Чому ми не розчинились серед сильніших народів? 

Питання перше: як усі ми досі не збожеволіли?

Іще не факт, що ми не збожеволіли, — це можна буде сказати пізніше, коли все закінчиться. Хоча, звісно, це звичайно жарт. Людина здатна пристосовуватися до таких речей. Якщо подивитися ширше, то більша частина людської історії і була саме такою, як зараз.

Я хочу розповісти історію про те, як нещодавно насмішив одного психіатра. Він запитав мене, як у мене останнім часом із ментальним здоров’ям. Я відповідаю: «Мені дуже допомагає вишивання — я почав вишивати хрестиком і отримую від цього величезне задоволення». А потім додаю: «До того ж я печу хліб, варю борщі. Нещодавно навіть поїхав у будівельний супермаркет, купив землю, рослини й облаштував собі маленький квітник на підвіконні». І в якийсь момент ловлю себе на думці: я ж відтворюю практично весь набір того, що притаманне українській традиційній культурі. Якщо додати ще спів за столом — то в мене вдома відбувається майже квінтесенція українського способу життя. І тоді виникає питання: чи не є всі ці повторювані дії — наші ритуали, звички, форми побутової творчості — способом упоратися зі стресом? Тож у мене два запитання. По-перше, чи погоджуєтеся ви з цим? І по-друге, що це говорить про нас як про спільноту?

Це передусім говорить про те, що ми — люди. Ну а ця реінкарнація народних звичаїв — вона ніби така апеляція до ідентичності, ніби настоювання на тому, що ідентичність є. Ми є, бо війна — за ідентичність. Росія має значно більше земель, ніж здатна повноцінно загосподарювати й утримувати. Їм потрібні люди. Їхня мета — не просто захопити територію, а змінити нашу ідентичність. Щоб ми стали русскими. І тому наша інтуїтивна відповідь — посилювати власну ідентичність. Уся ця історія з борщем, вишиванками, співом, домашніми практиками — вона про це.

Чи можна сказати, що такі практики заземлення свідчать про українську націю як про націю, яка на глибинному — майже тілесному — рівні навчилася жити в умовах постійного стресу?

Я думаю, що якби ми поїхали в будь-яку країну й зайшли в село — умовно кажучи, в ту ж Баварію (я нещодавно там був), — то побачили б багато знайомого. Люди печуть, займаються домашніми справами, підтримують певні ритуали повсякденності. Можливо, не вишивають так, як у нас, але роблять дуже подібні речі.

Якщо поїхати в Індію, Пакистан, Польщу — фактично будь-куди — і зайти в село, ми знову побачимо ці самі базові практики.

У цьому сенсі сучасна міська культура є радше епіфеноменом — явищем, що виросло на архаїчній, рустикальній сільській культурі.

Усі нації так чи інакше вкорінені в цей шар.

Думаю, що комуністична доба значною мірою зруйнувала цей природний плин речей. Насильницька індустріалізація, масові переселення, репресії — у цьому сенсі травма ніби переривала цей органічний розвиток. Коли місто виникає через концентрацію сільської культури, так? З часом трохи інтерналізується, будує зв’язки із зовнішнім світом, тоді як село залишається носієм традиції. У цьому сенсі те, що ми зараз спостерігаємо, — це певне повернення, спроба відновити й відрефлексувати перерваний розвиток, своєрідна репарація травм ХХ століття. А війна лише підсилює цей процес, підштовхує нас на цю дорогу. Це симпатичний процес — у чомусь подібний до медитації. Водночас, я б не перетворював це на новий фетиш. Так, ці практики важливі й потрібні, але, крім того, нам критично необхідні розвиток, технології, інновації. Бо якщо ми будемо «архаїчною» нацією, ми не виживемо.

Для виживання і майбутнього нам так само потрібна модернізація — і це величезний шлях, який ще належить пройти.

Я хотів би сьогодні поговорити з вами про українську ідентичність і запропонувати два полюси цього спектра. З одного боку, ми маємо загальнонаціональну ідентичність, яка відчутно посилилася після 24 лютого. Багато хто з нас раптом почав усвідомлювати себе чітко і остаточно українцем. З іншого боку, є велика кількість людей — українців і українок, — які після 24 лютого пережили втрату власного «я»: через втрату дому, близьких, звичного середовища; через вимушені переїзди — в межах країни або за кордон. Тож моє запитання таке: як бути в ситуації, коли «ми» сильнішає, а «я» слабшає? Де в цьому можна знайти опору, де можна вкорінитися?

Я не думаю, що «я» втрачається. Думаю, що «я» атакується. Дуже багато людей справді опинилися під цією атакою: вони втрачають найдорожче й найінтимніше — дім, землю, близьких, родину, друзів, батьків. Очевидно, що «я» в такій ситуації є загроженим, вразливим. Але воно не зникає. Я б радше сказав, що «я» є трансформоване і загрожене травмою.

Це не лише індивідуально — ми і колективно також перебуваємо під загрозою травматизації. Те, що ми зараз спостерігаємо як певну гіпертрофію ідентичності, мені видається радше тимчасовим феноменом. Якщо все буде добре, якщо закінчиться війна, ми ж потихеньку вернемося до таких мирних варіантів ідентичності, так? 

Ця гіпертрофована ідентичність нам зараз потрібна — як спосіб не зникнути. Це відповідь на загрозу.

Ми змушені її посилювати, тому що переживаємо екзистенційну загрозу. Як зміниться контекст, поступово — крок за кроком — ці рани й травми почнуть загоюватися. І разом із цим ми будемо відновлювати мирну ідентичність.

Але я все-таки хотів би сфокусуватися на другій частині питання: як вкорінитися? Можливо, це суб’єктивне враження — з мого досвіду, з досвіду людей, яких я знаю і з ким спілкуюся. Але я дедалі частіше зустрічаю людей у такому, я би сказав, підвішеному стані. Перший образ, який у мене виникає, — це модульні будиночки. Люди ніби «зависають» у тимчасовості. Навіть тут, у приміщенні, де ми зараз записуємо розмову, була така історія. Коли тут був притулок, одна літня жінка казала: «Ми ж тут ненадовго». І от у цьому контексті в мене питання: як знайти в собі спосіб вкорінення? Де його шукати? Де той ґрунт, у який можна пустити коріння, коли все довкола здається тимчасовим?

Травма є актуальною — вона ще триває. Історія не завершена. Поки історія не закінчилася, всі ми певною мірою живемо в тимчасовості. Чи це модульні будинки, чи нові куплені квартири — це не так принципово. Коли історія завершиться, коли на якійсь лінії збудується кордон, якщо ми не програємо війну, а витримаємо, тоді постане інше питання: побудови нового життя.

Мені здається, зараз ми вимагаємо від себе і від інших забагато. Та ж бабця, про яку ви говорили, — вона жила цією надією. Вона сподівалася повернутися назад — у ту точку, де ця історія обірвалася. І репарувати її, зшити. А вже коли війна закінчиться, тоді ми й будемо думати про нову історію.