Кулінарні книги війни

1944 року Ілона Келлнер потайки витягала зі сміттєвих баків порожні аркуші — переважно старі бланки заводу, що виготовляв боєприпаси. На зворотному боці вона записувала рецепти: начинки для штруделя, торт «Мокка» від пані Зінгер, торт із фундуком від пані Марішки та безліч інших. Деякі пригадувала сама, іншими ділилися угорські жінки, яких, як і її, вивезли до Гессіш-Ліхтенау — місця, що входило до системи табору Бухенвальд.

Менш ніж за сто кілометрів від цього місця, у найбільшому жіночому концтаборі Равенсбрюк, Єва Освальд потайки записувала в зошит рецепт запіканки з яблуками. Якщо додати трохи рому або ванілі й пів склянки солодкого вина, запіканка мала смакувати як вишуканий десерт. Єва Освальд, єврейка з Кельну, пережила табірний голод та епідемії й утекла під час маршу смерті. Вона зберегла записи, тож десятки років потому будь-хто може знайти її рецепти на сайті Музею Голокосту.

На відміну від Єви, Міна Пахтер не вижила. Проте перед смертю встигла передати свій зошит із рецептами подрузі. Вона мріяла, щоб їх побачила її донька Анна. Так і сталося — однак лише за п’ятдесят років. Зошит потрапив до Анни у 1969-му, та минуло ще кілька десятиліть, перш ніж вона наважилася прочитати ці записи.

Насправді таких історій безліч. У критичних життєвих обставинах записи з рецептами намагалися залишити після себе і жінки, і чоловіки — люди різного віку та з різними життєвими траєкторіями. Якщо скористатися терміном П’єра Нора, то ці аркуші й зошити можна назвати «місцями пам’яті». Але дуже специфічними. Адже рецепт є водночас і матеріальним об’єктом, і літературним текстом, і, зрештою, набором кроків, які можна відтворити в надії, що запахи та смаки створять ілюзію присутності.