Тетяна Казанцева: «Львів — харизматичне місто, яке об’єднує людей і більше їх від себе не відпускає»

Тетяна Казанцева водить авторські екскурсії містом і вчить бачити Львів у деталях — у старій плитці під’їздів, розписах на стінах, кахлях і бруківці. В інтерв’ю для The Ukrainians історикиня архітектури розповідає про архітектуру як про живий організм, згадує Львів свого дитинства й пояснює, чому важливо берегти навіть найменші елементи міської спадщини.

Яким ви пам’ятаєте Львів свого дитинства? Коли почали цікавитись його архітектурою та будівлями?

Моє дитинство минуло на вулиці Каліча Гора — у самому центрі сецесії, у серці давнього Львова. З дитинства найбільше пам’ятаю багатоколірну бруківку нашої вулиці, яка під час дощу уподібнюється морським камінцям. Дорогою текли потоки води, а ми з іншими дітьми бігали босі у цій імпровізованій річці, наче в Карпатах.

У дитинстві ми з друзями вивчали львівські дворики, доступ до більшості з яких сьогодні перегороджений кодовими замками на дверях. Немає чорних ходів у помешканнях, усі квартири стали ізольованими. Пригадую, що дуже любила заходити у квартиру бабусі через так звані чорні сходи та кухню.

В дитинстві до свого будинку я йшла з теперішньої вулиці Цитадельної (колись Чайковського) через закритий тепер прохід коло ресторану «Купол». Той пагорб ми називали «Макарони», а тато пояснив мені походження цієї назви. Під час Другої світової війни на Цитаделі був табір примусової праці «Шталаг 328», а на дільниці вище ресторану «Купол» жили італійські полонені. У них були полегшені умови проживання та краще харчування. Через пасту, або ж, як ми звикли казати, макарони, які готували для італійців, цей шматочок Цитаделі отримав таку назву, яка польською мовою була написана на мурі поруч із пагорбом.

Вулиця Каліча Гора має не менш цікаву історію. Там селилися бургомістри Львова у XVI–XVII століттях, наприклад, Бартоломей Зиморович. Cвою назву вулиця отримала не через крутий підйом, який важко долати, і не через можливі наслідки стрімкого спуску. Цією вулицею проходила стежка, якою скалічені люди йшли до лікувальних джерел і до монастиря Святого Лазаря. Ще з дитинства пам’ятаю, як на пагорбі під цитаделлю, де дитячий майданчик, сочилася з-під землі вода. У міжвоєнний час там був санаторій. Зберігся будинок 1930-х років, де на другому поверсі були кабінети лікарів та оглядові палати, а вище — кімнати для відпочинку.

Ми ходили під’їздами львівських кам’яниць, і я досі пригадую цей контраст температур, коли з розпеченої площі заходиш у затінений двір.

«Яка приємна, прохолодна була ця темрява, цей під’їзд, сповнений пахощами свіжих шпалер та вогкої штукатурки! Вона обгортала мене, мов м’яка холодна тканина, після спеки вулиць», — так писав Бруно Шульц у творі «Цинамонові крамниці», і я дуже розумію ці слова.

Коли заходила в браму будинку на Калічій Горі, одразу бачила плитку з написом «Bracia Mund». Фірма братів Мунд виробляла у Львові керамічні плитки, пічні кахлі, дверцята до печей, глазуровану цеглу тощо. Їхня продукція вирізнялася високою художньою і технологічною якістю. Цю плиточку, на жаль, викинули під час ремонту будинку. А дерев’яні балясини в під’їзді хтось зрізав у лихі дев’яності. Пам’ятаю, ми сиділи з бабусею вдома, а в під’їзді було чутно звук пилки. Проте ніхто із сусідів не вийшов і навіть не подзвонив у тодішню міліцію — усі боялись.

Теплі почуття до сецесії у мене також із дитинства. У нас удома є п’єц із трояндами, виготовлений за дизайном відомого шотландського архітектора та провідного представника модерну Чарльза Рене Макінтоша. Піч стояла у рожевій кімнаті, яку багато разів перефарбовували, але зберігали первісний колір. До нас приходили майстри з великими валізами, у яких лежали трафарети для розписів. Чоловіки були доволі літні, вчилися ще у міжвоєнний час, і, можливо, ці трафарети у них залишилися від давніх майстрів. Одна кімната у нас була з рожевими трояндами на стінах, і вона досі залишилася такою в пам’ять про бабусю.

Окрім архітектури, добре пам’ятаю величезне дерево, яке росло на Калічій Горі. У мене було враження, що дерево сягає неба. Зараз його вже немає, як і огорожі з кам’яних стовпчиків, з’єднаних між собою залізними ланцюгами. Залишився тільки один.

У 15 років мама подарувала мені книжку авторства Володимира Вуйцика та Романа Липки «Зустріч зі Львовом». Це була моя перша книжка про Львів, і читалась вона дуже легко. Я обійшла всі будинки, описані у книжці, — так розпочалася моя свідома мандрівка архітектурою Львова.

Ви називаєте архітектуру Львова «живим організмом». Які тоді, на вашу думку, головні риси характеру Львова? Чим він відрізняється від інших європейських міст?

Думаю, багато людей вважають Львів «живим». Я, наприклад, часто балакаю зі Львовом. Без жартів. Дуже люблю поговорити з вежею Корнякта, що є частиною ансамблю Успенської церкви. Я не розумію, як вона вистояла, адже стояла впритул до Високого муру — однієї з ліній оборони Львова. Вежа Корнякта — це твердиня, непорушна фортеця, яка жодного разу не впала з моменту своєї побудови — XVI століття.

Якщо говорити про характер міста, мені видається, що Львів має дуже позитивне мислення. Це довели львів’яни, які пережили численні війни, епідемії та пожежі. Зрештою, в нас жахливий для життя клімат. Мешканці міста жартують, що людина стає львів’янином тоді, коли, відчувши велику кількість дощів, зрештою перестає брати з собою парасолю.

Мабуть, король Данило проїжджав повз поселення біля річки Полтви у дуже гарну погоду і йому здалося, що це буде чудове місце для резиденції його сина Лева.

Львів’яни — космополіти, адже у місті завжди мешкало багато різних народів. Через Львів, розташований на перетині торговельних шляхів, просіювалися різні люди — хтось їхав, а хтось залишався назавжди.

Місто увібрало в себе традиції та звички різних країн. Нові мешканці міста одразу почувалися львів’янами — їм не потрібно було довгого періоду для адаптації. Львів — харизматичне місто, яке об’єднує людей і більше їх від себе не відпускає. Окрім львів’ян, люди діляться на тих, хто мріє тут побувати, і на тих, хто тут уже був і тепер мріє повернутися. Ми, львів’яни, інколи не зовсім усвідомлюємо, як нам пощастило жити у такому красивому місті. Львів — це перлина серед раю. Так називали наше місто в давнину, і варто це запам’ятати, щоб згадувати у сумні моменти.

Яка епоха найбільше вплинула на сучасний вигляд міста?

Почнімо з того, що Львів — місто українське. Вже згаданий бургомістр Львова Бартоломей Зиморович нагадував, що Львів передовсім місто українське, а вже потім польське та німецьке. Можемо ще додати — єврейське та вірменське. Король Данило був українцем, і без нього невелике поселення, яке тут точно існувало з V століття нашої ери, а ще й раніше, не перетворилось би на місто з вулицями, системою фортифікацій та замком.

Середньовіччя дало нам систему перпендикулярних вулиць. У безладному середньовічному світі це було способом хоч якось упорядкувати життя. З того часу маємо широку квадратну ринкову площу та перпендикулярні до неї вулиці. Більшість будівель середньовічного Львова були дерев’яними та згоріли під час великих пожеж. В епоху Ренесансу відбудовувати місто приїхало багато італійських та німецьких архітекторів, вони надали Львову рис європейськості. Щоправда, на свій манер, бо навіть існує поняття львівського ренесансу та його окремих елементів — дельфінів, квітів та орнаментів. У мене складається враження, що львівські будівничі потім приїжджали в Італію і там створювали елементи львівського ренесансу. Приміром, ратуша міста Болонья оздоблена такими квітами, як Чорна кам’яниця на площі Ринок у Львові. Навіть у Єрусалимі я бачила характерні для нашої архітектури солярні знаки над вхідними порталами, — мабуть, туди свого часу також доїхали майстри зі Львова чи з Галичини. Але це швидше жарт.

Австро-угорський період був для Львова епохою масштабної модернізації та розквіту. Це був позитивний та класний період для міста, яке стало центром Королівства Галичини і Лодомерії. До 1914 року Львів зазнав колосального розквіту. Наприклад, на початку вулиці Коперника розташована будівля колишнього Кредитного товариства землевласників, а сьогодні Національного банку. До нашого часу ця будівля дійшла у всій своїй красі — вона жодного разу ґрунтовно не реставрувалась, проте анітрохи не застаріла ні стилістично, ні конструктивно.

За часів Австро-Угорщини у Львові творили дуже молоді люди, які були сміливими у своїх рішеннях. Навіть будівля Мистецької бібліотеки, у якій зараз перебуваємо, створена молодим архітектором Владиславом Садловським. До речі, він став одним із найяскравіших архітекторів австрійської доби. Садловський брав участь у проєктуванні львівського залізничного вокзалу разом із відомою фірмою Івана Левинського (Левинський — один із найвідоміших архітекторів Львова, підприємець і один з найбільших роботодавців свого часу в місті, — ред.) Архітектори у той час отримували замовлення від дуже заможних людей, які давали їм можливість працювати та експериментувати.

Вплив якої епохи на сучасний вигляд міста є найбільш недооціненим? Яке місце у Львові варте того, щоби про нього говорити більше?

Вернімося ще раз до епох середньовіччя та ренесансу. Ми багато говоримо про будівлі цих періодів, проте знищують їх іще більше. З площі Ринок зникає маса автентичних деталей та матеріалів. Коли я навчалась на кафедрі реставрації «Львівської політехніки», ми з величезною увагою та любов’ю досліджували навіть такі, здавалось би, дрібнички, як склад розчину між готичними цеглинами, бо це — спадщина ЮНЕСКО. Зараз стіни обличковують пінопластом, штукатуркою «короїд» і абсолютно нехтують автентикою.

Я досліджувала будинок на площі Ринок, 28, де у середньовіччі була своя система опалення — гіпокауст. У підвалі була піч, тепло з якої розходилося по вмонтованих у стіну керамічних трубах. Коли у цьому будинку облаштували ресторан, то систему гіпокаусту знищили і замість печі у підвалі поставили холодильник.

Наведу ще один приклад. Коли місто почало розбудовуватися, його поділили на парцелі, тобто, в перекладі з латини, ділянки. Мури між парцелями — найдавніші, складені за принципом вендійського мурування. Сьогодні ці мури обличковують декоративним тиньком. Дуже шкода, адже гіпокауст і вендійське мурування, окрім беззаперечної історичної цінності, могли б стати чудовою атракцією для туристів. Мені дуже шкода дивитися, як невпинно нищиться готичний та ренесансний Львів. Напевно, значення цих будівель досі недооцінене.

Сьогодні у Львові також зникають ансамблеві віллові дільниці. Свого часу письменник та журналіст Ігор Мельник, автор книжок з історії львівських вулиць, говорив про необхідність внести віллові дільниці Львова до спадщини ЮНЕСКО. На знищення вілл вплинув радянський період, коли поділив будинки на комуналки і заселив туди тисячі людей, позбавивши їх особистого простору. Звісно, свідомість мешканців вілл сьогодні росте, особливо у тих районах, куди ми постійно ходимо з екскурсіями, — Кастелівка, Новий Львів, Залізна Вода. У районі вулиці Панаса Мирного вже пошкоджено багато будівель. Свого часу кожна вілла там була місцем, яке має нагадувати про красу, затишок та спокій, будівлі були своєрідною психологічною реабілітацією після Першої світової війни.

Це була архітектура, що лікує.

Якщо говорити про район Львова, який досі залишається поза увагою місцевих мешканців і туристів, — варто згадати вулицю Замарстинівську. Це промислова вулиця, яка сполучає центр міста з північними околицями, проте вона має прекрасні будівлі, історичні вілли та житлові будинки епохи сецесії та храм, про які можна розповідати безліч історій. Там була спроба створити колонії — житлові масиви, які нагадують маленькі містечка, щоб людина почувалась комфортно навіть далеко від центру.

Чи можна говорити, що Львів — місто деталей: кахлі, фактури, маскарони? Які деталі міста нещодавно для себе відкрили ви?

Викладач «Львівської політехніки» Кость Присяжний вчив нас, студентів, що потрібно створювати своєрідний архітектурний словник — глосарій. У кожного міста такий словник свій. Наприклад, американський філософ Крістофер Александр (якого дуже шанував Присяжний) говорив, що патерн кожного міста можна описати через певні ключові елементи, тобто деталі.

У Львові деталі часто проєктували визначні архітектори. Насправді — це дуже захопливо розуміти мову свого міста. За час свого навчання я не дуже реалізувала створення архітектурного глосарія міста Львів. Проте, коли сама почала викладати студентам історію архітектури та історію мистецтв, просила кожного зануритися в цікаву для нього чи неї тему. Комусь подобалася столярка, комусь ковані елементи, відповідно, студенти отримували завдання сфотографувати і намалювати від 20 до 30 елементів. Для першокурсників це було особливо цінним, оскільки вони одразу могли поринути в архітектуру міста.

Завдяки ще одному навчальному завданню маю цілісний вигляд Львова зразка 2012 року. Кожен зі студентів отримав десять будинків, у яких йому потрібно було сфотографувати буквально все — кожну деталь. Тепер це безцінно — завдяки старанням студентів маємо детальний вигляд фасадів, інтер’єрів і двориків у будинках.

Студенти заразились ідеєю: якщо бачиш відчинені двері в будинок — зайди, якщо двері зачинені, тоді постарайся відчинити і все одно зайди. 

Я постійно під час прогулянок Львовом помічаю нові деталі та елементи. Розкажу про дуже цікаву знахідку — ванну в палаці Семенських-Левицьких на вулиці Пекарській. Це дуже красивий палац, де залишилось багато автентики. Зараз у палаці функціонує школа-інтернат для дітей з особливими потребами. Директорка мені зателефонувала і запросила подивитись на знахідку.

Анфілада кімнат у палаці колись розпочиналася з великої парадної вітальні, де можна було танцювати. Наступна кімната була для гри в карти та більярд, потім — бібліотека, а за нею — жіноча вітальня. Завершувалась анфілада просторою кімнатою площею 25 метрів квадратних, посеред якої була купіль. Щоб зайти у ванну з водою, потрібно було зійти кількома сходинками вниз. Цікаво, що ванну згори накривали паркетним щитом, підняти який могли кілька людей. Тобто у мешканців будинку був свій басейн. Ванна дуже естетична, з латунними деталями, а злив для води зроблений у формі квіточки. Окрім самої ванни, у кімнаті ще є п’єци та роздягальня. Ця знахідка є не лише цікавим елементом інтер’єру, але дає нам розуміння, як люди могли колись відпочивати.

У людей минулого століття були свої уявлення про естетику, культуру сімейного життя. Зі спальні у ванну зазвичай робили скляні двері. Сама купіль у помешканні могла бути розрахована на двох людей, а діти мали окрему ванну-балію.

Так само нещодавно я була у квартирі на вулиці Шота Руставелі, де було створене авангардне об’єднання «Артес». До цієї групи входили художники різних національностей — поляки, євреї та українці, зокрема Роман Сельський і Маргіт Райх-Сельська, Людвік Ліллє, Генрик Стренг та інші. На стінах квартири можуть бути автографи та замальовки цих людей.

Хочу згадати також про віллу на вулиці Котляревського, побудовану для художника-баталіста Зиґмунта Розвадовського. Виявилось, що на фасаді цієї розкішної будівлі у стилі львівської сецесії біля вікна була скульптура з оголеними дівчиною та юнаком, які схилилися до води серед очеретів. Скульптура залишилась тільки на давніх світлинах та архівних кресленнях. Ми зараз бачимо красиву віллу, але на початку минулого століття вона була ще класнішою.

Які архітектурні елементи є найбільш неочікуваними для Львова?

Дуже цікавим є львівський ренесанс — він у нас неканонічний. Коли до Львова приїхали італійські архітектори, то привезли багато трактатів з архітектурними описами та ордерами колон. Утім, наші майстри бачили все по-своєму. По-перше, колони вони обвили квітами та виноградами, а по-друге, завершення колони, тобто капітель, вони могли поставити одну на другу, бо традиційне виконання їм видавалося надто стриманим.

Що ж до класицизму, то це такий імперський стиль, якому притаманні колони і трикутні фронтони, тобто завершення фасадів будівель. У Львові маємо міську ратушу, Театр імені Марії Заньковецької та будівлю обласної адміністрації. Спорудження інших будівель у стилі класицизму львів’яни саботували. Місто дуже швидко перейшло до будинків із пишними барельєфами на фасадах, на яких танцювали та обіймались античні боги. Приміром, як на будинку на розі вулиць Коперника та проспекту Свободи.

Є термін — віденська сецесія, але вона дуже строга і без декоративної фази майже одразу перейшла у функціоналізм. Натомість львів’яни прагнули пишності, барвистості та квітчастості. Місту більш притаманні бельгійське та французьке ар-нуво з розмаїтими завитками та вигинами. Архітектор Іван Левинський боровся за віденський варіант, але якщо говорити про фасади, це йому не надто вдавалося.

Архітектура Львова дуже цнотлива. На фасадах будівель ми не побачимо нічого еротичного, оскільки оголені скульптури не толерувалися магістратом. Лише збереглися навхрест закреслені проєкти, які магістрат не затвердив. У львів’ян було велике бажання пишно прикрасити фасади, але тільки не оголеною натурою. За винятком академічних скульптур, які зображали ідеальну жінку без жодних недоліків, щасливу та усміхнену. Наприклад, як на фасаді Оперного театру. 

Унікальним прикладом неканонічної скульптури є чотири жіночі фігури, які символізують континенти — Америку, Африку, Азію та Європу, виготовлені Антоном Попелем для готелю «Жорж». Жінки зроблені не ідеальними — можна помітити складочки та відвислі животики, товсті гомілки, короткі ноги й далеко не лебедині шиї. Містяни скульптури визнали, але цей напрям так і не розвинувся.

Чи є у вас улюблений період, будівлі якого імпонують вам найбільше? Чому?

Дуже люблю пізню сецесію, захоплення ранньою сецесією з її декоративною фазою вже минуло. Додам, що багато львівських архітекторів не згадували у портфоліо свої роботи періоду ранньої сецесії. Їм було навіть соромно говорити про цей доволі еротичний період у архітектурі. Ще мене вабить середньовіччя — це дуже цікава тема, яку хочеться досліджувати, а будинки того періоду — берегти. І, звісно, модернізм.

Як епоха модерну змінила життя у Львові? Які головні інновації в плануванні львівських квартир приніс функціоналізм 1930-х порівняно з австрійською сецесією? Які з’явились нові, характерні для того часу, особливості інтер’єрів?

Модернізм, функціоналізм, конструктивізм, баухаус, інтернаціональний стиль, стрімлайн-модерн — це назви того ж явища. Якщо інші стилі любили прямі кути, то стрімлайн їх заокруглював. Він натхненний швидкістю: літаками, океанськими лайнерами та потягами. Як то кажуть: в улюбленого дитятка багато прізвиськ.

Модернізм нам насправді дуже зрозумілий. Він був сто років тому і люди були такими ж, якими ми є зараз. Ця доба мені надзвичайно імпонує, і ми надалі перебуваємо під її впливом. Багато архітекторів, які сьогодні працюють у Львові, розвивають ідеї модернізму. Я б, напевно, наразі зробила мораторій на інші стилі архітектури у Львові. Модернізм нам простіше розуміти та легше його дотримуватись.

У сучасній архітектурі є напрям регіоналізму, який поєднує сучасні конструкції і технології з місцевими традиціями, матеріалами та культурним контекстом. Але я не вважаю цей стиль доречним, коли замість того, щоб наслідувати масштаби та пропорції дільниці, він обмежується тим, що намагається у багатоповерхівки вписати архітектурні елементи, притаманні певній історичній дільниці. Такі будівлі не викликають захвату у перехожих та мешканців, нехай краще буде сучасний підхід.

Початок епохи модернізму припав на зміну влади, коли Львів став частиною Польщі. Нагадаю, за часів Австро-Угорщини Львів був містом заможним, а цісар Франц Йосиф І давав місту стільки коштів, скільки воно просило, і навіть більше. Люди жили у величезних, часом дворівневих помешканнях, де були окремо жіноча, чоловіча та спільна спальні, ванни, кабінет, зимовий сад, кімнати для прислуги тощо. Маємо багато прикладів унікальних помешкань саме цієї доби.

Натомість модернізм дуже швидко скоротив розміри та площі, адже Львів потрапив в економічно несприятливу ситуацію. Львів не отримував дотацій від Варшави, і йому доводилось живитися власними засобами. Часто бракувало грошей, щоб пофарбувати будинки. У період модернізму на будівлях уже немає розписів, а фасади робили лише у трьох кольорах. Дво-трикімнатні квартири, які раніше вважали чи не бідністю, тепер стали нормою. Для прислуги місця вже немає, але львів’яни ще не уявляють свого життя без неї. Навіть у мініатюрних кухнях містяни робили нішу для відпочинку прислуги. У будинку 1936 року на вулиці Шевченка зберігся у ванній кімнаті дзвіночок для служниці. Львів’яни все ще намагалися жити минулими категоріями.

Стає менше варіантів квартирних планувань. Коли заходиш у споруджений за часів Австро-Угорщини будинок, ніколи не знаєш, що там буде. У період функціоналізму усе прогнозовано — з кухні вихід на балкон, де стояв ящик на дрова чи вугілля, невеличка ванна, туалет і дві або три кімнати. Спільна спальня стала справжнім випробуванням — ліжка ще стоять окремо, відгороджені фікусами та ширмами. Місця стає дедалі менше, і зрештою ліжка ставлять упритул.

Проте у цей час з’являються просторі та комфортні дитячі кімнати. В австрійський період дітей сприймали як маленьких дорослих, які мають скоро вирости і працювати. Дитячі кімнатки були розташовані зазвичай біля курильні, кабінету чи бібліотеки і в протилежному кутку від кімнати мами. Вихованням займалися гувернантки та няні.

У період функціоналізму діти отримують найкращу кімнату з балконом. Тепер дитинство — це окремий етап життя, а не просто підготовка до дорослості.

Наприклад, на вулиці Драгоманова у віллі Юліуша Макаревича зберігся напис — «кімната донечки», і це зворушливий момент.

Попри всі обмеження, архітектори трималися за високу якість матеріалів, робили вигідне планування, а стелі залишалися високими, що дуже відрізняє помешкання епохи функціоналізму від хрущівок.

Які цікаві деталі львівського модернізму ви б відзначили?

Насправді архітектори та містяни кохалися у деталях. Навіть елементи, які притримують двері від ударів об стіну, виконані з дорогих матеріалів — з латуні, хрому чи з покритого латунню хрому. Це один зі львівських абсурдів, адже львів’яни звикли до латуні, тоді як у Європі став модним хром. Тож вирішили робити як у Європі, але покривати звичною для консервативної публіки латунню. Латунь із часом злазила, і таким чином містяни звикали до нововведень.

Функціоналізму притаманні заокруглені кути та ідея будинків-кораблів. Маємо всюди вікна-ілюмінатори та заокруглені, наче палуби, кімнати. В епоху функціоналізму архітектори пропагували ідею, що головне — це функція, а не естетика. Утім, коли заходиш у такі інтер’єри, там усе просякнуто пошуками гармонії. Наприклад, коштів на облицювання мармуром уже не вистачало, тож використовували місцевий матеріал алебастр, який брали з кар’єра біля селища Журавно. Алебастр білого кольору, тож його тонували, щоб він нагадував мармур, і складали композиції. Коли на алебастр падає сонячне світло, він стає прозорим і починає віддавати проміння — виникає враження, що все довкола сяє.

У Львові, на жаль, майже не збереглося квартирних дверей періоду функціоналізму. Тоді була популярною техніка фловдер — імітація текстури коштовної деревини на звичайній сосні за допомогою фарб та спеціальних гребінців. Такі двері дуже складно відреставрувати, часто їх замальовували звичайною фарбою або просто викидали.

У будинку архітектора Петра Тарнавецького на вулиці Вітовського були так звані тигрові розписи — закінчилась Перша світова війна і люди прагнули добробуту та розкоші.

У багатьох львів’ян через війну загинули родичі, згоріли будинки, пропали заощадження, але вони вижили і їм хотілось святкувати те життя, хоч це і був наче бенкет у чуму. Така парадигма спонукає до використання предметів крайньої розкоші на межі кітчу, як тигрові чи леопардові двері. У 1937–1939 роках, коли в повітрі вже відчувалося наближення Другої світової війни, у Львові будували найбільш розкішні функціоналістичні будинки. Це був розквіт комфорту, дорогих матеріалів та майстерних імітацій, що відбувався всупереч тривожним передчуттям. І, вертаючись до будинку Петра Тарнавецького, жодних із цих автентичних тигрових дверей вже не лишилося.

Скільки нерозкритих чи прихованих архітектурних елементів і розписів ще ховають львівські будівлі?

Раніше фактично у кожному будинку були розписи. Якщо ми зараз їх не бачимо, це не означає, що їх немає. У радянський час, у 70–80-ті роки, більшість розписів забілили й намалювали панелі. Багато старших мешканців ще пам’ятають розписи на стінах львівських під’їздів. Я записувала розмову із вдовою композитора Анатолія Кос-Анатольського, Надією Кос. Вона розповіла, як її чоловік зміг зупинити працівників ЖЕКу, які хотіли замалювати усі розписи в їхньому будинку.

Ще пригадую розповідь студентки про її дідуся, який просто ліг у під’їзді в наріжному будинку на вулиці Єфремова та не дав поставити майстрам риштування. Завдяки його лежачому протесту ЖЕК здався. Там на стіні намальована дівчина Темпус у стилі Альфонса Мухи, яка символізує час. В руках у неї пісочний годинник та зодіак. У сусідніх будинках були намальовані пори року в образі жінок. У цих будинків була одна власниця Анна Швєґєр, і художник зобразив на всіх розписах саме її — ефектну білявку з великими очима, схожу на ляльку Барбі. Зима, літо й осінь вже замальовані, а весна ще відкрита. Проте це питання часу — щороку під час ремонту площа довкола неї меншає, адже комунальники поступово забілюють стіни.

Водночас нас іще чекає багато прекрасних відкриттів, коли ці розписи знайдуть та реставрують.Сьогодні сучасні власники помешкань, якщо мають таку можливість,  намагаються відновити автентичні розписи. У XIX столітті були дуже популярними трафарети і штампи, які вирізали з картоплі чи буряка. Інколи розписи робили заячою лапкою, якою зображали структуру каменю. У модернізмі популярними були розписи з квіточками — люди любили дрібні та яскраві елементи. Також був популярний такий прийом: у кімнатах, які виходили на північну сторону, стіни та розписи робили у теплих кольорах. На кухнях, натомість, маємо холодні розписи у синіх тонах.

Коли ви почали проводити екскурсії Львовом? Які теми найпопулярніші?

Перші екскурсії я проводила своїм студентам, коли викладала у «Львівській політехніці». Мій учитель Кость Присяжний вважав, що архітектуру неможливо вивчити лише сидячи в аудиторіях. Я пригадую, коли ми малювали надворі і олівцем відсували сніжинки — йому не була на заваді навіть погода. Кость Присяжний мав доволі неформальний підхід до освіти і цю рису передав мені. Я викладала у студентів рисунок та історію архітектури, і ми часто ходили робити замальовки та вчилися розрізняти стилі. Це також була своєрідна екскурсія, бо водиш купу людей і мусиш тримати їхню увагу.

У 2017 році ми разом із дослідником Сергієм Леоновим працювали над проєктом «Архітектура Львова» на базі Науково-технічної бібліотеки «Політехніки». Ми організували понад сорок безкоштовних подій. Якось до нас прийшло триста людей, і я досі не розумію, як нам вдалось показати їм усім під’їзди з розписами. У 2018 році ми почали працювати разом з Юлею Корицькою-Голуб над організацією «Прогулянок Львовом».

Найбільші групи збирають екскурсії, присвячені темі львівських борделів та у патологічне відділення медичного університету. І, звісно, завжди багато охочих відвідати Личаківський цвинтар.

Таємниці життя, смерті й кохання хвилюють людей найбільше.

Екскурсія у медичний університет шалено важка, і саме зараз її нелегко проводити. Натомість екскурсія про львівські борделі — це спосіб привести людей через тему сексу до архітектури.

Львів’яни часто приходять на екскурсії про ті вулиці, де вони виросли, ходили до школи чи де зараз живуть. Однією з найпопулярніших екскурсій є прогулянка вулицею Коновальця, оскільки всі вважають її однією з найкрасивіших у Львові. Таку вона має славу, хоча у Львові є безліч не менш красивих вулиць.

Ми намагаємося знаходити нові теми для екскурсій, особливо за рахунок нових помешкань, чиї власники дозволяють зайти всередину. Звісно, частіше я знімаю помешкання для свого ютуб-каналу, оскільки не кожен із власників погодиться впустити додому величезну кількість незнайомих йому людей. Натомість буває, що мешканці квартир навіть влаштовують для учасників екскурсій чаювання з домашньою випічкою. Окрім того, у Державному архіві Львівської області можна знайти багато відомостей про будівлі, і тоді екскурсії отримують нове звучання.

Якщо під час живих екскурсій Львовом я багато говорю про постаті Львова, додаю історії, щоб утримати увагу аудиторії, то на своїх відео більше веду мову про архітектуру. На живі екскурсії приходять люди різного віку, останнім часом стало з’являтися багато молоді, а от ютуб, як мені здається, переважно дивляться люди старші, яким, можливо, складно вийти з дому, хто живе в інших містах та хто колись мешкав у Львові.

Чи були випадки, коли опублікована вами інформація про будинок допомагала врятувати його від руйнування або невдалої реконструкції?

Розкажу про два випадки. На вулиці Лисенка є симпатичний будинок, який зробила фірма Івана Левинського. Віллу хотіли знести, оскільки планували там новобудови. Ми ще в межах проєкту «Архітектура Львова», про який згадувала раніше, намалювали плакат із закликом зберегти віллу, зробили фотографію, провели екскурсію з істориком архітектури Ігорем Жуком, на яку прийшло чимало людей, і інформація розлетілася в медіа. Будинок зберегли.

Натомість віллу «Люсію», яка була пам’яткою ранньої творчості українського архітектора Івана Долинського, після тривалих руйнувань та судів повністю знищили. Я малювала листівки, проводила екскурсії, намагалася щось довести, проте все виявилося марним. Загалом я би відзначила загальний позитивний вплив екскурсій та публікацій, оскільки мешканці свідомо ставляться до своїх домівок. Проте, на превеликий жаль, є питання, на які неможливо вплинути.

Скажіть, будь ласка, чи досліджуєте ви вплив війни на архітектурне середовище міста? Чи були схожі приклади в історії Львова?

Коли 22 червня 1941 року бомбардували будівлю Головної пошти у центрі міста, постраждали розташований поруч будинок та Пасаж Міколяша — перша у Львові масштабна торгова галерея європейського зразка, справжнє «місто у місті» з кав’ярнями, магазинами та кінотеатрами.

Під час Другої світової війни храм Святих Ольги та Єлизавети у Львові зазнав пошкоджень від вибухів —  були зруйновані склепіння та вікна. Більшість сучасних вітражів у храмі — це результат відновлювальних робіт, проведених у наступні десятиліття після Другої світової. У січні 2026 року вітраж «Різдво», створений відомим майстром-монументалістом Валерієм Шаленком, був пошкоджений під час російської атаки безпілотниками. Вибухова хвиля вибила скло. Гадаю, дружина Валерія Шаленка сама відновить чоловікову роботу.

На самому початку Другої світової війни, у вересні 1939 року, під час німецького авіанальоту на Львів одна з бомб влучила в церкву Святого Духа. Вибух майже повністю зруйнував основний корпус храму та частину семінарії. Під завалами загинули люди. Вціліла тільки дзвіниця, у якій зараз працює музей-заповідник «Русалка Дністрова». Це велика архітектурна втрата — церква була з розписами художника-монументаліста Модеста Сосенка, які створювали гармонію та красу. Додам, що багато будівель на момент початку Другої світової війни були незакінченими. Тільки через це ми втратили їх. 

У 1930-ті роки була хвиля будівництва церков у Львові, хотіли зробити своєрідне кільце довкола міста. Тому сьогодні деякі будівлі у Львові споруджені на закладених для храмів фундаментах, як-от спорткомплекс «Трудові резерви» на місці першого ярусу костелу Святого Вінсента де Поля на вулиці Стуса. Загалом Львову щастить і у нас не було знищено багато пам’яток під час Другої світової війни. Сподіваюсь, переживемо і цю війну.

Яку зі своїх книг ви би порадили прочитати людині, яка вперше приїхала до Львова і хоче не лише побачити ратушу, а відчути місто?

Мою художню книжку «Золота Роза, або Львівський путівник», яка вийшла навесні 2025 року у «Видавництві Старого Лева». Вона дуже легка і її можна прочитати за один день. У книжці ви зануритесь одразу в три доби — ренесансну, міжвоєнну та теперішню, зможете відчути себе і в кам’яниці, і в помешканні, і, власне, у львівській реальності. І, звісно, сподіваюся, що скоро можна буде поставити на полицю мою книжку про поліхромію Львова, над якою працюю вже 19 років, щоб відчути усі деталі нашого міста.