Гра за майбутнє

Заради чого колишній військовий, який більше не вірить ані в барикади, ані в зброю, взявся виховувати молодь

07.03.2018 Марічка Паплаускайте

[«Трансформація нації» — це серія мультимедійних історій про непересічних українців, які своїми діями змінюють країну на краще.

Проект створений у партнерстві з медіагрупою «Накипіло» та реалізований за підтримки Фонду Підтримки Креативного Контенту при Європейському Фонді за Демократію.

To read the article in English —  Play for the Future.
Читать репортаж на русском — Игра за будущее.]

 

Скоро світатиме. Небо над лісом уже поволі сіріє, але тут — у гущі чагарнику й тісноті дерев — цього поки що не помітно. Холодним напівмороком скрадаються двоє, одягнені у військове. Їхні рухи обережні. Погляди зосереджені. Ступають, ніби по килиму: земля тут неходжена, пружна від гниляку. Тільки дрібне гілля під ногами тріщить.

Людей навколо не чути.

— Отут, — раптом спиняючись, каже один.

Ввечері вони повернуться й ставитимуть у цьому місці розтяжки — готуватимуть засідку.

А поки рухаються далі.

За лісом виходять на плато, оточене крейдовими схилами. Звідси добре видно землю ворога — за п’ять кілометрів російський кордон. Чоловіки обережно спускаються в неглибоке урвище. Обирають найнепримітніше місце.

— Ти так глибоко не копай, Вакуло! — каже молодший з них. — Або хоч сам добре запам’ятай, де ховаєш. Принаймні казанок заберемо потім, як вони не знайдуть.

І обидва вибухають сміхом.

Враз від їхньої вдаваної напруги не лишається ані сліду. І розтяжки, і засідка, і уявне мінне поле, і схованка з їжею — усе це частини гри: вишколу для студентів Української академії лідерства. Тільки ворожий кордон — справжній.

rDSC_5691

Поки Вакула закінчує маскувати схованку і робить поряд кілька імітацій, щоб заплутати дітлахів, Олексій — так звати другого учасника цієї ранкової вилазки — вдивляється в обрій. Може, пригадує, як дитиною сам бавився у подібне на пластових таборах. Чи згадує, як два роки тому був упритул близько до реального ворога на справжній війні. А може, пробує відчути, в який життєвий момент раптом зрозумів, що будь-які зміни на краще у цій країні, — і його відповідальність теж.

 

І. Революція

У спекотні дні серпня 1991-го, коли в Києві мали от-от проголосити незалежність України, у маленькому селі Рудівка на півночі Луганщини любилися двоє молодят.

За дев’ять місяців — у травні 1992-го — у подружжя Олексюків народився син. Обоє були цьому вельми здивовані. «Як хлопчик?» — тільки й запитала мати. Усю вагітність називала дитину у собі Олесею. «Та ти глянь-но, який він гарний! І брови — наче намальовані!» — почула слова лікаря. У метриці записали малого Олексієм («захисник» із грецької).

Того ж року країна, у якій він народився, визначилась із національними символами.

Малим Олесь — так перший час кликали його батьки — любив їсти зубну пасту й камінчики, що їх було щедро розсипано попід хатою в селі. А ще — бавитись із улюбленою вівчаркою Аяксом та воювати з гоноровим півнем, який через свою вдачу зрештою потрапив у суп.

Тим часом у країни з’явилася своя валюта, Конституція та власна арктична станція.  

Підлітком Олексій чув, як батьки переживають за події на Майдані. І поки більшість мешканців сходу дратувалася на будь-що кольору помаранчу, батько Олексія, натхненний революцією в столиці, вирішив щось змінювати і сам. Організував у промисловому Лутугиному, куди перебралася родина, осередок «Пласту» для своїх і чужих дітей. Місцеві не зрозуміли: української мови й однострою стало вдосталь для слави «фашистів».

Підлітком Олексій чув, як батьки переживають за події на Майдані. І поки більшість мешканців сходу дратувалася на будь-що кольору помаранчу, батько Олексія, натхненний революцією в столиці, вирішив щось змінювати і сам

2009-го, коли в Україні народилося найбільше за всі роки незалежності дітей, Олексій виїхав до Луганська: вчився у будівельному коледжі. За тим вступив до Харківського автодорожнього університету. Мріяв будувати в своїй країні надійні дороги.

Восени 2013-го Київ знову завирував. Цього разу хвиля революції підхопила й Олексія.

***  

Вперше на Київ я їхав автостопом з Харкова разом із двома подругами — Дашею та Лесею. Це було на початку грудня 2013-го. Стояли при дорозі, «голосували». Раптом зупинився великий чорний джип. Глянув на нього і встиг подумати: «Ну, все» (тоді вже, бувало, хапали тих, хто їхав на Майдан). Поки я міркував, як відбиватися, з машини вийшов один. «Чьо? — запитав. — На Майдан? Садісь в машину». Пішов за ним — хай би тільки дівчат не чіпав.

«Точно туда?» — перепитав чолов’яга знову. На моє «точно» раптом дістав гаманець і почав рахувати гроші. 200, 400, 800. «Це вам на перший час», — простягнув купюри. Я тільки й зміг, що вимовити «Слава Україні!». Дядько не відповів. Завів джип і поїхав собі.

rDSC_5839

 

rDSC_5876

8 грудня на Майдані був океан людей. Я був серед них і не міг повірити, що усе це відбувається насправді. «Не може бути. Не може бути», — повторював собі. А ввечері ми Леніна завалили. Пригадую, один священик ще пояснював фізику: як його найкраще тросами зачепити, щоби швидше упав. Кумедно. 

Їздив туди-сюди: то на Майдан, то на навчання. В Харкові мені мало з ким було про це поговорити — хіба з хлопцями з секції кікбоксингу. В інституті більшості було пофіг. А у Києві я брав камеру і записував людей на відео — питав, чому вони вийшли на Майдан. Кожен мав свої мотиви, але усіх об’єднувало бажання змін на краще.

«Не може бути. Не може бути», — повторював собі. А ввечері ми Леніна завалили. Пригадую, один священик ще пояснював фізику: як його найкраще тросами зачепити, щоби швидше упав. Кумедно

Пристав до хлопців зі Спілки ветеранів Афганістану. Вони неоднозначні, звісно. Але мені з ними було душевно. Стояв на блокпостах, був задіяний у групі швидкого реагування, часом сортував їжу на базі — різним потроху займався. 

Навесні повернувся в свій звичний ритм: взявся всерйоз за написання магістерської роботи, готувався до захисту.

А тоді — трапилась біда із сестрою.

 

ІІ. Війна

Відео, на якому його сестру б’ють і силоміць саджають у машину, Олексій побачив у Youtube.

Молодша від нього на два роки Олеся (мама таки дочекалася дівчинки) організувала разом зі своїм хлопцем пластовий табір. Щоранку біля водосховища неподалік Лутугиного вони з дітьми піднімали прапор та співали гімн України. І це, очевидячки, декого дратувало.

— До них підійшло троє мужиків, — Олексій переповідає цю історію вже вкотре. І щоразу одними й тими ж словами. — Забрали й розірвали прапор. Сказали: «Что вы тут поете? Это уже не Украина. Это Луганская народная республика!». Діти порозбігалися. А сестру та її хлопця відвезли в Луганськ — в приміщення СБУ, яке на той час уже захопили.

Визволяв Олесю із пазурів «ополченців» батько. Хлопця катували, але трохи згодом відпустили теж.

А відео бойовики виклали в інтернет — певно, пишалися собою.

Спершу я відчував лють, страх і безпорадність. А потім сказав собі: «Більше боятися не можна». І страх зник

— Спершу я відчував лють, страх і безпорадність. А потім сказав собі: «Більше боятися не можна». І страх зник.

Захистив диплом, а наступного дня поїхав на війну.

***

— Мені щастило, — каже з іронією. За два неповні роки на війні Олексій жодного разу не був всерйоз поранений. Та свою травму все ж отримав — надірвав спину, коли виносив з-під обстрілу загиблого неподалік Іловайська побратима. Аксьона вбило уламком РГД-5, що поцілив просто в око. Наступна граната забрала життя Хоми. Розірвалася поряд з його животом. За тим було ще кілька потраплянь неподалік і кілька легших поранень. Олексія ж не зачепило. Тільки спина часами нестерпно болить дотепер. Нагадує про полеглих.

Тоді, у травні 2014-го, після звільнення сестри, він записався до лав добровольчого батальйону «Азов». Від рядового дослужився до сержанта, заступника командира сотні.

— Підрозділ обирав за одним принципом — аби воювати на передовій. Мені хотілося якомога небезпечніших завдань. Хотілося відчувати свою відповідальність.

Підрозділ обирав за одним принципом — аби воювати на передовій. Мені хотілося якомога небезпечніших завдань. Хотілося відчувати свою відповідальність

rDSC_6023

Відчув сповна, коли ворог обстріляв майже півмільйонний Маріуполь.

— Дві касети «Градів» випустили по місту. Ми оперативно приїхали туди: евакуйовували тих, кого не зачепило, допомагали пораненим, виносили убитих. Усе фіксували на відео — нам важливо було донести до решти країни, що саме відбулося.

Зізнається, війна багато чому навчила.

Навчила брати відповідальність за інших.

— В одному з сіл я спустився у підвал. Усюди, де тільки можна, там стояли свічки і купа розплавленого воску, якого ніхто не прибирав. У кутку біля ікони пошепки молилася жінка у хустці. А довкола стрибали її діти. Вони не розуміли, що відбувається, їм просто було нудно і вони хотіли гратися. А тоді я зустрівся поглядом із батьком цієї родини. У ньому було стільки  болю та печалі. Стільки безпорадності. Я часто згадував цей погляд пізніше і розумів, що мушу зробити усе, що в моїх силах, аби допомогти.

Навчила розумінню, що тобі ніхто нічого не винен.

— «У нас вчора побратима вбили. Ми не знаємо, де патрони брати. А у вас тут які проблеми?». Так я думав попервах. Дратувався, що не всі переймаються війною так, як я. А тоді зрозумів, що кожен робить у міру своїх можливостей.

Навчила радіти маленьким перемогам.

— Ніколи не забуду, як нам вдалося в Широкиному підбити багато ворожої техніки, і противник відступив. Ми зайшли в село і раділи, мов діти! Це було таке сильне внутрішнє відчуття перемоги — знали, що ми можемо! Той бойовий дух на початках часто компенсував нам військову некомпетентність — ми ж не були професійними військовими.

Навчила цінувати «тут» і «тепер».  

— Знайомишся з людиною, стаєш другом, відчуваєш насолоду від спілкування і від спільної справи. Аж раптом тобі повідомляють, що Чемпіон — «200». І ти не можеш повірити, що він — «двохсотий». Не можеш, і все. Хто завгодно, але не він. А тоді починаєш думати, що наступним можеш бути й ти сам.

Навчила ділитись із близькими.

— Рідним одразу не казав, що пішов воювати. Лише згодом розповів, і то — лише татові. Це була помилка — батько ніяк не міг ані вплинути на моє рішення, ані допомогти, і йому не було з ким розділити цей тягар.

Навчила приймати рішення.

***

— В країні триває неоголошена гібридна війна, — чеканить кожне слово Олексій. Перед ним вишикувалися чотири десятки студентів з різних куточків України — учасники вишколу.

Їхні очі горять.

rDSC_6283

 

rDSC_6381

— Ви маєте бути готові до всього, — продовжує настанову Олексій. — Ваше завдання на найближчу годину: розташувати кухню, приготувати сніданок (якщо ви його знайшли), зробити сторожовий пункт, щоб ви бачили, хто приходить, хто відходить, та індивідуальний шанець для кожного. Підніміть руку, хто вміє?

З десяток рук — догори.

 

ІІІ. Абілітація

Мене не полишало відчуття, що нас зраджують. Виконуємо бойове завдання, а керівництво відмовляється надати техніку чи не дає наказу до контрнаступу. Сидиш в окопі й чекаєш, поки в тебе прилетить снаряд. От і все твоє завдання. Я вирішив, що можу витрачати свій ресурс краще. І написав рапорт на звільнення.

Складно помітити за собою якісь зміни. Тобі здається, що ти нормальний. Що ти той самий Олексій, який просто прийшов з війни. Але ні.

Складно помітити за собою якісь зміни. Тобі здається, що ти нормальний. Що ти той самий Олексій, який просто прийшов з війни. Але ні

На війні досить швидко відключаються усі емоції — вже навіть не ховаєшся, коли обстрілюють, лише холоднокровно виконуєш свою роботу. Стаєш таким собі роботом. А коли повертаєшся, складно включити себе знову: відновити емоції і бути живим.

Я довго ходив озброєним. Здавалося, що нас — добровольців — будуть шукати і на мирній території.

Довго не міг зняти військової форми. Відчував у ній силу.

Не відпускав усього, що пережив.

***

Легше стало після реабілітаційних тренінгів із бодинаміки.

Тоді ж почав шукати, куди вкладати свій ресурс і досвід. Ми вже пробували робити революції, пробували війну — результати поки що невтішні. Що ж — треба йти довшим шляхом: щоденною працею будувати таке суспільство, в якому буде безпечно жити. Де люди пам’ятатимуть не лише про свої права, а й про обов’язки.

Ми вже пробували робити революції, пробували війну — результати поки що невтішні. Що ж — треба йти довшим шляхом: щоденною працею будувати таке суспільство, в якому буде безпечно жити

Вже тепер я кілька разів був в Ізраїлі. Там багато говорять про любов до держави. Але держава в Ізраїлі починається з одиниці: з особистості, яка є основною цінністю. Якщо ти успішний — то успішна й країна.

Десь у тому напрямку я й міркував, коли доля підкинула мені той айфон.

 

IV. Лідерство

Звичайний собі айфон. Моделі точно й не згадає.

Лежав загублений на задньому сидінні в таксі.

За тиждень Олексій передав його дружині власника. Розговорилися.

— А приходь до нас на співбесіду! — запропонувала Юлія вже за кілька хвилин.

Її чоловік і власник смартфону — Роман Тичківський — виявився керівником Української академії лідерства. Академія — це такий собі альтернативний формат освіти для випускників шкіл. Десять місяців студенти живуть (фактично в умовах літнього табору) в одному з осередків, що є у п’яти містах України. Проходять насичений навчанням, зустрічами, поїздками й волонтерством курс особистісного розвитку.

Першогороку Олексій був ментором для студентів у Києві. Вже наступного — очолив осередок академії у Полтаві.

rDSC_6625

— Відчув, що це воно, — пояснює. — Фактично я є менеджером, і в цьому процесі — все: командотворення, робота зі студентами, адміністративна робота, пошуки нових проектів і стратегічних партнерів, робота з громадськими організаціями, волонтерська діяльність. Це постійна робота над собою.

— Майдан, — веде він далі, — став для нас усіх травматичним досвідом. Але він водночас дав нам відчути, що зміни можливі, якщо тільки ти сам до них докладаєшся. Знаєте, я ніколи не кажу, що «працюю», — тільки що «зайнятий». Бо те, чим я займаюся, — це моя місія, а не робота. І мені подобається так жити. Коли телефонують минулорічні випускники і діляться новинами, своїми теперішніми проектами й планами, мені часом плакати хочеться від щастя. Розумію тоді, що рік був не марним: люди реалізуються і роблять своє діло щиро. Вірю, що вони будуватимуть навколо себе геть інше — ціннісне — суспільство.

Майдан став для нас усіх травматичним досвідом. Але він водночас дав нам відчути, що зміни можливі, якщо тільки ти сам до них докладаєшся

Це, каже, додає сил.

***

Ніч опустилась раптово. Студенти, що за день набігали прикордонним лісом із півтора десятка кілометрів, досі не подолали переправи через Псел. Але вже скоро мають бути тут — у місці, де на них чекає засідка.

Олексій простягнувся просто на траві — спина знову нагадала про війну різким болем. Дивився б на зорі, та їх не видно — небо, немов ковдрою, вкрилося хмарами.

Знаєте, я ніколи не кажу, що «працюю», — тільки що «зайнятий». Бо те, чим я займаюся, — це моя місія, а не робота

rDSC_6570_3

— Цей вишкіл — лише гра, — каже стиха. — Але ж усі ми зрештою — діти. І всі ми любимо грати. І мої студенти, і мої побратими-військові теж. Важливо не вбивати у них цю дитину.

— Гасіть ліхтарики, — чути раптом з темряви.

Йдуть.

Марічка Паплаускайте Олександр Рупета

Схожі публікації

1890 7

Радість бути корисним

Програмний директор українського представництва ADRA Артем Діхтярук — про те, чому матеріальна й моральна підтримка потерпілих від війни на сході є однаково важливою

15.02.2018 Ярослава Тимощук
4876 7

Назад за веселкою

Історія колишнього директора школи з Дебальцевого, який через війну будує нове, майже студентське, життя у Києві

09.03.2018 Дмитро Пальчиков
2232 5

Запустити серце наново

Два роки тому Едуард Ткач шукав способу уникнути армії і навіть не уявляв, що зовсім скоро у лавах Збройних Сил…

10.02.2016 Альона Мельнікова

Популярні публікації

59460 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
62346 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
34091 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати