Я ніколи не заздрила канонічно красивим людям

«Не родись красивою, а родись розумною!» — часто повторювала мені мама в дитинстві. «You don’t have looks, so you must have brains!» — повторювала мама Едіт Еґер 80 років тому, й письменниця під час нашого інтерв’ю безпомилково впізнала в мені таку ж «старшу сестру», яку мама готувала до «реального життя».

Насправді ж цікаво, чому краса мусить стояти в опозиції до розуму? Звідки взялося це «або-або» замість «і-і»? 

Я ніколи не заздрила канонічно красивим людям. Я ними милувалася на відстані і… співчувала. Бо їх за замовчуванням заведено вважати поверховими чи — що найсмішніше, але не для них самих, — легкодоступними, коли вони не дають доступу до себе тому рандомному запитувачу. 

«Хочеш стати письменницею? Ой, та в нас зараз усі пишуть, навіть Аллочка!» — закочувала очі моя подруга-інтелектуалка на перших курсах університету. Та Аллочка була офіційно визнаною красунею нашого французького факультету. Схожа на порцелянову ляльку з антикварної крамниці — з велетенськими очима, шовковими кучерями, у чудернацьких сукнях, які їй шила мама. (Тепер, з висоти вже власного материнського досвіду й аналізу кінця 90-х, розумію, що мати-одиначка шила доньці одяг, із чого могла — навіть зі старих штор із люрексом, і то вже була неабияка робота Аллочки над собою — носити його з достоїнством, щоб ніхто не здогадався про її бідність). 

Та Аллочка ще співала тон