Конституція України: домовитися про свободу

Це аудіо створене за допомогою ШІ

У кінці червня 1996 року я закінчувала юридичний бакалаврат. Позаду був важкий марафон державних іспитів — результат чергової експериментальної реформи вищої освіти. Курс конституційного права ми пройшли за Конституцією УРСР 1978 року з правками про визнання приватної власності, скасування керівної ролі КПРС, визнання багатопартійності, запровадження інституту президента тощо. П’ять років уже незалежна Україна замість Основного закону мала гальванізований труп радянської конституції.

Тому ухвалення повноцінної Конституції суспільство сприймало з піднесенням. А ми, студенти, з полегшенням: іспит із конституційного права був позаду, тому вивчати новий Основний закон нам не доведеться.

Багато років по тому я цитувала Конституцію в розмові з авторитетною українською економісткою. Вона уважно вислухала мене й запитала: «Навіщо ти цитуєш Конституцію? Це дуже далекий від нашої реальності документ. Як він може допомогти на практиці?».

Переді мною сиділа блискуче освічена людина з великим міжнародним досвідом; людина, яка точно розуміла, як працюють держави, бо мала досвід консультування урядів. І вона з легкістю знецінювала документ, який мав би бути фундаментом державності.

Я часто згадую цю розмову. Тоді мені забракло аргументів, щоб переконати співрозмовницю. Всі ці позитивістські балачки про пріоритет норм Конституції, Основний закон, правову доктрину не працюють у таких дискусіях. Тепер я, здається, маю ці аргументи.

Конституції майже ніколи не народжуються у спокійні часи. Американська стала наслідком війни за незалежність.

Німецька — відповіддю на найбільшу трагедію двадцятого століття. Іспанська — способом мирно вийти з диктатури Франко. Південноафриканська — результатом демонтажу режиму апартеїду.

Кожен кінець в історії неминуче приховує в собі новий початок, казала Ганна Арендт. «Мета повстання — звільнення. Мета революції — заснування свободи», — її цитата, важлива для думання сьогодні.

На полях великих міжнародних конференцій ми знову говоримо про перемогу, відновлення, про інвестиції й нові кредити для України. Але чи вдасться нам зафіксувати свою свободу, суб’єктність, чи вдасться насправді переосмислити цінність держави, яку ми виборюємо?

Українська Конституція теж народилася з кризи.

Тридцять років тому Верховна Рада працювала майже добу без перерви. Ми називаємо це Конституційною ніччю. Протягом цієї доби різні люди намагались відповісти на питання, чим є нова українська держава.

Націонал-демократи, комуністи, соціалісти, «червоні директори», представники президентської команди, які прагнули «навести лад» у державі. Люди, які по-різному бачили історію, мову, економіку, роль держави. Які сповідували різні цінності, і яких у цю ніч об’єднали різні мотиви.

Президент Леонід Кучма вже підготував власний проєкт Конституції і був готовий винести його на референдум. Для парламенту це означало не лише політичну поразку, а й втрату суб’єктності. Тому вони мусили домовлятися.

Це важливий момент для усвідомлення значення української Конституції, народженої у складних, але домовленостях. Можливо, це врятувало українську демократію.

В Росії конституційний процес закінчився пострілами з танків по будівлі парламенту й загибеллю понад сотні людей. Тож їхня модель авторитарної держави вкарбована у сторінки основного закону пострілами по власних громадянах.

Як юристка, я читаю норми Конституції професійним оком, бачу там формули і тлумачу, як мене вчили. Але, на відміну від інших законів, Конституція в демократичній державі — це перш за все домовленість людей, які хочуть бути разом. Про правила і обмеження, цінності і кордони.

«…усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…» — це цитата з преамбули Конституції.

Цього року молодші колеги запросили мене взяти участь у флешмобі «моя улюблена цитата з Конституції». Я обрала цю.

Уявіть: після майже століття тоталітарного досвіду автори Конституції свідомо перевизначили свою відповідальність: не перед державою, а перед совістю, Богом, прийдешніми, нинішнім і майбутніми поколіннями.

Повномасштабна війна змусила нас знову читати й переосмислювати Конституцію.

Раптом виявилося, що норми про безперервність влади — це не сухі юридичні конструкції. Саме вони сьогодні пояснюють легітимність Президента і Верховної Ради.

Права людини перестали бути абстракцією: ми дискутуємо про визначення свободи, а гідність згадується всюди — від побутових дискусій до публічних промов.

І в цих розмовах — від окопів, бліндажів і бомбосховищ до кав’ярень і конференцій з відновлення — ми ведемо перемовини про те, як нам жити разом. Принаймні намагаємося. Бо тепер Україна — це військові, ветерани і їхні родини; люди, які пережили полон і окупацію; молодь, яка навчалася під землею або пережила досвід вимушеного переїзду; старші люди, що залишилися на самоті; родини, які втратили домівки. Народ, який знає ціну гідності і свободи, переживає досвід, який нема з чим порівняти в сучасній історії.

Але чи достатньо ми подорослішали як політична нація, щоб самим домовитись про своє майбутнє?

Після війни перед нами стоятиме величезна спокуса довірити цю розмову політикам, технічним експертам, іноземним консультантам. Будуть тиснути об’єктивні обставини: міжнародні угоди, євроінтеграція, зобов’язання перед кредиторами тощо.

Та перш ніж рухатись, ми маємо визначити, ким хочемо бути після війни.

Це питання не юридичне й не політичне, а екзистенційне. Відповідь залежить від нашої зрілості.

Якщо ви уявляєте, що нову Конституцію — якщо ми вирішимо, що вона нам потрібна, — писатимуть юристи, то ви помиляєтесь. Юристи конвертують домовленості у формули, й це теж складне завдання. Але, як і в історії Конституційної ночі, зараз за власну суб’єктність варто боротись українському суспільству. Домовитись і дати відповіді на головні питання.

Якою буде межа між свободою і безпекою?

Що означає гідність після війни?

Якою має бути відповідальність держави перед ветеранами?

Що означає справедливість для людей, які пережили окупацію?

Як ми хочемо жити разом після всього, що сталося?

Ці відповіді юристи вже перекладуть мовою права.

Я не знаю, чи потрібна Україні нова Конституція. Нещодавно це здавалось мені найкращою ідеєю. Зараз у своїй практиці я звертаюся до тексту Основного закону дуже часто. Обставини ухвалення Конституції, її важливість у той історичний період не скасовують її вад, закладених соціалістами й комуністами — співтворцями компромісного тексту. Сьогодні ці вади дають переваги політикам-популістам, заважають децентралізації, гальмують важливі реформи в соціальній сфері.

Українці вже кілька разів змінювали Конституцію: перехід до парламентсько-президентської республіки, орієнтація на ЄС і НАТО. 2015 року після Революції гідності ми втратили шанс змінити Конституцію.

Після війни нам знадобиться нова суспільна розмова, нова довіра, нова домовленість про майбутнє. І якщо ми будемо достатньо дорослими, щоб пройти цей шлях самі, тоді нова Конституція, чи нова редакція чинної, стане не документом, написаним під тиском обставин, а чесною угодою, укладеною з усвідомленням відповідальності перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім і прийдешніми поколіннями.

Читайте до теми

Про тризуб ніхто не знав

Відновлення історичної справедливості часто є наслідком праці невеликої кількості людей, які кладуть архітектуру самоідентифікації в підмурки чергового етапу державності