Аби тільки їли

Хліб у своєму щоденнику я згадала п’ятдесят шість разів. Борщ — п’ятдесят. Яблука — сорок шість. Паски — двадцять чотири. Ковбасу — двадцять один. 

Хліб уперше зʼявився там 8 березня 2022 року. Борщ — десятого. Цукерки — двадцять четвертого. Ковбаса — двадцять шостого. Паска — двадцять сьомого березня. Хоча до свята Воскресіння треба було ще дожити… Пасха у тому році припала на 17 квітня.

Яблука дали знати про себе у червні. Цибуля, кабачки, картопля, полуниця, морква… І ще тістечка. Усі — в червні. 

Від власних свідчень не сховаєшся. Можна, звісно, видалити й замінити на щось більш пристойне та менш буденне, але не буду.

Виявилося, що весь цей час я — їла. Ми всі. Ми їли і навіть бачили, відчували, що саме. А згодом навіть смакували.

Виявилося також, що спочатку був хліб. Або так: спочатку був Хліб.

Багато років до того я розірвала з ним стосунки. З ним, з ковбасою, з картоплею. Намагалася ще із солодким, але шлюб із солодким у моєму випадку укладений на небесах. Тому ми часто вертаємося одне до одного. Це нікому не на користь, але що вдієш.

Отже, хліб… Спочатку був саме він. Тривожний, пухкий, швидко зникомий, такий, по який треба було стояти у черзі. Великі магазини випікали хліб. Небагато: пекарні не завод, тож не усі встигали, хтось приходив, коли продаж уже завершувався й треба було ділитися. Або так: ділитися ним було щастям. «Нам не треба два, візьміть», — хтось, іноді я, іноді — мені, простягав, вкладав просто до рук… «Візьміть…»

Хліб у березні 2022-го в Києві не був частиною паніки. Він був утіленою любов’ю. Антиклерикал, який давно помер усередині мене, але все ще трохи дається взнаки, міг би сказати: «Відчуй себе Христом». 

«Ні, — кажу я йому, — не Христом. Але, може, чи не вперше в житті — справжньою християнкою». 

«Виплюнь пафос», — насміхається антиклерикал. 

Та який пафос? Який пафос, коли я й досі почуваюсь обійнятою, захищеною, своєю. Цих спогадів мені вистачить до кінця життя. 

«Візьміть хліб…»

***

А 5 квітня на Київщині, на щойно звільненій Київщині, я почула слово «їжа». Ми не любимо його за всеохопність, за неповагу до смачних складових, до рецептів, до тонкощів споживання.

Їжа — це останній рубіж перед голодом або перед байдужістю. Їсти їжу — це не про нас. Ми їмо страви.

Яблука, томати, цибульку. Назвати все наше смачне просто їжею — це про розпач, утому і щось трагічне.

Пані стояла біля хати. Дві стіни у неї вціліли. Пані тримала в руках лопату. Свіженьку, тільки-но з магазину. Хоча з якого-такого магазину? Може, хтось віддав свою? Не знаю. Лопата була ще незаймана, а пані — сердита. Сказала:

«Я все одно посаджу город. Все одно мені, розумієш! Має рости. Має бути їжа. Посаджу трави отруйної у теплиці ще. Посаджу ще таких — із сімейства пасльонових — з ягодами отруйними. Націджу настоянку. Заллю у пляшки. Не все ж вам коктейлями своїми Молотова їх годувати. Най стоїть. 

Кажуть, що попруть ще на Київ. То буде чим пригощати! А не попруть… Хай все одно стоїть. Самосуд буду робити. Якщо того покидька, що цілувався тут із бурятами, не посадять на віки-вічні, то йому спою. Отака я падла. Розумієш?! А город — най буде. Вже пораюся потихеньку. Читала в інтернеті, що після сімдесяти — самий продуктивний вік. А мені якраз після… Ну сильно так після, що могла б Байденом бути та в президенти Америки піти. Таке діло… »

***

Я не тільки їла від самого початку повномасштабного вторгнення — я ходила до ресторанів. Якщо точно — до ресторану. Він був чи не першим, що відновив роботу під щоденними обстрілами, засвідчуючи цим довгу, нескінченно довгу історію повернення. Боротьби, яка триває й дотепер.

«Мусафір». Він завжди був, є та буде більшим, ніж просто ресторан. Це місце нашої сили, пам’яті й радості. Тут смачно і чесно. Важко додумати до кінця: ніби соромно їсти, ніби соромно вдихати аромати… Але саме в «Мусафірі» — і, можливо, тільки в ньому — чомусь не соромно.

Здається, що немає нічого правильнішого за те, щоб замовити тут янтик для американського журналіста, призначити волонтерську зустріч не тільки одне з одним, а й з чебуреками, хрумкати пахлавою з воїнами, які приїхали у відпустку з фронту. Немає нічого природнішого, ніж бути у цій війні з Кримом. У Криму.

Я хотіла написати про «Мусафір» як про «Американську кав’ярню Ріка» у Касабланці. Але — ні. В Касабланці були німці. А в «Мусафірі» — переможці. 

У цього ресторану ще буде власне ім’я у власному фільмі, який, можливо, отримає «Оскара». А з того фільму світом розлетяться фрази. І замість відомої «У нас завжди буде Париж» одна з них звучатиме «Бахчисарай у цьому році — найкраще місто на землі». І буде мати прихований і неприхований сенс, вбираючи аромат янтиків, силу дати відсіч злу й сонце, що сходить над кримським узбережжям.

***

Навесні 2023-го я позичаю історію від воїна з Інтернаціонального батальйону: 

«Окоп, світанок, відносна тиша, відчуття тривоги та розуміння, що тієї тиші залишилось на декілька секунд. Адже сон… Все ще сон, який раптом переривається неприємним відчуттям “якась падла дивиться, як я сплю”. Підіймаю голову. Не відчуття. Не відчуття, а двадцять, не повіриш, пар очей. 

Нехороший блиск у присвітанку. Двадцять пар — то забагато. Але не страшно. Бо то зайці. Коли вони побачили, що я побачив, дременули в окоп. 

Найсміливіші вмостилися мені під сраку. Один — мордою втюхався під пахви. І тут одразу почалося. Рускі привіти. Окоп хороший. Давно збудований, укріплений. Теплий. Ми вижили, звісно. Я та мої зайці. 

А щоб ти розумів, зайці — то наша їжа. Бувало, настріляємо трохи, підсмажимо з травками та часничком. Ой… Не жирно, але не гірше від свині.

І от їжа сидить зі мною в окопі, тулиться носом, тремтить, як їй не годиться. 

А своєму другу кажу: “Поки не можу зрозуміти: то в нас обід чи бойове братство?”. Хоча, звісно, все я розумію. Мій друг фотографує їх з різних боків і бурчить: “Ну вони мені точно не брати… Але після того, що ми пережили разом, їсти я їх не буду…”. Зайці ще трохи посиділи, а потім — стриб-стриб, навіть “до побачення” не сказали. Отакої. Своїх — не їмо».

***

Пасторальна, заземлена, тепла історія з їжею в моєму щоденнику часом перетворюється на біль.

Хлопчик із Бучі приніс мамі на могилу сік та печиво. Вона померла в окупації. Від голоду. Він хотів, щоб їй було що їсти.

«Ложечку — за маму, ложечку — за тата, ложечку — за бабу, ложечку — за діда». Не знаю, в якому часі з’явилися ці примовки. Але думаю, що вони таки примовки відносної ситості.

Я сприймала ці слова як наслідування дорослих бенкетів. Щоправда, там за дядю, тітку, маму й тата — пили. Пили, щоб вони були здорові та щасливі. А за дитячим столом — їли. Ложка замість чарки. Смисл видавався мені тим самим. Ложку за маму, щоб вона була нам здорова.

Тепер я думаю, що рука, яка намагалася запхнути у мене кашу, не відала, що творить, як не відали, що саме говорять, губи, рот, язик, щелепа.

Як відійти вбік та подивитися на вмовляння, то воно, виходить, і не вмовляння зовсім, а закляття. Варіант спілкування з тими, хто пішов за світи. Ложечку за чиюсь маму, що загинула від голоду в селі під Харковом, ложечку за бабу — вбиту червоними злодіями посеред двору, ложечку за тітку — вона теж від голоду, за діда — від голоду і кулі в потилицю.

Діти мали їсти за всіх, хто не зміг наїстися. І жити за тих, хто не зміг дожити.

«А то прийде Бармалей (розбійник, собака, дід Піхто, чорний чаклун) і відбере! Їж! Бо вже йде…»

І в цій погрозі — також уся правда про те, як було. Обов’язково прийде. Під будь-яким іменем, несуттєво навіть, під яким. Прийде в будьонівці, в кожанці, зі звєздою чи літерою Z. Прийде й відбере. І не буде мами, баби, тітки, діда.

Їж скоріше, дитино. Той, хто може забрати твоє, завжди тут, завжди поруч. Тож поспішай. Їж як востаннє.

Ми так не робимо більше. Наша війна за те, щоб не робити такого потім. У майбутньому наших дітей. 

***

«А ти знаєш, що комфортна їжа — майже те саме, що й скорботні продукти? — питає мене подруга. — Просто коли у тебе справжнє горе, ти не можеш нікому сказати, що насправді ти любиш їсти. Не до їжі. Тож люди приносять тобі те, що люблять вони. Є сенс запам’ятовувати. Кожен з нас у будь-який момент може бути тим, хто втратив. Якщо запам’ятовувати правильно, то можна приносити людям те, що вони дійсно хотіли б з’їсти…» — це теж розмова з тих сторінок про їжу, від яких боляче.

***

Влітку 2024-го я пишу про бабу. У моєї баби люди часом поводилися як страви. «Якийсь він глевкий, як цибуля з бульйону». «Вона не товста, вона налита красою, як галушка». «Щічки стали м’якенькі, як пюре, а були — як яблучка. Старість». «Життя в нього було смугасте, як кавун із Херсону». «Не спиться йому… Бродить, щось собі під ніс булькає, як той самогон…»

Я пишу про це в сезон кабачків.

Сезон подарунків, рецептів, випадкових залишень сумок з кабачками на зупинках. Сезон утечі від кабачків. Марної втечі, якщо чесно, але спробувати можна.

Кабачки значно витриваліші, ніж черешня та полуниця. А ще вони дають добрі врожаї. Буквально родять самі себе. У хвилини безвиході на них можна рівнятися. Без смаку, без запаху, без насиченості чимось, окрім води, вони не просто живуть та примножуються, а ще наздоганяють скептиків своїми щасливими фото, банками з ікрою й порадами, як з ними жити і працювати далі.

Іноді я кажу собі: «Будь як кабачок». Поки що не виходить. Однак час іще є. Не знаю, чи схвалила б моя баба такі порівняльні етюди.

***

Це вже жовтень 2025-го. Вона годує нас усіх так, ніби ми всі ці десять років не їли. Хоча ми їли. Але не так. Відтоді як минулого літа вона приїхала з окупації, ми стали ходити одне до одного в гості. Усім нашим «інтернатом», де дорослі, малі, старі повертаються додому, про який, здавалося, вже забули.

Ми пропустили десять років спільних свят та горювань. Скорботи стало, стає більше… Але вона невтомно готує смачне та шкідливе, прекрасне шкідливе, й ми ходимо в гості, як сильно раніше, ніби надолужуючи. 

Якщо допустити перервність простору, то рух виявиться неможливим, усі надолужування — марними, а Зенон зі своєю апорією «стріла» — правим. 

Безперервність простору, де стріла таки летить, куди їй треба, забезпечують пиріжки. Безперервність простору й часу, якщо точно.

***

Зібрати докупи красивим обнадійливим акордом, знімаючи культурні шари зі власного щоденника, не випадає.

«Що я роблю? Варю борщ та співаю гімн…»

«Вночі, як бачу, вас не вбило. А вам все щось — дорого? Все ще шкода на себе? Ну не знаю… Як то кажуть: на смачному й помирати легше. Беріть, зроблю вам знижку, раз ви такий до себе жадний та збираєтесь померти, не посмакувавши ягід…»

«Мамо, минулого разу в укритті у всіх дітей були смаколики, а в нас — ні. Це треба виправляти негайно».

«Нема більше тої заправки, де ми їли хот-доги… Вигоріла вщент».

«Баржі з кавунами Дніпром пливуть. Тепер тільки уві сні».

«Ага, тепер ви більше не смієтеся з моїх закруток?».

Обнадійливим акордом — не випадає. Збройні Сили України повернули всьому смачному його звичний рутинний перебіг. Уже на другий Великдень повномасштабного вторгнення наші воїни просили припинити. Припинити масове постачання пасок на фронт. «Не з’їдаємо!». Не третій Великдень вони вже сварили всіх нас, хто не слухався й далі «переводив продукти». Ми тримаємо себе в руках. Ми діємо раціонально, розуміючи, які смаколики доречні, а які — геть дурня.

«Сухий червоний борщ» звучить трохи образливо. Але правильно та поживно. Сухий, дегідрований борщ. Така сама печеня. Такі самі каші. Між ними, звісно, зачаїлася домашня ковбаска. Але не так, як ото в «Пропалій грамоті» «ковбаси багато, сала багато, оселедців багато, вареників багато, пампушок багато…». Не так. Трошечки зовсім тої ковбаски. Просто, щоб було.

***

Рутинне смачне — це вкоріненість і навічна присутність.

У серпні 2022-го щавель повернув мені відчуття часу. Я подумала: «Вже зима закінчується, а я ще не зварила зеленого борщу».

У жовтні 2022-го їжа — то були яблука, якщо точно — навчили мене, як правильно дякувати. Так, спочатку це були яблука (майже біблійний сюжет, тільки мій був не про спокусу).

Саме яблука я намагалася вкласти у руки воїнів, яких зустрічала на вулиці. На заміну яблук прийшли шоколадки: їх до сумки вміщається більше.

У 2023-му їжа нагадала мені, що вона, як любов, ніколи не перестає. Навіть якщо йдеться про скорботну їжу. 

У 2024-му я вирішила, що більше не буду робити запасів, а потім не погодилася з цим зухвалим рішенням.

У 2025-му я та ми всі — їмо, а декотрі навіть мріють схуднути.

І в цій історії завдяки ЗСУ не можна поставити крапку, проте можна — дванадцять різдвяних страв, десять великодніх, п’ять-шість щоденних, плюс янтики й чебуреки, бограч, гуляш, форшмак і мацу, хінкалі, фіш-енд-чіпс і навіть бургер, якщо хтось уміє вправно готувати його вдома.

***

І я слухаю воїна, який каже: «Врешті-решт, ми всі запамʼятаємося не тими, ким ми були, й не так, як хотіли б. І носіями памʼяті про нас можуть бути зовсім не ті люди, які обіцяють щось пам’ятати. Для боротьби із суспільним склерозом буде безліч конференцій. Та їх уже зараз — безліч.

Фахівці — самопроголошені та справжні — будуть краще знати, як би ми хотіли. Як би хотіли вони, наші мертві, як хотіли б ті, хто їх любив та любить. Наше суворе “ні!” — колонам, граніту, пам’ятникам із гранатою в зубах (з планшетом або дроном — так?), “ні” — монументальним формам, “ні” — вічним вогням, “ні” — дошкам із мармуру. Так? Правильно? 

Конференції, круглі столи, гроші такі-сякі або великі. Суперечки, дискусії, битви.

Та все одно я згадую свою бабу, і перше, що зринає у пам’яті, — це паски.

Мої побратими, а як пощастить, то й онуки, думаю, згадають про мене десь поруч зі смаженою картоплею. Я згоден. Хоча моєї згоди ніхто не питав. Але, можливо, саме смажена картопля — це те найкраще, що я вмію робити в житті.

Тож хай пам’ятають, як хочуть, — аби тільки їли».

Ілюстрація — Вадима Блонського.