Танцюй, поки живий

У столичному супермаркеті панує вечір п’ятниці: черги до кас, кошики набиті надією приготувати щось смачне на вихідні й тижневою втомою — тобто повітря легкозаймисте.

Біля відділу алкоголю спалахує сварка. Метушня збирає погляди краще, ніж цінники зі знижками. По один бік барикади двоє охоронців — чоловік та жінка, обом близько п’ятдесяти, рації, насуплені чола. По інший — ватага підліток-«неформалок»: чорні рюші, чокери з шипами, на обличчях — багато пудри, а ще більше — виклику.

— Я знаю, что вы тут делаете. Пусть все видят, что вы воруете! — охоронець у бежевій кепці дістає телефон і починає знімати дівчат.

— Яке ви маєте право так із нами говорити? Яке ви маєте право нас знімати? Чому ви спілкуєтеся російською? Хочете нас обшукати?

Дівчата вивертають сумки та рюкзаки: сиплються помади кольору запеченої крові, пурпурові тіні, дармовис із пухнастими зайчиками. Алкоголю — немає. Як зграя стурбованих пташок, вони кружляють навколо охоронців і сиплють питаннями про права, російську мову й повагу. В охоронців немає відповідей. У дорослих часто немає відповідей.

Охоронець дедалі грубше тицяє камеру смартфона в лиця дівчатам. Ті ж цитують закон про мову, і обоє охоронців таки відступають.

— Річ не в алкоголі, їх бісить те, як ми виглядаємо. Наче нам подобається, як виглядають вони, — 17-річна Марія зневажливо пирхає й виходить з магазину разом із сестрою та подругами. Взагалі-то їх чекають панк-рок-концерт, слем і кілька годин у місці, де немає формальностей та «дорослих» правил. Де сльози намальовані гримом, а смерть — це частина готик-естетики, а не війни.

Камю й шахеди

Велике радянське одоробло з вісьмома сірими колонами й полинялою вивіскою «Палац культури “Росток”» стоїть на перехресті вулиці Гарматної та бульвару Вацлава Гавела. Навіть той, хто не