Де я?

Цей текст створено в межах проєкту «Повернення додому: опрацювання сучасних викликів в Україні за допомогою усної історії». Проєкт реалізований ГО «Пост Беллум —Україна» за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах Програми трансформаційної співпраці.

***

Перше запитання до мене при зустрічі: де я? І чому вирішила повернутися?

Затримую повітря. Почасти я сама не знала, де я. За два з половиною роки за кордоном після 24 лютого я нарахувала сім переїздів. Зупинки: перший місяць — у родини біля Ульму в Німеччині, другий — в Інституті публіцистики в Мюнхені, у кімнаті, де живуть учасники літньої програми Ostkurs і де триває навчальний процес. Далі — в майстерні австрійського письменника Карла-Маркуса Ґауса у Зальцбургу, потім — у квартирі двоюрідної сестри у Відні, потім уже на своїй орендованій у містечку біля Мюнхена, повністю порожній, де немає ні кухні, ні жодних меблів, ні навіть вкрученої лампочки. Потім знов у Відні, коли була учасницею програми Інституту гуманітарних наук, 4 місяці в одному помешканні, а 6 — в іншому. З дитиною, якій не виповнилося і двох, — ці пригоди геть не привабливі. 

Намагаюся пригадати свої емоції: біль, страх, тривога. І ще памʼятаю авто, по вінця забите речами, з якого вивалюються горщик, ванночка, крісло для годування, сумно визирають іграшкові зайці та ведмеді, поміж сидіннями стирчать книжки. І сором за якусь таку неохайність. 

Ненавиджу Росію за те, що перетворила мій досвід бажаного материнства на цей постійний біль. Замість гніздування і відчуття дому — насильницьке викорінення.

Почувалася квіткою, що намагається прорости, а її щокілька тижнів пересаджують на новий ґрунт.

Замість спокою — ранки з новинами про смерть і руйнацію. Замість відчуття родинності — гризуча відстань: мама, яка після ковіду ледь не померла, була паралізована і втратила памʼять, у перші місяці 2022-го ще нетранспортабельна, — вчилася ходити у приватному реабілітаційному центрі, аж поки ми її не забрали. 

Виїзд 24 лютого — був не обдуманим рішенням, а спонтанною реакцією на новини о 5 ранку. Батько моєї доньки за тиждень до того переконав мене зібрати валізу — у відповідь я крутила пальцем біля скроні, але байдуже накидала у валізу якогось одягу. А потім прожила з нею кілька сезонів. Мабуть, треба пояснити, що через доньку виїзд не був великою дискусією, адже її тато — громадянин Німеччини. 

На початку попереднього абзацу є відповідь, чому ми повернулися. Виїзд не був обдуманим рішенням. За кордон можна їхати, наприклад, щоби… вчитися/працювати/будувати своє життя (вставте своє слово). Я ж не їхала туди з конкретною метою. Ми ж планували жити в Україні. Перебування в Німеччині та Австрії здавалося довгим відрядженням, яке має закінчитися. 

Навесні 2024 року я відчула, як між ребрами шкряботить питання — залишатися чи повертатися? Моя донька вже вільно розмовляла німецькою, і німецьких слів ставало більше, ніж українських. Вона була добре інтегрованою, мала друзів, і я теж. Проте наді мною нависала думка, що якщо пробуду тут іще трохи довше — то залишуся назавжди. Ця думка мене лякала.

Після довгих роздумів, у липні 2024 року, ми вирішили повернутися. У Львові на той момент було відносно спокійно.

Відмотую плівку назад, як це було: з квартири біля Мюнхена треба було забрати усі меблі й техніку, демонтувати кухню, залишити простір цілком порожнім — ну, щоб наступним орендарям теж було важко, що ж. В очікуваній дорозі додому з авта знову вивалювалися книжки та іграшки, але вже не горщики та ванночки — за цей час донька встигла підрости. 

Перетнувши кордон, я відчула полегшення — радість приносили найпростіші речі. Знайомі краєвиди, табличка «Шегині», заправка «Окко», ями на дорогах — усе  таке рідне. Для мене дуже наповнюючими були зустрічі з близькими та друзями, за якими так тужила. У перші місяці повернення я ходила містом в ейфорії, ніби намагаючись обійняти кожен його куточок. 

Чи переживала я за безпеку? На момент літа 2024-го обстріли були, але не систематичні. Я розуміла план дій — ванна кімната або укриття, залежно від ситуації. На випадок відімкнень — екофлоу. 

Зараз мене запитують, чи не шкодую. Дотепер ні. Хоча ця зима вже намагалася зламати це переконання. Бувало, дитину до школи в нулівку вранці доводилося збирати після безсонної ночі, без електрики, у мінус 17 і їхати заледенілою автівкою, яку ще спершу треба було відкопати. В офісі, хоча є екофлоу, часто ми сиділи у напівтемряві — і це морально пригнічувало. Здавалося, що ця зима ніколи не закінчиться.  

Навіть після цього я не шкодую. Моя донька ходить в українську школу, росте в  середовищі дорослих і дітей, з якими розуміємося.

Проте часто Анна збирає досвіди геть не дитячі. Коли підвищена тривога — прокидається чемно і різко, підганяє мене: «Мамо, швидше!».

Спить у подорожньому ліжечку в укритті. Іноді чує вибухи. Але також розуміє сценарій. Знає, коли «просто тривога», коли «літачок злетів», а коли справжня, коли треба швидко бігти. Звісно, ці досвіди також закорінені в її мисленні і створюють якісь міфотворчі історії. Наприклад, інтерпретація «Крижаного серця» від Анни: Ганс був росіянином і тримав російський стяг; в Аренделі є екофлоу, тому там не страшні відімкнення; Анна й Ельза роблять зілля, яке з’їдають росіяни і потрапляють до лікарні з отруєнням (або самі знаєте що). А ще є чарівний меч, який захищає Арендель. Одначе якщо його вкрадуть — уже не повернути.

Знаєте, коли подорослішає це покоління, яке зростає у війні, думаю, росіянам від них буде нікуди сховатися. 

Одна з причин, чому мені дуже хотілося додому, — бо тут ми одне одного розуміємо, бо маємо спільний досвід війни (хоча він дуже різний) і не треба нічого пояснювати.

Я пишу цей текст, їдучи з наймасштабнішої події Європи про Україну — Café Kyiv у Берліні. Якраз учора говорила з німцем, який на розповіді про наші будні сказав: «Не знаю, що б ми робили у такій ситуації». Я відповіла, що ми живемо у двох різних реальностях. 

Німецькомовні країни завжди будуть мені близькими, бо з ними звʼязує багато ниточок — сімейних, культурних, літературних. І я намагаюся знайти баланс між тими двома реальностями: ніби перетинаючи кордон, треба перемкнути канал.

Хоча неважливо, у якому ми місці, — свій біль ми носимо із собою.

Я пишу цей текст у річницю повномасштабного вторгнення. Вранці хотіла щось написати, але не було слів, лише згустки невимовленого болю — клубок до горла. Коли я сіла у потяг до Перемишля,  мені написала редакторка TU — із запрошенням. І я зрушила, виписавши перші кілька речень. Тепер сиджу, обкладена мокрими серветками, і дивлюсь у вікно, щоб не сильно відволікати пасажирів своїми сльозами. 

Ці сльози — за зламані сценарії та сімʼї, за понівечені людські долі, за все те, що чотири роки доводиться проходити українцям. 

Я підʼїду до польського кордону — і на українському боці всміхатимусь. Хоча знаю, що повертаюся вже в іншу державу. Моя туга за Україною, певно, була також тугою за життям до 2022 року — це певна ілюзія, що, повернувшись додому, я поверну життя до повномасштабної війни. У спогадах — життя в Херсоні, подорожі Маріуполем, Бердянськом, Скадовськом і Джарилгачем, місцями, куди зараз не потраплю. Ніколи не буде, як раніше, цієї рани не заклеїш пластирем. Багато хто з друзів і рідних покинув країну, хтось повернувся, хтось у війську, хтось загинув… 

Так, наші міста скалічені, але в чомусь зміцнілі. Ми маємо сильну резистентність, якій інші можуть позаздрити. Своєму другові з Італії я казала: «Залишатимусь тут, допоки це можливо». Мені тут добре, попри все. Є альтернативні реальності: затишний кабінет у Німеччині, де пишу своє дослідження, доньчина школа — без бункера і без тривог, спокійна реальність, де страйк на залізниці — найгірша проблема. Не можу уявити себе в цій реальності, поки моя країна проходить найважчі часи. Можливо, колись картатиму себе за це.

А зараз вийду надвір, і коли мене вкотре спитають «Ти де?», я відповім: «Я тут. Тут». 

Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.