Велика краса
Цей текст опублікований у друкованому журналі Reporters
«Та беріть-беріть, бо й так треба викидати!» — байдуже промовив Василь Миколайович Воробець про чергову афішу, яку власноруч малював для кіносеансу. Український мультфільм «Мавка» з прокату вже вийшов, тож зберігати обʼяву чоловік не мав потреби. Й уявити не міг, що хлопці, які попросили забрати його роботу собі, продали її потім на благодійному аукціоні за вісімдесят тисяч гривень.
Не пригадує і кому віддав афішу з Любомиром Гузаром, що понад десять років висіла в майстерні. Просто віддав — і все.
Ось уже двадцять років Василь Миколайович Воробець працює у вінницькому кінотеатрі «Родина» — «мазюкає рекламу», як він сам каже. Подейкують, Василь Миколайович — єдина людина в Україні, що досі пише кіноафіші від руки. І єдиний, кому байдуже, що з ними буде далі. «Я звичайний ремісник, а ви з мене героя робите», — говорить він про себе.
1.
Кінотеатр «Родина» розташований у центрі міста, просто навпроти вежі Артинова — головної туристичної пам’ятки Вінниці. Але коли ти не місцевий, білу арку, себто перехід зі світу буденності у світ кінематографу, не відразу й помітиш. Я на Європейській площі чи не вдвадцяте, проте кінотеатр шукаю тут уперше. Втім, знаходжу не його, а пана Василя. Той на вигляд як добрий домовик, заклопотаний дух місця: сиве волосся, сиві вуса, сірий светр, сірі штани, сіро-блакитні живі очі, впевнена постава, поплямовані фарбою руки. Стоячи на драбині, він замикає за склом нову афішу — сьогодні в кінотеатрі зміна декорацій.
«Вітаю, вуйко Василь», — каже, заводячи мене вглиб двору, де на другому поверсі господарського приміщення, немов кіт на даху, причаїлася його майстерня. При вході — кімната з пензлями, фарбами, банками, ганчір’ям, клеєм та іншим приладдям, звичайна тобі кухня художника. Коли я роблю знимку, вуйко Василь не стримується: «От любите ви, журналісти, бардак фотографувати». Друга кімната — чиста й охайна, тут у пана Василя картини, афіші, мольберт, ікони й малюнки онуків. Цілий світ у непоказній, як дивитися з вулиці, будівлі.
Греко-католицький храм Покрови Пресвятої Богородиці над Бугом, дружина з гітарою, птахи, тварини, бузок, ромашки, карпатські пейзажі, вінницькі замальовки, Ісус Христос… Якщо кинути оком на картини Василя Миколайовича, це вже половина його портрета. Але я зауважую й цитату з Платона: «Бідність полягає не в зменшенні майна, а в зростанні ненаситності».
У майстерні сіється приглушене ранкове світло й стоїть виразний запах фарби. Але пан Василь його не відчуває. У буремні дев’яності він робив вітражі у квартирах. «Це був сильний заробіток — сорок рублів за скло». Брав нітрофарбу й надував пульверизатором узори. А от респіратором через молодечу зухвалість нехтував, от і спалив собі слизову — відтоді розрізняє на нюх лише тепло та холод.
Трохи роззирнувшись і освоївшись, я вмикаю мікрофон, аж тут з вулиці долинають гучні звуки. «Це що, вже дев’ята година? Ходімо надвір, доця, постоїмо-послухаємо». Так наша розмова починається з хвилини мовчання: і кожен, схиливши голову, мовчить про своє, а втім — про спільне.
2.
Малювання в житті Василя Миколайовича почалося з гріхопадіння. Коли йому було років шість, побачив у сусідки релігійну книжку, а в ній — янгола з мечем, який виганяє з раю Адама та Єву. Узяв та й перемалював. І так тому тішився, що ось уже більш як шістдесят років цим і займається: мазюкає.
А вже як став школярем, ставив автограф на всьому, що потрапляло на очі: без його малюнків не лишалася жодна книжка чи підручник. Так набив на тому руку, що якось навіть зробив зауваження вчителю креслення, коли той малював на фасаді школи Гагаріна по клітинках.
— Недобре виходить, треба по-іншому.
— Як ти такий мудрий, то йди ставай і роби.
І Василь зробив. І зробив добре. А вчитель відтоді неабияк його заповажав.
А от інший учитель — із праці — таланту малого Василя не оцінив. Коли той замість виводити яблуко намалював на уроці козу з козенятами, переносячи тварин на папір з однокласникової книжки, вліпив неслухняному учневі двійку, бо сказано ж було малювати яблуко, а тут — кози.
Яблуко малювати, Василеві Воробцю, вочевидь, було нудно. Але це ще й характер. «Як я щось не хочу робити, нікому мене не змусити».
3.
«Я з політічєскіх», — каже про себе Василь Миколайович. Без цього уточнення зрозуміти, звідки цей «впертий гуцул» (так його називали, коли працював у місцевій філармонії) узявся не лише у Вінниці, а й на світі, неможливо.
Народився Василь Воробець у селищі Тузейга Томської області — це Далекий Схід Росії. Край бараків, політв’язнів, таборів і лісоповалу. Від села Міжріччя, що на Франківщині, з якого походить його родина, до річки Чулим, на якій стояло селище, більш як п’ять з гаком тисяч кілометрів. Сьогодні від поселення лишився хіба цвинтар, а на інтернет-мапах не відшукати й назви. Зберігати пам’ять про свої злочини радянського періоду імперія, вочевидь, не зацікавлена. Надто коли йдеться про українців.
У 1940-ві ж лише водна частина шляху до Тузейги забирала два тижні. Мати Василя Миколайовича усе життя повторювала: «Ненавиджу вологодських людей». У Вологді вона ніколи не була, проте баржею до місця заслання разом з іншими українцями її доправляв вологодський конвой: коли дорогою хтось помирав, конвоїри спихали людину ногою у воду.
Мамі пана Василя тоді було шістнадцять. Батько її працював начальником на ставках, то його у 1946 році судили за статтею «зрада батьківщини» й вислали разом із сім’єю на Сибір.
— Як це — на ставках?
— Ставки в нас у селі були, з рибою. От він там начальником і робив. Большевикам такі люди були не треба. Тим більше, що дід грав на скрипці й був відносно заможний, бо мав кожуха, чоботи і два коні. Таких людей треба було вигрібати.
— То як же ваш дід «батьківщину зрадив»?
— Був трохи багатший за найбідніших.
— Це як розкуркулення, тільки пізніше?
— Ага, ця ж сама тема.
І дід, і бабуся Василя Миколайовича померли й поховані на Сибіру. Дід відійшов ще за заслання, бабуся ж лишилася з вибору.
— От кажуть про дружин декабристів. Чули таке? То зараз розкривається, що не дуже ті декабристи й бідували. Це наших вигнали голих-босих у тайгу. От і моя баба, як дядьки збиралися вертатися у Міжріччя, сказала: «Я не поїду. З ним обвінчалася, мушу коло нього й померти».
З батькового боку історія не краща. Микола Воробець осиротів дванадцятирічним. Дідові Василя пробило голову гілкою, як працював у лісі. Сім’я ж по ньому лишилася велика: багато дітей — і кожен просить їсти. Тож товариство «Просвіта», яке тоді опікувалося такими справами, кинуло клич, і дітей забрав до себе чоловік з Тернопільщини. А коли прийшли совєти, цей чоловік став допомагати партизанам: возив у ліс цукор. На тому НКВСівці його і схопили. Разом із дружиною розстріляли попід їхньою ж хатою, дітей відправили на заслання.
«Ось так мої тато із мамою на Сибіру й познайомилися».
4.
Малювання Василь Воробець ніде не вчився, тож про свою пристрасть говорить просто: «Я жив у такій обстановці». «Обстановка» — це Міжріччя, куди він із батьками повернувся у 1960-му, як мав три роки.
— Коли я сорок років тому приїхав у Вінницю, тут мало хто співав чи грав. А в нас усі на всьому грали. Я от на гітарі вмію, на гармошці. І на весіллях співали один наперед одного. І як хату тітка яка білить, обов’язково кольором щось та й підмалює.
Поки я це слухаю, в голові оживає багатобарв’я «Тіней забутих предків» Параджанова.
А й справді: у світі українського села музики й співаки з’являлися не з консерваторій, художники — не з мистецьких академій, а картини — не з музеїв.
У світі українського села мистецтва й краси вчилися одне в одного, бо це комунальна власність громади. І пан Василь ще застав цей світ української традиції, що його Російська імперія так любила називати смішним і вторинним, всотав сповна його красу, і от тепер, малюючи, передає далі: вінничанам, онукам, всім і кожному.
Втім, малювалося в цьому світі не так уже й легко. Фарб не знайти, нормальних пензлів — теж.
— Я тепер вже заднім числом розумію, що радянська влада не зацікавлена була, щоб діти розвивалися. Я ще у школі второпав, що всі ці синуси й косинуси мені не потрібні. А от малювати хотілося. Та батьки не мали за що купити пензлі. А коли й було за що, ті пензлі були грубі й сторчки стояли. Починає дитина таким пензлем малювати, а воно не виходить, то вона й кидає. Але ми були хитрі. Йшли на ферму, тримали корову за роги й зістригали шерсть із вух — ось тобі й добрий пензлик.
З фарбами велося не краще. Батьки Василеві їх не дуже купували: в родині четверо дітей — кожна копійка на рахунку. Єдиний вихід: наколядувати раз на рік 10 рублів і купити. Але й це батьки теж не те щоб дозволяли.
5.
Як Василь Миколайович був малим, батько його захоплення малюванням не схвалював: «Що це за професія така?!». Робив у колгоспі трактористом, то й для сина хотів того ж.
«Час був такий: обкомівці пхали дітей в обком, шахтарі — у шахту, а трактористи — до трактора».
Думку змінив лише багато років по тому, коли пан Василь працював на Вінницькому заводі продтоварів, розробляючи етикетки. Зайшов якось до нього на завод, аж тут його приголомшила директорка: «Спасибі вам за сина!». Дякували за сина й інші. Микола Воробець тоді сказав: «Знаєш, я, напевно, був неправий, на хліб можна заробляти й малюванням». А вже зовсім стареньким, коли був на пенсії, з немічними від роботи на тракторі руками, якось зізнався: «А я думав, що з тебе нічого не буде».
— З мене ніби нічого такого й немає. Але так собі рахую, що мені повезло в житті: я роблю те, що люблю.
А от мама Василя малювання шанувала: розфарбовувала хату, двері, вікна, геть чисто все. А на синову гуаш казала смішно: вагаш.
— А дружина до вашої професії як ставиться?
— Ну, як ставиться. Я родом із заходу, в нас патріархат. Жінка знає, що мені не можна щось своє доказувати. Живемо мирно, нормально, але, як я сказав, то має бути так.
Ці слова — правда, та не вся.
Колись, ще за СРСР, як працював пан Василь з односельцями на Далекому Сході на лісозаготівлях, нагадали йому про Любу, на яку він задивлявся, коли вони ще жили у Міжріччі, то він собі й подумав: «Вона у філармонії працює, по гастролях їздить. Симпатична діваха, а я тут лажу по тайзі!». І просто з Півночі поїхав не на захід, а у Вінницю — там, закінчивши львівську консерваторію, тоді жила його Люба.
Василь Миколайович говорить про дружину з повагою: «Вона була така інтелігентна, на танцях грала. Вона в мене на всіх інструментах грає. Баян, гітара, клавішні. Досить сильний музикант». Зараз пані Люба на пенсії і дає приватні уроки гітари, а перед тим усе життя проробила в школі вчителькою музики.
Так вони, узявши шлюб у 1985 році, і живуть. «Приїхали на трошки — зосталися на все життя».
— Вінниця дуже мені подобається. Навіть назва — як жінка. Широка. Буг вільно тече. І люди тут не конфліктні. Західняки — вони більш кусючі.
— То не жалкуєте, що приїхали саме сюди, у Вінницю?
— Якби я лишився в селі, що б мене чекало? Поїхав би по Чехіях, Польщах, встрявав би в якісь діла. А тут я знайшов себе, тут чуюся на своєму місці. Роблю щось. Живу.
6.
Про долю своїх картин і афіш пан Василь не надто дбає. Купують — продає, просять — віддає, хочуть на пам’ять — дарує.
Щойно завершується прокат, афіші знімає, бо ж треба робити нові: «Я в тиждень три-чотири щити пишу». Про картини ж каже: «Усі знають, що як я сто грам пальну, то пів майстерні можу роздати». Втім, відразу ж уточнює жарт: «Так-то я не п’ю, не курю, а якщо п’ю, то як люди».
Коли я запитую, чому не робить виставки, чи не планує віддати картини в музей, пан Василь, усміхаючись, відмахується: «Я себе не несу. Просто живу собі і роблю те, що подобається».
Втім, у цього відмахування — своя історія. Коли Василь Воробець сімнадцять років робив афіші для філармонії, встиг надивитися, як місцеві художники бундючаться один перед одним на фуршетах. Публічність («надування») — це не його.
— А коли ви помрете, що буде з вашими роботами?
— Тоді вони будуть мати ціну, бо коли художник помирає, картина стає дорожчою.
(Розмовляти з Василем Миколайовичем без сміху неможливо).
— І вам не хочеться, щоб вони збереглися?
— Я про таке не думаю.
— А для чого ви тоді малюєте?
— Бо хочеться. Хочеться малювати.
У малюванні панові Василю найбільше подобається процес, не результат. Якщо починає малювати з вечора (як «щось находить»), то вже о третій ночі чи перед ранком тихесенько збирається і, поки жінка спить, біжить у майстерню. Та й про афіші жартує: «Ну, що мені той результат. Я від результату нічого не маю, лише мінімальні шість тисяч».
«Нема в мене такого, щоб я не хотів іти на роботу».
Вчасно на роботу Василь Воробець й справді ніколи не приходить — тільки завчасно.
Хоча й роботою те, чим займається, не називає.
«Я, коли малюю, забуваюся. Маю насолоду від цього. Це, напевно, люди щасливі, хто щось творить».
7.
Малювати афіші Василь Воробець почав через кіно. Для дітей у Міжріччі його крутили по неділях, але 5 копійок, щоб сходити, ще треба знайти — не просити ж у батьків. І тут, як у казці, було три шляхи.
Перший — вкрасти на фермі яйце й здати в магазин за шість копійок. Одну копійку продавець забирав собі, на решту — можна піти у кіно.
Другий — допомога мудрого собаки. Коли десятого серпня відкривався мисливський сезон, у Міжріччя з’їжджалися люди. І як хтось не хотів самотужки впольовану качку шукати, малий Василь запускав свого мудрого собаку — і так трохи заробляв. Головне — щоб собака мисливця не покусав. Тож Василь спершу забирав качку у пса, а вже потім віддавав власникові.
А третій шлях — почати малювати кіноафіші.
Реклама в ті часи була нудна: напис «Кіно» і друкована стрічка — все.
— А тут кіномеханік побачив, як я щось мазюкаю, дав в руки пензля — ну я йому і наштампував. А потім сказав: «Бери велосипед, розвішай по селу, і я тебе буду в кіно пускати». Я кнопками по деревах то все і розвішав.
Пускав він Василя дивитися фільми у будку. Але вечорами у цій будці часто пиячили старші хлопці. Закони ж тоді були такі, що дітям до 15 років вечірні сеанси відвідувати не дозволялося. За це ті хлопці могли й пенделя дати.
— Те, що показували в неділю, я й так міг прийти подивитися. Але ж на тижні крутили кіно для дорослих!
І якось Василь таки отримав свого пенделя — з будки його виштовхали. Тоді якраз крутили «Вій». Цікаве кіно, моторошне, тож хлопець і незчувся, як уже стояв на дворі.
— Вночі в селі світла немає, кіно на генераторі працює. І от стою я на вулиці, а Варлей у труні так наді мною і літає.
Зараз часу на кіно у Василя Миколайовича майже немає: в кінотеатрі завжди знайдеться якась робота. Тут він не лише художник, а й столяр, і на всі руки майстер. А ще ж є і дім, і дача. Працювати, особливо руками, пан Василь насправді любить, а от дарма гаяти час — ні.
«Я такий, що як чіпляюсь, то вже роблю. От садок нещодавно на дачі обрізав. Хтось по два-три дні робить, а я люблю зразу».
8.
Одну афішу Василь Воробець малює десь за годину. «Написав число, провів лінію, підписав, почепив». Якщо афіша з картинкою, виходить довше. А як час робити нову, виносить щит на вулицю, поливає водою, змиває текст і лишає сохнути.
А ще Василь Миколайович шульга. А ще — малює все «зразу», себто на око, без чернеток і креслень олівцем. Каже, що так уже звик.
Хоч буває, що помиляється в розрахунках — тоді звужує літери. «Люди того не бачать, а я знаю. Хіба ж це мистецтво?».
Мистецтво не мистецтво, однак коли в 2017—2018 роках в кінотеатрі робили капітальний ремонт і мальовану рекламу пана Василя спробували відправити на пенсію, за художника вступилася ледь не половина Вінниці. Люди, обурюючись, писали тоді листи у міськраду, дзвонили, гнівно питаючи, куди поділися їхні улюблені кіноафіші.
Пригадує також, що, як проводили у Вінниці книжковий ярмарок, дивитися на його мазюкання приходили й брати Капранови, й Андрій Кокотюха. «Хто я такий, вони, звісно, не знали. Але чув від людей: тут написали, там написали».
Хоч загалом до медійної, та й взагалі будь-якої уваги до своїх робіт Василь Миколайович ставиться з гумором. Коли випадково натрапляє на туристичні групи, яким місцеві гіди показують не лише знамениту вінницьку вежу, а й його кіноафіші, тільки посміюється: «Поки вони кажуть “Ексклюзив, ексклюзив!”, я собі тихенько слухаю, який я великий чоловік».
9.
«Я все життя був у футболі, — каже пан Василь і з сумом додає. — Ще по минулий рік ми, потерті старі майстри, збиралися щосуботи у парку. Сніг, дощ, хоч би що, а ми бігаємо. А потім один помер, інший виїхав — і все, команда розлетілася. Війна зробила своє. Та й ноги вже все».
Футбол — ще одна лінія долі Василя Миколайовича.
А все почалося з того ж таки дитинства.
— У селі в мене було прізвисько Фінтач — умів м’яча ногою закрутити. Але м’яч тоді коштував 75 копійок — страшна сума. А тут у 1968 році приїхали два мої вуйки з Сибіру і в нас, дітей, питають, хто що хоче. Сестра хоче плаття, старший брат — штані, а я — м’яч. То вони мені купили м’яч за чотири рублі 20 копійок — шнурований. Ні в кого такого не було, тільки в мене. То всі старші хлопці почали мене кликати у футбол грати. З того і пішло.
До 24 років Василь Воробець грав у команді «Нафтовик» (Долина), це друга ліга.
— І чого досягли?
— Та нічого не досяг, руки-ноги поламав — от і всі досягнення. Але я не жалію, бо це була молодість.
Пробував себе й у тренерстві. Закінчив у Черкасах курси спортивних тренерів-інструкторів з футболу. Але не склалося.
Якось у Вінниці проводили турнір. Інструкторові, чия команда посяде перше місце, давали 80 рублів — великі гроші. І малі, яких тренував пан Василь, це перше місце посіли. Василь Миколайович аж землі не чув під ногами від гордості. Але дружина попросила забігти додому — донька прихворіла, і він побачив з балкона, що замість того, щоб бігати стадіоном, усі його футболісти стоять і курять. Пан Василь, ясна річ, розлютився, роздав хлопцям запотиличників і бути їхнім тренером відмовився. Батьки просили повернутися. Діти перепрошували й плакали. Але він сказав: «Я їх побив, який з мене може бути тренер?».
Відтоді Василь Воробець не шукає учнів і в малюванні.
— Виходить, ви мріяли стати футболістом, а стали художником?
— Усе життя я між цим плутаюся. Навіть дотепер. Буває, іду, м’яч десь стукне — мені аж серце заходиться. Але ж кажу: я в житті ні про що не шкодую. Якби мені повернули все назад, я б робив так само.
10.
Завершивши розмову, пишу подрузі, що була у Вінниці. Аня родом із Козятина, але Вінниця — її другий дім, хоч вона віддавна мешкає у Берліні. Коли я питаю, чи пам’ятає вона кінотеатр «Родина» та мальовані афіші, відповідає: «Аякже!». Вони для неї — про дитинство та юність. Думаючи про це, упритомнюю собі, що на афішах Василя Воробця виросло не одне покоління вінничан. Для них його роботи — частина картини світу, уявлень про красу і, зрештою, самих себе.
Більшість з них, як і Аня, не знають імені художника, але завдяки його лініям і літерам, уяві й закоханості у життя зростали з відчуттям, що їхній вінницький світ — світ гарний. А це немало.
Бо ким би ми були без тихого дихання цієї спадщини?
Ознайомитись з виданням
