Світлана Комінко: «Лише прожитий біль перестає керувати нами зсередини»

2025 року українка Світлана Комінко потрапила до списку 25 найвпливовіших іммігрантів Канади за свою професійну та громадську діяльність. Вона — докторка психології, викладачка Технологічного інституту Британської Колумбії, співзасновниця Maple Hope Foundation, авторка навчальних програм та психологічно-рекреаційної програми підтримки у втраті «Джерело сили», а також очільниця першого у Канаді проєкту психологічної підтримки «Зцілюємось від ран війни разом» для українських жінок, молоді та підлітків, які зазнали вимушеного переміщення через війну. 

У її досвіді — різні сторінки: у 1990-х Світлана Комінко була серед тих викладачів, що розвивали психологічну освіту в Україні, згодом знайшла академічне середовище за кордоном, допомагала талановитій молоді шукати можливостей для навчання та кар’єри. З початком російської агресії проти України, 2014 року, вона вирушила до України, щоб підтримувати військових, які зазнали ампутацій, а також їхні родини. Нині вона —наставниця міжнародної ініціативи «Зціли серце матері» та приїжджає в Україну, щоб надавати професійний супровід жінкам у горі після втрати дітей, чоловіків. Вважає це своїм обов’язком.

§§§

[Цей текст створений завдяки Спільноті The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Про яку професію ви мріяли у шкільні роки? 

Були різні мрії. Я хотіла після восьмого класу поїхати з Тернополя до Харкова й навчатися готельного господарства. Мені дуже хотілося бути тією людиною, яка зустрічає гостей, створює затишок. Звісно, батьки не відпустили мене. Так я залишилася у школі — і вже за рік мій світогляд змінився. Хотіла вступити до медичного університету в Тернополі, але батько мені сказав: «Доця, в нас немає таких грошей». На жаль, на той час у системі вищої освіти було багато корупції. Я закінчила школу на відмінно, і мені не дали золотої медалі, бо я не ввійшла у квоту. Медаль отримували ті, чиї батьки мали партійні чи адміністративні посади. Я дуже плакала на випускному, коли вручали медалі. Навіть хотіла звідти піти, мене гнітило почуття несправедливості — чим я гірша? А мама сказала: «Не плач, у 25 років ти станеш кандидатом наук». Я не знаю, звідки вона це знала, але так сталося.

Мама бачила, де можна використати мої особистісні якості. Вона переконувала: «Ти будеш дуже хорошим психологом».

Тоді у Києві відкрилася перша програма з психології та педагогіки. У мене було велике кохання в Тернополі, і я не хотіла нікуди їхати, але дослухалася і поїхала. Дотепер я дуже вдячна мамі за підтримку в цьому рішенні.

Закінчила навчання ще до того, як Україна стала незалежною. Коли повернулася в Тернопіль, там не знали, що зі мною робити. Я стала першим шкільним психологом у Тернопільській області, але лише завдяки тому, що директор школи, де я навчалася, Степан Іванович Дудяк, взяв мене на роботу. Почала розробляти курси для старшокласників, допомагала їм із вибором професії. У системі шкільної освіти працювала недовго — поїхала навчатись в аспірантурі й робити власне кандидатське дослідження.

У якому році це було?

Якраз початок 1991 року. Коли Україна стала незалежною, я була у Москві. Пам’ятаю, як танки їхали біля гуртожитку, коли був переворот (Невдала спроба державного перевороту в СРСР у серпні 1991 року, відома як «серпневий путч», або «ГКЧП». — Авт.). Було страшно. Я дуже переживала, що ніколи не виберуся з цієї Москви. 

Чому я опинилася там — після Чорнобиля у мене погіршав стан здоров’я і я перевелася в Москву, бо аналогічна навчальна програма з психології була лише там. Вступила й до аспірантури. У той час ніхто не міг поїхати вчитися в Гарвард — натомість їхали до Ленінграда і Москви. Для мене то був дуже болючий період. Перших пів року я плакала, горювала через те, що не можу спілкуватись українською. Натоді єдиний спосіб дізнатись, як пройти на певну вулицю, був — когось запитати. Я пригадую, що стою у натовпі, запитую: «Скажіть, будь ласка…». А вони просто йдуть і не зупиняються. 1994 року я сіла в потяг на Київському вокзалі й більше ніколи туди не верталася. Але мені пощастило навчатися у висококласних психологів, психотерапевтів, науковців. Освіта була потужна.

Як вас зустріла Україна, коли ви повернулися?

Я повернулася до Тернополя кандидатом психологічних наук, пройшовши стажування з психології управління, організаційної психології, економічної психології. У нас взагалі в тому напрямку ще ніхто не дивився.

Щоб потрапити на роботу в університет, важливо було не те, що ти знаєш, а те, кого ти знаєш.

Мій тато на той час був головою державної екзаменаційної комісії в Західноукраїнському національному університеті. Він пішов до ректора. Ректор, Олександр Андрійович Устенко, був дуже прогресивний. Я з ним зустрілася, розповіла про все, що я можу принести в освітній процес, і мене взяли на роботу.

Мої лекції були відкриті, на них могли прийти всі, хто цікавився психологією, тож приходили студенти інших вишів. Я полюбляла психодіагностику і невербальну комунікацію. Ми всі черпаємо інформацію не лише з того, що людина говорить, а як вона говорить — з її жестів, тіла, постави, виразу обличчя. Я розробила про це курс. Щоразу, коли була змога, я проводила експерименти, як у Стенфорді, коли людина просто сиділа мовчки, а студентам треба було скласти її психологічний портрет на основі заданої первинної інформації. Для цього я запрошувала іноземців, наприклад, італійців, які приїжджали до друзів. Це завжди було так натхненно, цікаво.

Коли інтерес до психології в Україні масштабувався?

Якщо ми говоримо про психологічну допомогу, психотерапевтичну підтримку, це сталося вже після Революції гідності. Саме тоді відбулося масштабування, великий поступ.

Тоді чому, на вашу думку, цього не сталося раніше?

Це пов’язано з культурним контекстом. У нас довго існувала думка: «Що той психолог тобі зробить?».

Частково це було і про якість підготовки психологів, і загалом про стан вищої освіти. 2014 року я вісім місяців волонтерила у військових шпиталях Києва та Львова. Працювала з важкопораненими бійцями та їхніми родинами. І часто чула: «Прийшла до мене дівчинка, каже, що вона психолог. Молоденька, щойно після університету. Що вона мені скаже? Чим допоможе?». Тобто було несприйняття. Недовіра. Лише згодом прийшло усвідомлення, що з військовими мають працювати кризові військові психологи — фахівці, які розуміють, що означає бути на передовій, втрачати побратимів, переживати бойову травму. Які знають, як супроводжувати людину в цьому досвіді і як її підтримати.

Поступове формування ринку психологічних послуг в Україні розпочалося у 2000-х роках — передусім у великих містах. Стало навіть певною мірою модно мати «свого психолога». Але сьогодні це вже не про моду. Це — як вода. Життєво необхідно. З початком повномасштабного вторгнення вся наша спільнота переживає глибокий травматичний досвід. Ми втратили відчуття безпеки у власній країні. Ми втратили опору на стабільність і розвиток України, який відбувався такими швидкими темпами. У нас забрали майбутнє, про яке ми мріяли.

Це — вторинна, колективна травма. Ми всі проживаємо невидиме горе у свій унікальний спосіб, і про це не заведено говорити.

Ми знецінюємо власні переживання, порівнюючи їх із чужими стражданнями, і запитуємо себе: «Хіба я маю право про це говорити?».

Я особливо помічаю це в еміграції, коли ми тут, у Канаді, працюємо з жінками та молоддю. Вони кажуть: «Я перестала ділитися зі своїми в Україні, бо вони в набагато гірших обставинах». І так народжується мовчання — мовчання, яке непомітно розводить навіть найрідніших людей по різні боки болю. Якщо ми не проживемо це горе зараз, його доведеться проживати нашим дітям. Так уже було після Голодомору, сталінських репресій і Другої світової війни. Непрожитий біль не минає — він переходить у міжпоколіннєву травму. Тому сьогодні для нас критично важливо знаходити простір для розвантаження. Емоції мають вийти. Це природна потреба людини, яка переживає втрату. Бо лише прожитий біль перестає керувати нами зсередини.

Ви згадували, що зараз працюєте з жінками, які вимушено виїхали до Канади. Тут хочеться запитати про ваш досвід еміграції.

Моє рішення поїхати було пов’язане з економічною та політичною кризою в Україні. Тоді панувало відчуття, що все і всіх можна купити. Я не могла з цим миритися. По сім-вісім місяців нам не виплачували зарплату. Хабарів я не брала. Видала підручник — і, щоб розрахуватися з видавництвом, мені довелося продати квартиру. Як жити далі? Доцентка, кандидатка наук, я мусила їхати на заробітки, щоби просто вижити. У 1997 році ми з чоловіком поїхали до Лондону — ніби вивчати англійську мову, якою насправді добре володіли. Заплатили за тиждень навчання у мовній школі й залишилися на літо працювати. Чоловік влаштувався на будову, працював у нічних клубах. Я прибирала в готелях.

Менеджер казав мені: «Куди ти їдеш? Залишайся — будеш менеджером». Але я повернулася в Україну. Там на мене чекали маленька донечка Софійка, батьки, студенти, улюблена робота.

Тоді вперше зародилася думка: можливо, варто спробувати себе в іншому середовищі. Я подалася на Програму імені Фулбрайта (американська урядова програма міжнародних академічних обмінів, заснована у 1946 р., — Авт.) — мене вибрали в цьому конкурсі для молодих науковців. Я викладала, розробляла навчальні дисципліни для українських вишів у The George Washington University. Це був рік стажування поруч із Білим домом. Там я розробила курс про поведінку людей в організації — обов’язковий курс, який викладають у західних бізнес-школах. У мене вже був написаний підручник із психології менеджменту. 

Поки я була в Америці, завідувач кафедри змінив програму і сказав: «Пані Світлано, підручник не годиться». Пам’ятаю цей кроскультурний реверсний шок після Вашингтону, де мені все вдавалося, де був абсолютно інший рівень життя. Минуло кілька місяців — мене запросили в міжнародний відділ університету. Я думала, що нарешті зможу поділитися досвідом. Але мене завели до окремої кімнати і зачинили двері. Переді мною сидів чоловік. Він відрекомендувався працівником Служби безпеки України і спитав, що я робила в Америці й на які гроші туди їздила. Такі були реалії. Я не бачила тут перспектив для себе.

У 2000-х у нас відкрився факультет європейських студій. З’явилися англомовні програми, приїжджали викладачі з Європи. Я викладала англійською курс, який розробила сама. У мене були прекрасні колеги, новий декан. Все почало змінюватися. Але я вже дивилася в бік Канади — ми подали на імміграцію. Там потребували психологів із досвідом роботи. Поки чекала запрошення, вирішила, що мені потрібен іще західний диплом, щоби краще там адаптуватися. Два роки навчалася в Ball State University у Сполучених Штатах, де отримала звання магістра зв’язків з громадськістю.

Після того старенькою машиною з Чикаго їхали через усю Америку до Ванкуверу, де оселилися майже 21 рік тому.

З першого тижня ми шукали, де тут є українці — де наша церква, громада, українська школа для дитини. Бажання зберегти зв’язок з утраченою батьківщиною — це одна з глибинних потреб людини в еміграції. Це дуже схоже на процес горювання: коли помирає близька людина, ми прагнемо зберегти з нею внутрішній зв’язок, продовжити його в пам’яті й серці. Ми горюємо за Україною. І моя велика потреба — жити з Україною в серці та зберігати цей зв’язок, попри відстань.

А що стало тією ниточкою, яка дала вам змогу підтримувати зв’язок з Україною?

Громадська діяльність, активізм. У середині 1990-х я очолювала громадську організацію «Здоров’я жінки», працювала заступницею головного редактора україномовного журналу з такою ж назвою. Це було перше україномовне видання на противагу тим глянцям, які виходили. Коли під час Помаранчевої революції я вчилась у магістратурі в Сполучених Штатах, нас було троє українців на кампусі і ми там зробили свій Майдан: поставили великий намет, великі баки, купили 20 метрів помаранчевої тканини. Приїхало телебачення з Чикаго, Індіанаполісу. Ми привертали увагу до України. 

Моїй доньці тоді було вісім років. У своїй початковій школі вона навчила весь клас скандувати: «Ющенко — так!».

Вона написала маленьку книжечку про революцію, обгорнула її помаранчевою тканиною, надіслала на конкурс юних письменників — і виграла його, маленька дівчинка з України. Вона зростала в середовищі, де вдома все було про Україну. Одного дня прийшла зі школи й запитала: «Мам, можна я напишу листа Ющенку?» — «Звичайно, можна». Ми допомогли їй надіслати той лист електронною поштою. Вона писала, що перебуває далеко від України, що дуже її любить і хоче, щоб нікого не вбивали, щоб усе було добре. Згодом ми разом повернулися в Україну й зустрічали Новий рік на Майдані разом з Ющенком. Ми так прагнули бути частиною того історичного процесу.

У Ванкувері для мене нічого принципово нового не було: я приїхала, розібралася, що до чого, і почала організовувати людей. Очолила Українську канадську суспільну службу у Ванкувері — благодійну організацію діаспори. Це було ще задовго до створення «Кленової надії» — Maple Hope. У 2010 році у Ванкувері проходили Олімпійські ігри. Наша паралімпійська збірна готувалася приїхати до Канади. Але держава не мала коштів, щоби спортсмени могли прибути раніше й адаптуватися. А українські паралімпійці завжди демонстрували високі результати. Тодішній посол України в Канаді, пан Ігор Осташ, зателефонував і сказав: «Нам потрібна ваша підтримка». Потрібно було зібрати 60 тисяч доларів — на той час це дуже великі кошти. Ми організовували різні заходи з іншими лідерами громади — і нам це вдалося.

А ось Революція гідності привела в моє життя людей, яких я ніколи не знала до того. Ми щонеділі були на центральному майдані Ванкуверу. Прийшли люди, дуже близькі за цінностями. Коли забрали Крим, я просто зробила пост у фейсбуці: «Хто хоче допомагати Україні далі — приходьте». І так у мене вдома зібралися однодумці, які стали співзасновниками Maple Hope.

Так склалося, що і у 2004-му, і у 2014-му ви були за кордоном і могли споглядати, як іноземці сприймали українські революції. Які зміни ви простежуєте у їхньому ставленні до України за ці десять років?

Зміни — колосальні. Під час моєї першої поїздки до Вашингтону у 1999 році ще звучав наратив, що Україна — це частина Росії. Але між Помаранчевою революцією та Революцією гідності Україна стала видимою як окрема держава. Українці стали впізнаваними у світі. Вони засновують потужні компанії, створюють інноваційні продукти. Ми поступово сформували бренд України — країни гідності, сили й свободи.

Нещодавно я написала англомовний пост на підтримку Владислава Гераскевича — українського скелетоніста, якого відсторонили від участі в Олімпійських іграх — 2026 через «шолом пам’яті» зі світлинами загиблих українських спортсменів. Я опублікувала фото з карткою «Dignity over medals» і «Solidarity Over Silence», тегнула Олімпіаду та Міжнародний олімпійський комітет. Пост швидко розійшовся — майже п’ять тисяч уподобань і сотні поширень серед англомовної аудиторії. Колись про таке годі було мріяти. А сьогодні надзвичайно важливо й далі говорити про Україну за кордоном — голосно, гідно й системно.

З якими складнощами та викликами стикаються ті, хто вимушено опинився за кордоном через війну?

Це незапланована поїздка — фактично втеча, пошук безпеки. Спочатку ти закриваєш базові потреби: знайти житло, роботу, влаштувати дітей у школу чи садочок. А вже потім приходить глибоке усвідомлення того, що з тобою сталося. Кожна людина проживає свої втрати: дому, професійного статусу, безпечної соціальної бульбашки, в якій було комфортно. Розлука з друзями — це теж утрата. Ти втрачаєш живу підтримку, а та, що лишається через телефон чи відеозв’язок, із часом слабшає. З’являється почуття провини вцілілого. У цьому постійному внутрішньому порівнянні — що переживають мої рідні, які залишилися в Україні, і що проживаю я тут — народжується провина і сором за власне рішення. І це почуття повільно роз’їдає людину зсередини.

Це також утрата можливості щодня спілкуватися рідною мовою, бути поруч із близькими, підтримувати їх фізичною присутністю. Нещодавно ми з колегами проводили вебінар для батьків підлітків під назвою «Мам, я хочу додому». Це типова фраза, яку ми чуємо. Батьки розповідають, що діти впираються, тікають із дому, не хочуть ходити до школи, бо їх вирвали зі звичної реальності. І тоді виникає відторгнення — нової країни, нової мови, нового життя.

Мені дуже хотілось би, щоб ми усвідомили: кожен із нас горює через свої втрати — і ті, хто лишилися в Україні, і ті, хто виїхали. Ми не маємо права ділитися на «тих, хто залишився» і «тих, хто виїхав», бо кожен вигрібає по-своєму. Надзвичайно важливо підтримувати одне одного настільки, наскільки це можливо.

Ворогу вигідно, щоб ми були розділені. Але наша сила — у розумінні, що кожен проходить свій складний шлях.

Це про емпатію, про людську підтримку і про те, що нас усіх об’єднує, незалежно від того, де ми перебуваємо, — наша Україна. Ми також намагаємося руйнувати міф про те, що еміграція — це щось однозначно позитивне. Навіть без війни я переконалася в цьому на власному досвіді. Про втрату говорять рідко. Ніби її не має бути. Ніби якщо ти сам обрав цей шлях — ти не маєш права сумувати за домом. Ніби вдячність новій країні автоматично скасовує біль розлуки. Ніби успіх у LinkedIn повинен перекреслити тихий плач у кухні ввечері. Я чую багато таких історій, коли працюю з жінками тут, у Канаді, бо імміграція та еміграція — це не лише стратегія мобільності. Це — розрив звичних зв’язків, утрата соціального статусу, мови без акценту, ролей, які були зрозумілими. Це життя «між»: між старим і новим, між вдячністю і тугою, між можливістю і самотністю. Тато просив мене повернутися або хоча б переїхати до Європи, щоб бути ближче. Двадцять років моєї імміграції — це роки проводів і зустрічей на вокзалі в Тернополі. Спочатку приходило багато рідних і друзів. Та лише нещодавно я усвідомила, що мене вже ніхто не зустрічає і не проводжає.

Перше, що я роблю, коли приїжджаю, — йду на кладовище. Бо більшість моїх близьких уже там. І я розумію, скільки можливостей святкувати з ними життя я втратила, поки вони були живі. Це втрати іммігрантів та емігрантів — ціна, яку ми платимо. А тим більше зараз, коли рідні гинуть, а ти далеко й не можеш бути поруч.

Що, зрештою, спонукало вас сфокусуватися саме на психотерапії та роботі з травмою в контексті подій, пов’язаних з Україною?

Я спиралася на свій досвід в Україні. Наприкінці 1990-х я дуже багато працювала з жінками, проводила тренінги, групи підтримки. Ще тоді працювала з жертвами домашнього насилля і очолювала проєкт із запобігання торгівлі жінками у європейських країнах. Ми витягували їх із сексуального рабства — вони їхали працювати нянечками, прибиральницями, а потрапляли в борделі. Це також травма, бо про домашнє насилля, а тим більше якщо опинився десь у борделі в Амстердамі чи Мюнхені, було соромно говорити. Україна все-таки залишається країною висококонтекстної комунікації — ми читаємо між рядками, не говоримо прямо, особливо в неформальних, довірчих середовищах. Ми стараємося не виносити вразливі теми за межі сім’ї. На кухні поговорили, що ми не задоволені владою. У ті часи ніхто відкрито цього не обговорював. Зараз суспільство вже змінилося. У нас дуже потужне громадянське суспільство. Але, в контексті психологічної підтримки під час війни в Україні чи за її межами, ми маємо усвідомлювати, що будь-яка подія сама собою ще не є травмою. Травма виникає тоді, коли пережитий досвід не має свідка, коли біль не почутий і людина залишається без підтримки.

Коли сталася Революція гідності, я, як і багато інших українців, спостерігала за нею з відстані восьми з половиною тисяч кілометрів і дуже переживала. Тоді я вирішила поїхати в Україну. Хотіла бути там, поруч із нашими людьми, проживати все разом з ними, бути корисною. Я взяла відпустку за власний кошт в університеті й поїхала. Коли я була поряд із дружинами хлопців, які втратили частини тіла, то відчувала, що навіть моя проста людська присутність — не лише фахова — має значення. Але першого дня, коли я прийшла з військового шпиталю, не могла ні з ким говорити. Мабуть, цілу добу.

Кожна частинка мого тіла відчувала біль невиспаних матерів і дружин, які сиділи під реанімацією.

Та коли ти повертаєшся, коли ти поруч і дивишся людині в очі, ти вже не помічаєш нічого іншого. Ти починаєш говорити просто — на суто людському рівні. Це мова тепла й підтримки, з якою ти заходиш у палату. Тоді я трохи викладала в УКУ і ми щодня купували в університетській їдальні смаколики та везли їх до шпиталю. Це були прості жести. Бо ми не можемо повернути кінцівки хлопцям, які їх утратили. Не можемо повернути матерям, дружинам, сестрам і дітям їхніх синів, дочок, чоловіків і братів.

Але ми можемо дати тепло, любов і підтримку. Ми можемо забезпечити професійний супровід у втраті — той, на який вони заслуговують. Щоб вони відчули: вони не залишилися самі. Поки ця підтримка потрібна, я буду поруч. Вважаю це своїм моральним обов’язком — як фахівця, як людини, яка живе в мирній країні та має більше ресурсу завдяки безпеці. 

Ви працювали з людьми, які проживали травму, ще з 2014 року. За ці майже дванадцять років — яку зміну ви спостерігаєте у підтримці людей, які проживають горе?

Ми почали говорити про це відкрито: після втрати настає процес горювання — хочемо ми це визнавати чи ні, він є. Людина після втрати ніби опиняється у звуженому темному тунелі. Вона не завжди просить про допомогу, бо її виснажує шквал емоцій. Питання, яке вдови чи матері загиблих ставлять найчастіше: «Чи зі мною все нормально? Бо мені здається, що я сходжу з розуму». Коли тобі щоночі сниться твоя дитина, коли вже два роки ти не знаєш, що з нею. Коли сниться чоловік — приходить, обіймає, хоче бути поруч. Ти відкриваєш очі — а його немає. Ти не знаєш, де він. Або знаєш, що він більше ніколи не повернеться. Ми розробили та привезли в Україну навчальну програму з професійного супроводу в горюванні, яку розробили в межах наших проєктів і вже другий рік викладаємо для фахової спільноти. З великим бажанням та відповідальністю ми формуємо культуру турботи про людей у горі.

В Україні досі немає цілісної національної системи підтримки людей у втраті, як у нас у Канаді. Так, будуються реабілітаційні центри для ветеранів. Уже понад дві тисячі супровідників-ветеранів працюють у системі Міністерства у справах ветеранів — і це надзвичайно важливо. Але в навчальних програмах бакалаврату чи магістратури з психології досі немає окремих курсів із професійного супроводу в горюванні.

Сьогодні ми маємо справу з травматичним горем, із концентрацією смертей, із невизначеною втратою — коли близька людина зникла безвісти або перебуває в полоні. Ми говоримо про досвід страшної несправедливості та насильства.

Люди йдуть на злеті свого життя — і разом з ними йдуть мрії їхніх батьків.

У мене є колега, з якою ми працюємо у програмі: у неї загинув єдиний син. Разом з ним пішла мрія про онуків, про продовження роду. Важливо розуміти, що людина переживає не одну втрату, а ціле нашарування втрат. І тоді постає головне питання: як у цьому процесі знайти сенс, за який можна вчепитися, щоб жити далі?

Коли ми робимо програму для дружин, намагаємося створити безпечний простір. Там на одному з банерів є фраза: «Я обираю коло зцілення чи коло скорботи?». Взяти відповідальність за своє життя самостійно дуже важко. У спільноті це легше, бо ти відчуваєш підтримку, можеш видихнути, зрозуміти. Це соціальне дзеркало, яке створюють групові програми: все, що я відчуваю, — це абсолютно нормально і має право бути.

Що ми як суспільство, як велика національна спільнота, можемо зробити, щоби спробувати бодай якось допомогти тим, хто переживає втрату?

Я візуалізую це як сходи з кількох щаблів: зцілення людини, зцілення родини, зцілення громади і зрештою — зцілення всієї країни. Перший крок — на людському рівні не бути байдужими. Зробити крок назустріч людині, яка втратила, у простих речах. У простих, але надзвичайно важливих фразах:«Мені також болить твій біль». «Я бачу, як тобі важко». «Я поруч». «Я готовий чи готова зробити для тебе те, що тобі зараз потрібно».

Але це не лише про слова — це про дії. Приготувати їжу й принести. Забрати дитину зі школи. Допомогти з документами. Просто побути поруч. Якщо ми говоримо про дружину, яка втратила чоловіка, їй критично важливо зберегти ресурс, щоб підтримувати своїх дітей. Дружини загиблих військовослужбовців і зниклих безвісти — одна з найбільш вразливих категорій. Саме сюди ми маємо спрямовувати особливі зусилля. Коли дружина горює, їй надзвичайно складно тримати на собі все. А часто під її опікою — діти, власні батьки та батьки чоловіка. Тому її потрібно розвантажити від частини побутових і організаційних обов’язків. Це можуть робити сусіди, колеги, соціальні працівники. І, звісно, фахівці.

Зцілення країни починається з небайдужості однієї людини до іншої.

Часто відбувається знецінення болю втрати. Людині можуть сказати:«Ти ще молода, знайдеш когось, вийдеш заміж». «Ти ще молода, ще народиш». «Та що в тебе? Подивися, що в Галі!» «Не плач, що ти як розмазня якась».

І це може сказати навіть тато своїй доньці, яка втратила чоловіка. Нерозуміння того, як підтримати, часто призводить до знецінення. А знецінення — до ізоляції. Людина закривається, бо відчуває, що в її рані «колупаються», замість того щоб обережно її підтримати. Вона перестає ділитися, бо не відчуває розуміння і безпечного простору. Саме тому так важливо бути поруч на людському рівні. Підтримувати не лише словами, а й ділом. Підтримувати в родині, в колективах, на роботі. Давати людині стільки часу, скільки їй треба. «Час лікує» — це шкідливий міф. Час сам по собі не лікує. Лікує підтримка. Лікує присутність. Лікує відчуття, що ти не сам.

Дати людині можливість говорити. Людям у втраті надзвичайно важливо говорити про свою втрату. І вони можуть повторювати одне й те саме багато разів. Це природно. Бо потреба мати свідка свого болю — життєво необхідна. Без цього неможливо. Біль виходить через слово — коли ми можемо його вимовити або написати. Недарма зараз з’являється так багато книг, у яких матері й дружини діляться своїм досвідом. Це не просто тексти — це спосіб проживання горя. Надзвичайно важливо створювати простір і майданчики, де люди можуть ділитися своїм болем. Коли біль озвучений і почутий, стає трохи легше.

Говорити про горе — терапевтично. Через слово біль поступово знаходить вихід, і в серці звільняється місце для любові та вдячності.

Тоді ми поступово вчимося відповідати на запитання: не «Чому зі мною це сталося?», а «Для чого це сталося?». Коли ми знаходимо відповідь, це і є нашим сенсом, за який ми можемо триматися і рухатися далі. Це найбільший трансформаційний досвід, який людина може мати в житті. Ти стільки дізнаєшся про себе, про людей, які були у твоєму оточенні. Дуже часто це оточення змінюється: відходять люди, які не надали підтримки, не зрозуміли, а приходять ті, які стають рідними. Це об’єднання у спільнотах, у групових програмах, коли матері полеглих та зниклих безвісти приїздять і зближуються — такий ефект вагонного купе, де ти можеш розповісти про свій біль зовсім чужій людині, а вона тебе розуміє, бо є спільний досвід. Не до кінця, звичайно. Ніхто не є в черевиках людини, яка переживає втрату.

На жаль, щодня кількість українців, які стикаються з утратою, зростає. Коли здається, що життя зруйноване вщент і майбутнього більше немає, яким повинен бути найперший і найменший крок, щоб дозволити собі жити далі?

Перший крок — це попросити про допомогу, шукати можливості отримати фахову підтримку. Важливо поділитися своїм болем із кимось, мати поруч людину, яка зможе витримати цей біль разом з тобою. Але людина в горі — і я ще раз це підкреслю — у більшості випадків цього не робить. Вона не має на це сил. Саме тому так важливо, щоб інші прийшли до неї й простягли руку. Матері загиблих часто розповідають, що чують слова: «Тримайся, все буде добре». Але за що триматися, коли світ пішов з-під ніг? Коли немає жодної опори?

Одна мама поділилася, що придумала свою відповідь на такі слова. Вона казала: «Дай свою руку — я потримаюся».

Дуже важливо формувати культуру турботи в суспільстві. Ми маємо йти до людей, які втратили найрідніших. Не чекати, що вони прийдуть самі. Бути поруч. Давати руку. Витримувати їхній біль разом з ними.