Полонений

1.

Станіслав Панченко, 1999 року народження, повернувся з шестирічного полону. З котом. Його старший брат загинув під Авдіївкою. Інший брат і далі воює на передку. Про Станіслава, наймолодшого, мати довго не мала жодних звісток.

Спершу він витатуював на шиї мотив зі слов’янської міфології — квітку бога Перуна, відому також як квітка папороті. На щастя. І пішов за братами одразу після вісімнадцяти. Добровольцем, задовго до повномасштабного вторгнення. Служив у Луганській області, потім у Донецькій. 

Тепер йому двадцять шість. Він перебуває у військовому шпиталі біля Вінниці. Щодня розмовляє із психотерапевткою. І охоче нам про все розповість.

2.

На фронт він потрапив після ста двадцяти днів навчання. Навчився наводити гармату на ціль. І цим займався на «нулі» протягом року. 

Одного дня, це був січень 2019 року, він вийшов з окопу, щоб дістатися до бойового поста за чотириста метрів. Прокинувся вже на підвалі — у росіян. Одразу пакет на голову, замотаний стрічкою навколо шиї. Побиття кийком по спині. Етапування. 

Далі — знову мішок на голові з отвором для дихання. Допити. Револьвер коло скроні. Удари по печінці. Знову етапування. Головна військова тюрма в Донецьку.

Що це за татуювання?! 

Йобаний нацисте!

Один жилавий бив мене так, що я літав по всій кімнаті для допитів. Або мене підвішували за руки, зв’язані за спиною пластиковими хомутами. Це так звана «ластівка».

Йобаний нацисте!

А потім йому дали кілька аркушів із текстом російською. Він уже був виснажений побиттям, тому прочитав ті страшні слова про себе і про Збройні Сили України. Нібито вони мають хімічну зброю і планують атаки. Росіяни все це записали й виклали на ютубі. Він підписав ще якісь папери. Врешті одного дня онлайн відбувся суд. 

Засідання? Двадцять хвилин. 

Вирок? Сімнадцять років виправної колонії. 

У колонії він провів п’ять років і шість місяців. Розповідати довго. Погане місце, погана їжа, погані люди.

Йобаний нацисте!

3.

Але траплялися й добрі люди. Кримінальники мали побачення з родичами, і через них вдалося передати мамі першу за кілька років звістку. Мовляв, живий!

Кримінальник, який сидів за вбивство й наглядав за нашим відділенням, приніс мені маленьке котеня. На четвертому році ув’язнення. Кіт допоміг мені в найтемніші моменти. Завдяки йому я не збожеволів.

Станіслав плекав надію на обмін. Хлопці зі швейного цеху навіть пошили йому сумку для кота. Бо якщо в дорогу, — планував він, — то тільки з котом. Але обміну довго не було.

4.

Як сталося, що він урешті-решт вийшов у серпні 2025 року?

Тож я хотів би запитати, чому я так довго сидів. Мама весь час писала — до Києва, до Москви, в ООН. Раптом мені знову за спиною стягнули руки пластиковим хомутом. Зав’язали очі.

Я спитав про кота.

Та, будь ласка!

5.

Торбу з котом повісили мені на пальці. Я ледве міг його так, за спиною, втримати. Не знав, куди мене везуть. До іншої колонії?

Він опинився в Ростові. Звідти — літаком, невідомо куди. Увесь час із пов’язкою на очах і котом у торбі, підвішеною на пальцях за спиною. У тому літаку сиділо більше полонених.

Я боявся, що якийсь росіянин забере в мене кота.

Перший літак, другий. Кіт пісяв, бився, борюкався. Це тривало годин зо двадцять або й більше. Але він витримав. І торба, яку пошили хлопці, теж витримала. Хоч і була вся у блювотині. Долетіли до Білорусі. Потім автобусами дісталися до українського кордону.

Нас зустріли наші.

Дали мені телефон: «Мамо, я вже вдома. З котом». 

Вона приїхала до мене сюди, до шпиталю. Тепер кіт у мами. Пісяє у ліжко, кусається. Що сталося з моїм котом?

Психотерапевтка питає Станіслава про мету в житті. Бо раніше, говорячи про кота, вони дійшли висновку, що кожне життя має значення. 

Яку я можу мати мету в житті, якщо наші написали в документах, що я дезертир? — відповідає він. — Коли я це виправлю, одразу ж поїду до свого кота. 

Його ім’я — Мишка.