Жінки цього роду звично роблять те, що мають робити

1.

Настя Гнаткова відійшла тихо, у сні. Правда, збиралася довго — а це незвично, бо за життя вона робила все хутко і вправно. Дрібненьку й моторну, її звали у селі Настечкою. 

Як не стало Настечки, з’їхалися діти. Вбрали бабу у ще дівочу вишиту лапатими квітами сорочку, труну настелили, ікону Богородичну в рушнику наготували, свічку в слоїчок із зерном поставили. Жінки цього роду тихо і звично робили те, що мали робити. 

Найстарша з доньок, Таня, ступила в хату, коли Настечка вже була майже вбрана. Глянула на квіти на сорочці — защеміло. 

Усі діти, що пішли від Насті та Гната Повхів, мають удома чорно-білу весільну карточку. На старій світлині Настечка — у тій же сорочці.

На дивані у маминій хаті Таня розкладала заквітчаний фартух із тої ж знимки, вишиту хустку з того ж строю, спідницю з гальонами, складену в пучечок, колготи. Хрещона Ганна розказувала, як то все правильно класти в труну. Таня — клала. Так Настечка пішла на той світ, «туди замуж». На грудях старої жінки у вишитих гладдю квітах лежали худенькі, спрацьовані, колись обпечені вогнем руки. Ними вона витягла з вогню цю ж сорочку. 

Збираючи бабу, Таня берегла рід.

Найстарша онука Валя в той час думала про Лобну, маленьке село на волинському Поліссі, де прощалися з її Настечкою. Як добре, що вона встигла — створила точнісіньку копію бабиного весільного строю. Валя теж берегла рід. 

Кожна з них зробила те, що мусило робити її покоління. 

2.

Свої весільні (а часто вони кажуть «вінчальниї») строї поліські баби заповідають класти з ними в труну.

Так і подосі йдуть на той світ вишиті в повоєння тутешні дівочі сорочки, фартухи, хустки та спідниці з гальонами — нашитими поверх складок трьома стрічками. 

Дехто зважується змінити цю традицію і сорочку зі скрині (яку збирали, коли дівчина йшла заміж) заповідає передати комусь з онуків чи правнуків. Дехто ж у своїй вірі в потойбічне життя та його правила — скеля. 

У цій стороні все ще живе думка, що порушити бабин заповіт і дати «на смерть» інший одяг, ніж їй хотілося, — це накликати біду на свій рід. Баби тут споконвік — берегині родів. Як у заглиблених у болота й ліси селах їхні онучки виростають, зазвичай їх звуть саме так — бабами. Не бабусями, бабунями чи бабунечками. І слово «баба» вбирає в себе тут усю ніжність на світі. Перечити їй — не гріх, а — більше. 

Настечка Повхова (себто Повх) була саме такою бабою. 

3.

Валентина Зусько, її внучка, любить ранками занурюватись у шиття. Тоді світло мʼяко зазирає в кухню через розкішне вікно від стелі до підлоги, з якого видно краєвиди колись «молодого радянського шахтарського міста». З вікна видно забудову 60–70-х, перероблені під пристойніше житло колишні «бараки» — будинки на кілька квартир. Їх зводили у Нововолинську швидко, це було житло для тих, хто це місто будував чи мав працювати на його