Шість пар рук тримають ледве притомне тіло. У центрі — поранений. Очі напіврозплющені, тіло знесилене, ліва рука закинута вгору. Поруч — лиця людей, підсвічені червоним світлом, що береже у темряві їхній зір, а їх самих ховає від ворога. Обличчя напружені, схилені так близько одне до одного, що утворюють коло. Усе це обрамлює темрява. Я вдивляюся в неї і думаю, що десь уже бачила подібний сюжет. У центрі рембрандтівської історії про зняття з хреста також був чоловік, що поклав себе заради інших.
Дивлюся світлини далі. Коридор підвалу — холодні голі стіни, іржаві труби, відра з-під фарби, кимось залишені. Дівчина — бліда, мов тутешні стіни, — квапиться завʼязати тасьми одноразового медичного халата. Вона готує до операції хірурга, який от-от увімкне налобний ліхтарик. Далі — його робота.
На третьому кадрі — військовий із цигаркою в зубах тримає у руках голуба. Тримає ніжно, щоб не злякати і не зашкодити, заглядає птасі під крило. Вочевидь, хоче допомогти.
Чи можна сказати, що ця серія — про красу? Її авторка, Ліза Букреєва, знімала у стабілізаційних пунктах біля лінії фронту, де медики намагаються зберегти життя пораненого. У цих місцях — багато болю і втрат, але є тут і краса, що народжується, коли людина робить єдино можливе і єдино правильне.
Ми не завжди вміли її бачити. І, либонь, саме зараз — у щоденній напрузі життя у війні — починаємо вчитися наново. Ми не перші на цьому шляху — глобальна війна вже змінювала оптику людства.
Після окопів, газових атак і мільйонів мертвих Першої світової люди озирнулись назад — і раптом побачили, що втратили прекрасну епоху. Belle époque, як її згодом назвуть. Вона збіглася з часом приголомшливого технологічного стрибка: одне покоління пересіло з коня на автомобіль, з воза — на залізницю, спустилося в метро й злетіло на аероплані. Модерне мистецтво виросло з переконання, що прекрасне не має належати самим лише палацам і церквам — красивою може бути станція метро, ліхтарний стовп, вхідні двері у звичайний будинок. Людство відчуло, що може досягти будь-чого, — і це відчуття породило особливий вид сліпоти. Така красива цивілізація, здавалося, вже не зможе повернутися до варварства.
Дві світові війни усе заперечили: оздоблені двері не роблять людей добрішими, а краса форми може служити злу так само легко, як і добру.
Людство не засвоїло воєнних уроків. У нещодавній розмові в нашому проєкті «Планета людей» Оксана Забужко зауважила, що письменники та історики вміють бачити сюжети, які тривають довше за одне людське життя, — тому вони такі точні в прогнозах. Вона впізнає: ми були свідками Belle époque 2.0.
Той самий сюжет повторюється. Одне покоління змінило перо з непроливайкою на клавіатуру й голос. От і я, людина, що вчилася писати чорнильною ручкою, зараз частково надиктовую цей текст своєму компʼютеру. І поряд із тріумфом технологій останні тридцять років ми свідкували тріумф культури: потокове кіно, шедеври архітекторки Захи Хадід, музика, що вперше стала справді доступною кожному. Здавалося — краса нарешті належить усім. Здавалося — тепер ми дійсно можемо все. Світ знову повірив, що «кінець історії» справді настав, — і втратив пильність. З новою війною цю розкіш сліпоти ми втратили.
Я повертаюся думками до світлин зі стабпункту. Розумію, що відповідь була там від початку. Велика краса — у виборі залишатися людиною.
Краса — у тендітних пальцях квіткарки, що вечорами збирає дрони для захисту своєї землі та своїх людей. Краса — у рішенні самому лишатися в небезпеці, аби мати шанс врятувати життя іншого. У кроках людей, які щоразу виходять до дороги, аби привітати звільнених із полону. І в прагненні зберегти спадщину своїх рідних, і у бажанні творити нову культуру.
Ми перевчаємося бачити красу і розуміти її цінність не у формі — бо форма може брехати, і це ми вже знаємо. Ми хочемо схопитися за неї в тому, чого не підробиш: у вчинках, у турботі про своїх, у світлі, яке гріє нас у мороці, у поставі людей, які вистояли.
Забужко каже, що повторюваність історичного сюжету — розпад імперії, який ми зараз спостерігаємо, і відродження після катастрофи — дає їй впевненість у нашій перемозі. Я хочу вірити, що ця повторюваність дає нам іще дещо: шанс нарешті засвоїти урок. Не просто знову відбудувати красиве, а навчитися бачити красивим те, що є справжнім.
Belle époque завжди закінчується. А те, що лишається, залежить від того, що ми встигли розгледіти.
