо або ілюзію знання, або лише його зародок.

Коли війна стає тлом щоденного життя, а не винятковою подією, що відбувається з психікою людини? Чи можемо ми говорити про посттравматичний стан у ситуації, яка не має кінця?

Коли ми дискутуємо на цю тему з іноземними фахівцями, політиками, культурологами, які мають щирий інтерес до України, усі вони запитують, як ми даємо раду з такою величезною кількістю людей з посттравматичним синдромом (ПТСР). Але річ у тому, що те, що ми бачимо сьогодні у клінічній картині — симптомах, переживаннях, поведінці пацієнтів, — не можна назвати посттравматичним стресовим розладом, адже ПТСР, як такий, розвивається як відповідна реакція психіки на ситуацію, якої уже немає. Ситуація, тобто війна, триває, а отже, можемо говорити не про ПТСР, а про постійно діючу хронічну травму — розтягнуту в часі травматичну ситуацію, яка так чи інакше сильно дестабілізує внутрішній світ кожного. 

Хтось піддається інформаційній пропаганді, хтось постраждав на полі бою, а в когось ракета зруйнувала житло. І люди опрацьовують травмівну ситуацію по-різному, відтак ми маємо різні форми реагування на неї. Одні — ігнорують війну, другі — втікають, інші волонтерять, ще інші йдуть на війну… 

І лише після завершення війни ми зможемо побачити, які саме форми реакції закріпляться, які трансформуються і як проявлятиметься ПТСР. Цілком можливо, що ми зіштовхнемося з чимось, що взагалі ще не описане.

Втім, травми, які проживають усі українці через війну сьогодні, дуже різні. Чи можемо говорити про спільну травму, коли досвід людини, на яку впливає російська пропаганда, радикально різниться від досвіду того, хто втратив на війні кінцівки?

Очевидно, люди, котрі мають ампутації, окрім моральної травми, отримують і незворотну фізичну — на все життя. Але парадокс полягає у тому, що в частини цих людей моральна травма нижча, ніж у тих, хто не має тілесних ушкоджень. Причина — у надзвичайно високій мотивації повернутися до якомога повноціннішого життя. 

Можу навести промовистий приклад. У Національному реабілітаційному центрі Unbroken у Львові є пацієнт, який на війні втратив обидві руки й обидві ноги. Попри це, після реабілітації він планує бігти марафон, докладно розповідає про підготовку та власні цілі.

З медичної точки зору таку реакцію можна описати як гіперкомпенсацію (тобто надмірну і понад «нормальні» ресурси активовану компенсацію), а з моральної — це приклад віднайдення гідності та внутрішньої цілісності. 

Звісно, це не означає, що такі пацієнти не потребують психотерапевтичної підтримки, часто супровід є необхідним. Проте для того, щоб терапія була справді ефективною, психотерапевт повинен чітко розуміти взаємозвʼязок між типом травми та формами реагування на неї.

У 2025-му ви очолили новий університет післядипломної освіти Unbroken University. Яка його місія і як він відрізняється від традиційних освітніх інституцій у медицині та психотерапії? 

Unbroken University — це інноваційний освітній проєкт, створений передусім, але не тільки у відповідь на виклики війни. Його головна мета — підготовка нового покоління фахівців, які допомагатимуть українцям долати наслідки воєнної травми, cпираючись на найкращі світові практики та досвід на основі нового підходу. А ще — осмислити і запровадити, так би мовити, нову філософію знання і пізнання у процесі освіти.

Нам не хотілося б робити університет, який буде просто ще однією високоякісною школою фахівців. Таких шкіл уже чимало. Значно важливіше — творити інституцію, яка має власну позицію, власний напрямок руху, свій, умовно кажучи, факел у руках. Тому для мене Unbroken University — це передовсім спроба створити інституцію з новою філософією освіти і розуміння знання, яка ще тільки «прокидається» й не має готових формулювань. 

І тому наше завдання — відповісти, чи можемо ми інакше подивитися на те, що ми вже знаємо і що хочемо знати, і якої саме професійної компетенції насправді варто набувати в умовах війни та післявоєнного відновлення. 

Щоб реалізувати цю ідею в сучасних умовах, потрібні тривалі, послідовні, прагматичні й добре аргументовані зусилля. Зараз ми на етапі формування плану роботи, окреслення завдань та цілей.

Психотерапію часто уявляють як процес, що завжди веде до зцілення. Чи був у вашій практиці досвід неможливості допомогти — і що саме, на вашу думку, свідчить про те, що терапія справді відбулася і дала позитивний результат?

Найперше треба змиритися, що ми ніколи не зможемо допомогти пацієнтові так, як би нам того хотілося. Адже за фасадом цієї мети — найчастіше наше неусвідомлено-егоїстичне бажання, щоб людина бачила світ так, як би нам цього хотілося. Але правда в тому, що це утопія і пацієнт ніколи не буде відповідати нашим очікуванням, він завжди буде іншим — таким, яким він сам собі бачиться.

У психоаналізі є кілька ступенів формування нашої внутрішньої зрілості і саморозуміння.

Найпримітивніший з них — втілення інших у свій внутрішній світ, коли ми кажемо, що «ликаємо без розбору» всі якості тієї чи іншої людини, — «я — буквальна копія свого тата», або «я копія своєї мами». 

Другий, зріліший, ступінь — ідентифікація, коли ми вже здатні порівнювати себе з іншими й стреміти таку подібність осягнути, нерідко на шкоду для власного єства («буду точно, як…).

І, нарешті, третій, найзріліший, ступінь — увнутрішення, або інтерналізація. На цьому етапі людина здатна селективно брати від інших те, що їй справді потрібно. Наприклад: «Мій дід — трохи зануда, мені не підходить його стиль життя, але я знаю, що варто перейняти від нього ставлення до читання і вміння лагодити фінансові справи». 

Позитивний наслідок психотерапії — коли пацієнт уміє взяти від терапевта те, що вважає корисним для себе, а все зайве — відкидає. 

Тому для мене показником успішної терапії є момент, коли вкінці пацієнт може сказати: «Пане Олександре, знаєте, ви далеко не завжди були праві, але дещо з того, про що ми з вами думали і говорили, я візьму. Тепер я зрозумів, що мені треба робити, щоб не ходити у житті замкнутими колами». 

Добрий психотерапевт повинен усе це розуміти й постійно рефлексувати над власною системою розуміння психотерапії, а не сліпо користуватися запозиченими концепціями інших.

Бути лише відтворювачем чужих підходів у психотерапії — дуже небезпечно, адже це може позбавити лікаря гнучкості в роботі з конкретним пацієнтом і здатності реагувати на унікальні ситуації.

Тому вкрай важливо, щоб іще на етапі навчання майбутні психотерапевти випробовували, перевіряли гіпотези, аби виробити власну професійну стилістику.

Що для вас є емпатією лікаря до пацієнта, наскільки важливо відчувати її?

Емпатія — це співчуйність, здатність психотерапевта віднаходити справжні емоційно-смислові аналогії у власному життєвому досвіді з тим, що приносить у терапію пацієнт. Це те, що прийнято називати здатністю «взутися в чужі черевики». Я ж це називаю як здатність «відчути своє пізнання світу іншого». 

Коли лікар має добре розвинений доступ до власних почуттів, то здатен знаходити такі внутрішні відповідники на рівні емоційного сенсу. Емпатія також є ключовою умовою встановлення контакту між людьми. І якщо ви вже на самому початку терапії не маєте інтуїтивного відчуття безпеки й комфорту з лікарем, не варто себе примушувати: у такому разі краще шукати іншого психотерапевта.

Наостанок у мене два коротких запитання. Перше — чи можете поділитися улюбленими художніми творами?

Я дуже люблю казку Всеволода Нестайка «В країні сонячних зайчиків» і час від часу перечитую її. Також мені подобається споглядати твори художників — робота Клода Моне «Водяні лілії», картини Василя Кандинського, Ель Греко… 

Це те, що захоплює зараз, але додам, що найважливіше у сприйнятті творів мистецтва — пошук того, що допоможе унікальності вашого мисленнєвого процесу. Коли, скажімо, прочитавши книгу, ви не просто можете поділитися тим, що з прочитаного запамʼяталося, а сформувати свої унікальні думки чи ідеї. 

І останнє — у чому ви бачите резильєнтність українського суспільства в час війни? Адже, попри все, ми непогано справляємось.

На моє переконання, наша резильєнтність полягає в доволі унікальному феномені, який почав витворюватися в Україні ще з часів першого Майдану, у 2004 році, — специфічній горизонтальній організації суспільства, яка дає відчуття неформальної взаємної підтримки між людьми. То стискання, то розтискання пружини нашої стійкості залежить від того, наскільки ми як горизонтальне суспільство в конкретний момент якісно виконуємо свою роботу. За останні 20 років ця пружина, на щастя, не ламалася, а кожен новий виклик показав нашу спроможність і силу обстоювати себе самих.