Люблю тебе як

Соляний шлях, який проклали уздовж усієї України чумаки, існував кілька століть. Спершу ніхто не знав, що сіль є і в нас, тому їздили по неї на південь — до Перекопу і в Крим. Одна з українських казок каже: вперше виряджаючись у дорогу додому, чумаки посипали шлях сіллю, а коли успішно дісталися дому, що в ті часи неосяжних порожніх і сухих степів було неабиякою фортуною, Бог переніс ту дорогу на небо — так і виник Чумацький Шлях.

Здебільшого мовчазні, похмурі, самовпевнені й такі, що зберігають власну гідність. Міцна статура, мужні риси обличчя — так описував чумаків фольклорист Іван Білик. «…У чому полягає чумацька праця? У перевезенні солі, вина, риби, хліба. Здається, найповсякденніше призначення!» — писав історик Костомаров, і додавав, що так чумак у своїх мандрах здобував славу.

1.

Під водою лишилися і бібліотека, і музичні вечори, і перший велосипед у Бахмуті, і частина Ма́ркової історії, над якою він у цю мить стоїть. Він уже багато часу провів у Києві, але той край здавався міфом, а якщо не міфом, то чимось таким, що існувало вельми давно, а тоді безслідно зникло. Десь під водою зосталась історія голландської соляної компанії, натомість лишилися карти, листи, щоденники й нащадки — як-от Марк.

Бахмут? Уперше Марк почув про цю солону землю неуважним дитячим вухом. Оповідки про втрачений рай у родині нідерландців Майзенбергів передавали з покоління в покоління.

Зупинившись над озером, у якому потонув шмат і його історії, Марк не припускав, що знає про свою родину не все. Чи радше — не всіх. Дехто вже понад століття спочивав тут. Не знав він тоді й того, що скоро від цього мілтонівського втраченого раю, який став Атлантидою, знову не залишиться нічого.

2.

Ще один вибух. У повітря здіймається біла хмара, залишаючи на губах солоний присмак. Триста метрів під землею. Спадаючи, хмара оголює білі брили — їх розберуть робітники, роздроблять і вагонетками відправлять нагору через лабіринти підземних залізничних колій.

Вагонетки тягнутимуть коні, яких залізним ліфтом опустили в шахту і яких ніхто вже не підійме назад. Останній, хто буде з ними, — шахтар-коногон. Їхнє сіно так і залишиться попід соляними стінами шахти й перележить кілька десятків власників копальні, технології, які врятують наступних коней, війни, зміни влади, окупацію совєтами, відновлення української незалежності й тепер — російську окупацію.

Сіль, яку оголює біла хмара і на яку люди покладають чималі надії та ще більші гроші, не має запаху. Брили заковують у залізну кліть ліфта, і та повзе шахтою нагору, щоб біле золото побачило білий світ, без якого білий світ не обійдеться.

Вугільні шахти прославили український схід, а мала б — сіль, говорить дослідник і популяризатор соляних шляхів Михайло Кулішов Адже для того, щоби підкорити мінерал, видобуток перевели на вугілля. Місцеві підприємці міркували, чим замінити дрова під час виварювання солі, й зупинилися на новому паливі — вугіллі, якого тут, на сході, — вдаряй лопатою і копай.

Соляна лихоманка на сході захопила уяву багатьох наших та європейських підприємців — Донбас тепер бачився землею обітованою.

І от на околицях Бахмуту, у селищі Ступки, з’явилися голландський велосипед і фортепіано.

3.

Не втрачений рай і не Атлантида — Ельдорадо.

Колишній помічник бібліотекаря, а тепер перспективний і азартний металург Дмитро Чернов підозрював, що на землях сербської вдовиці у Ступках побіля Бахмуту схована золота жила. Він покладався на весь свій досвід — і таки знайшов.

Значно важче було знайти тих, хто погодиться ризикнути й вкластися у нову шахту. Сіль — справа гідна, утім наприкінці ХІХ століття досвіду видобування кам’яної солі все ще бракувало, а прибуток від захопливого рубання кристалів порахувати було складно.

Після чергової відмови братися за непередбачувану справу інженер натрапив на європейців, які в той час уже активно працювали на українському сході. Так до проєкту долучилися голландці.

Це стрибок у невідомість, та інженер жонглював кількома перевагами нової шахти, яку ті погодилися будувати. На відміну від попередніх, майбутня копальня мала бути буквально в місті, а поруч — залізниця. Коротка дорога до рейок означала коротку дорогу до торговельних шляхів.

Шахту взялися копати навпроти будинку сербської вдови. Зранку, відгорнувши фіранки, вона могла перечекати потяг, який затуляв краєвид, і бачити, як розростається справа.

4.

«Тепер починаю свою велику подорож довжиною понад 3000 кілометрів у супроводі багатьох друзів», — записав у щоденнику 19-річний Леендерт Віллем восени 1888 року. Його шлях пролягав із невеликого села біля Роттердаму через Вестфалію до Берліну, звідти — до Варшави, потім — Київ, Харків і зрештою — Бахмут. «Дуже довга подорож. Прибуття до Ступок у неділю».

Його дядько Дірк управляв соляною шахтою у Ступках. Леендерт вирушив за ним до місця, яке перед тим навряд чи знайшов би на карті. З помічника бухгалтера він виріс до комерційного директора, який продавав сіль повсюдно, щороку долаючи тисячі кілометрів — поїздом, конем, пішки чи на своїй дивовижі — велосипеді, який, припускають, став першим у Бахмуті.

Ольгу Мілі Мері Кісслер він зустрів посеред Одеси. Вона вільно говорила кількома мовами, багато читала, сповідувала вегетаріанство й боротьбу за жіночі, тобто й власні, права. Її батько Ервін захоплювався технологіями, вкрай імпульсивний і хаотичний, він називав себе філософом: обжився залізною труною, бо не хотів, аби його з’їли черв’яки, і прибивав стілець до стіни, оголошуючи це мистецтвом. Люди, звісно, називали його диваком. На наші землі німець утік від служби в армії. Онуки описували його як людину з «інтуїтивним життєвим досвідом», народжену не для свого часу.

Компанії Кісслера на наших землях постійно банкрутували, але у Ступках він став вирішальним посередником між працівниками та бюрократами.

Віллеми й Кісслери відчували Європу не як географію, а як етику. Родина створила в селищі безплатну лікарню, кам’яниці для працівників, школу, музичну школу й бібліотеку.

5.

Коли задубілі Леендерт Віллем із сином Крісом ішли замерзлими озерами до Петрограду, вони, можливо, й не підозрювали, що це — кінець історії голландців на українському сході.

Перша світова вибухнула, коли їх не було в Бахмуті, й чоловіки кинулися — через тисячі кілометрів — до колег і місця, де два десятиліття будували своє життя. Що вони знали тоді про більшовиків? «Хліб — народу! Владу — радам!»?

Леендерта Віллема більшовики заарештували й присудили до страти з невідомих причин, і лише місцеві селяни й містяни, яким нова влада ще намагалась подобатися, взялися його захищати й витягли з тюрми.

Леендерт завжди писав до дружини «Lieve», але починає писати «Beste» — не «люба», а «шановна». Ольга в Нідерландах із дітьми, чоловік і син так далеко, і хтозна, чи взагалі вціліють. Грошей бракує, і всі обставини ніби ще більше подовжують дистанцію.

У полум’ї війни згоріло вщент «голландське диво» у Ступках.

Життя голландці обміняли на один російський рубль — геть недорого. Саме за стільки вони мусили продати всю копальню новій совєтській владі. Купивши її, совєти дали голландцям коротку можливість для втечі.

Із шахт, зі сходу, з України слід було бігти не озираючись, лишаючи книжки, за якими Ольга вчила дітей читати й писати, і велосипед, і амбіції, і своїх мертвих — голландське кладовище, де спочивав місцевий люд. Подолавши шлях до Новоросійська, вони сіли на заповітний корабель. Колега Леендерта помер від тифу просто на борту і вже ніколи не дістався дому — його тіло залишили на березі під час чергової зупинки.

6.

Позбувшись «іноземних капіталістів», совєти взялися за імена. Містечко Бахмут — від річки Бахмутки — стало Артьомовськом, від товариша Артьома.

Шахта, яку голландці люб’язно й на догоду росіянам назвали на честь царя Петра, дістала ім’я Артьома й номер — 1. Зі старих фотографій буквально стерли голландські обличчя, звертає увагу Михайло Кулішов.

А тоді приїхав якийсь російський професор Шев’яков і заявив, що ця шахта ось-ось обвалиться, тому без жодних вагань її кинулись розбирати і затопили.

Малі шахти об’єднали, і так поволі новим центром солі став Соледар — «Артемсіль» відтоді забезпечувала майже всю українську потребу в солі.

Востаннє працівники «Артемсолі» вийшли на зміну в Соледарі у квітні 2022 року. Через два роки росіяни окупували Соледар. Від тої солі лишилися дрібки.

Невичерпний рудник знов опинився у руках ворога — як і століття тому.

7.

На облуплених — чи то від віку, чи то від хвиль артилерійських снарядів — сходинках під’їзду багатоповерхівки жінка годує рудого спанієля і цілує його в чоло. Єдиний спосіб приготувати поїсти й пригостити улюбленця — розвести багаття біля під’їзду, закип’ятити чайник, зварити кашу й сісти чекати гуманітарної допомоги, яка ось-ось приїде з новою порцією води та їжі. Може, знайдеться щось і для рудого спанієля.

Таким перед окупацією Соледар устигла побачити пресофіцерка 93-ї бригади «Холодний Яр» Ірина Рибакова, до служби — журналістка й фотографка. Місто зустріло її влучанням артилерійського снаряда в будинок, уламки якого раз у раз трощили й автомобілі приїжджих журналістів. А колишня соляна справа міста розкидала свої плоди на руїнах хат.

Зруйновані стіни відкривали завісу, за якою можна було побачити життя й працю мешканців: у когось усередині стояли соляні плити, з яких витесували фігурки — десь ікони, десь сови, ведмедики та, звісно ж, соляні лампи. Ірина й собі прихопила одну на згадку. Саме війна познайомила фотографку із соляним регіоном, щоправда, його величі вона так і не застала. Раніше друзі з Бахмуту все кликали в шахти й соляні санаторії, та знайомство сталося лише у серпні 2022 року, коли 93-тю бригаду перекинули з Ізюму до Соледару.

Іноді Ірина боялася: почувши вибух, дивилася на побратимів — «А якщо надто близько?». Реакція тих, хто пожив у війні трохи довше, підказувала, чи слід хвилюватись. Згодом Ірина звикла. Навчилася розрізняти звуки «входів» і «виходів», наближення танкового снаряда та свист артилерії.

Поодинокі мешканці, як згадує Ірина, іноземних журналістів боялися більше, ніж свисту артилерії. Якось пізньої осені до Ірини, що приїхала з бригадою та польським журналістом, із хати вийшов чоловік у шортах і футболці, але в гості не запросив — мовляв, боїться, що вони потурбують його дворічну дитину. Десь поруч лунали вибухи. На околицях міста диміла «Артемсіль».

Соледар, місто солі, більше солі не мав — принаймні в Ірининих очах. Місто виявилося стратегічно важливим не через тридцятиметрові поклади мінералу, не через першу підземну церкву з витесаним із солі вівтарем чи підземні санаторії з акустичними залами для оркестрів, а тому, що було розміщене на горі, що для воєнного планування значно важливіше. 

Холодний підвал підприємства якраз облаштували під новий КСП. От тільки сліду солі там не лишилося — хіба що в соляних лампах, розкиданих після чергового обстрілу.

8.

Марк гадав, що архів його родини повний. Він і гадки не мав, що хтось лишився у цій землі. Дізнався про це над озером, під яким більшовики швидко поховали соляну шахту. Коли місцева історикиня сказала, що на залишках голландського кладовища лежить Райнхольд — піврічний син його прадіда — і мама прабабусі, яка не пережила холери в Бахмуті, Марка це приголомшило.

Марк часто перечитував родинні листи й розглядав карти — Ступок, Бахмуту. Що довше він на них дивився, то сильніше вони його вабили. Не поїхати туди означало б лишити історію абстракцією, оповіддю, легендою, що її він ніколи не торкнеться як чогось справжнього. Зрештою, люди, чия кров тече в ньому, зіграли чималу роль у житті цієї землі. Тож він поїхав. І буквально встиг побачити те, що хотів і що міг, перш ніж прийшла російська армія.

— Донбас, який знали мої предки, ніколи не був «російським», — говорить Марк. — Це багатошаровий міжнародний регіон: німецькі фермери-меноніти, валлійські металурги, бельгійські шахтарі, голландські інженери та російські інвестори. Їхня співпраця була недосконалою, багато хто страждав, але водночас інновації, що з’являлися, показували інший шлях — заснований на обміні, а не на пануванні. Тепер, знаючи, що Бахмут і Ступки зруйновані, що сама земля понівечена війною, історія регіону, заснована на фактах, стає ще вагомішою. Історія нашої родини Ван ден Мейзенберг — голландських інженерів, ідеалістів і соціальних реформаторів — нагадує, що Донбас був і є частиною європейської історії.

І сіль, звісно, — сіль землі десь тут.

9.

Солоне все: губи працівників після роботи, пряжа в’язаного светра солевара, його побілене, стоптане взуття, солона кава, солоний чай, солоні руки. Солоно в шахті, у крамниці поблизу, у кишені 69-річної Оксани — у прозорій скляній колбочці жінка виростила соляні кристали й тепер носить їх усюди з собою. Дещо з цієї солі залишиться тут, щось розвезуть по магазинах, щось перекуплять, і місцеві знову жалітимуться, що їм бракує своєї солі на полицях.

«У ньому вся сіль», — промовляють таблички, розвішані в міських магазинах. У ньому — тобто в Дрогобичі, хоча тут і виробляють лише один відсоток солі від усієї, що маємо на полицях. У «нього», в якого «вся сіль», є соляна опікунка — Оксана Бунда, місцева екскурсоводка й наглядачка солеварні. Оксана не з солі, але сіллю просочена, як і все тут, — від новеньких кросівок до кінчиків пальців. За кросівки жінка навіть не переймається: сіль однаково роз’їсть шкіряне взуття до глибоких порізів.

Світ дізнався про дрогобицьку сіль із листа Папи Римського Боніфація IX, датованого 15 березня 1390 року. Спершу сіль тут лише випарювали. Ніхто не закладав вибухівку у пласти солі — натомість заводили карат, яким підіймали вантажі в шахтах. До нього кріпили шкіряний мішок, уже наповнений солоною водою, і коні тягнули його догори.

У солеварні більше немає коней — обходяться помпами, які за добу викачують води на триста кілограмів солі. Триста кілограмів — це небагато. Але після того, як російські війська окупували Соледар, це справді вся наша сіль.

10.

— У тебе вже така суха шкіра, мамо. Може, досить? — каже донька Оксані, зводячи нанівець улюблену ранкову рутину матері.

Оксана страшенно любить умиватися кусючою солоною водою, а потім мастити щоки й лоба холодним кремом. Але вона дослухається й таки припиняє. Погоджується, що із сіллю слід взяти паузу. Лише не в роботі — тому сідає виготовляти нову топку, тобто осічений конус солі, — взагалі-то, її ідея та ініціатива, можна сказати, патент. Оксана дбає про них, бо це презентація і солеварні, і самого Дрогобича.

Не те щоб Оксана планувала злитись із сіллю. Дитиною думала: «Сіль та й сіль». Сама ж захоплювалася геологією, у якій мужні люди дивляться глибоко і пізнають світ. А сіль? Просто сіль.

Дрогобицька соляна шахта потребувала Оксани, хоча сама Оксана цього не знала. Вона щойно закінчила геологію й приїхала з донькою до батьків у родинний будинок біля солеварні. Саме тоді на шахті працював її професор із кафедри геофізики. А на шахті — просідання ґрунтів, тому шукали гідрогеолога.

— Нам потрібен хтось із навичками рятування і водночас із гідрогеологічною спеціальністю. Земля солеварні просідає. Допоможеш? — приблизно так звучала професорова пропозиція.

Оксана — геохімикиня, але підтягнула знання. Це не зовсім її профіль, тож на шахту жінка не ставила. Гадала, побуде трохи й поїде — амбітну Оксану кликала кандидатська й наука. Проте сіль потребувала, щоб її хтось-таки самовіддано любив.

Ще на початку двотисячних, на зламі століть, вогник в очах Оксани розпалили реакції поодиноких відвідувачів шахти. Телефонними дзвінками туристи вмовляли її провести екскурсію солеварнею, і жінка ніяково погоджувалася. Згодом поодинокі візити перетворилися на потоки туристичних груп, тож Оксана озброїлася гучномовцем. Їй подобалося, коли гості помічали й дивувалися солі так само, як і вона. А коли десь серед туристів лунав розчарований вигук, Оксана сама бралася за лопату в панві, де виварюють сіль, тягнула її до себе й показувала, як дрібки солі мимоволі розсипаються на лопаті у форму квітки, знову зачаровуючи групу.

У крамничці солі Оксана п’є каву без цукру. Хоча кава із сіллю тут теж є. Жінка все ж, певно, із ввічливості, пропонує цукор.

Солі з Дрогобича — дрібка. У центрі міста зберігають стратегічний запас: 121 топка — 50 кілограмів кожна. Їх майстерно спресувала Оксана, а львівський митець замкнув під скло. «За потреби розбити скло».

Коли росіяни окупували Соледар, дрогобицька шахта Оксани й сама Оксана не були до цього готові. Жінка ніколи не вважала промислового гіганта «Артемсіль», що тепер стоїть у руїнах, конкурентом. Оксана і всі у Дрогобичі розуміли: їхня сіль — лише краплина в морі. Та цю вічну крапельку солеварня видобуває тут уже сотні років.

Серед останньої доступної нам солі — цієї дрібки — Оксану називають соляною королевою. У казці, де донька каже королю, що любить його, як сіль, а той, нерозумний, виганяє її, здається, тією донькою була хтось така, як Оксана з Дрогобича. Лише коли сіль зникає, король усе розуміє.

Дрогобицькій солеварні давно непереливки: зношене обладнання, низькі доходи. І не хочеться казати «люблю тебе, як сіль». Бо ми знаємо, що стається далі.