Ми створили цей текст за підтримки наших амбасадорів та амбасадорок. І вже запланували наступні. Подаруйте нам +1 рік, щоб планувати довше і робити більше — оформлюйте річну підтримку у серпні та отримайте три журнали Reporters у подарунок
1.
Псел — річка швидка, з білими піщаними берегами й кручами, стрімкою течією та чорториями. Легковажити нею не варто. Не одному зухвальцю вона помстилася за зверхність.
Вода ще холодна, хоч, може, вже й тепла — цього ми не знаємо: деталі в переказах не збереглися. Жінка не має вибору — їй треба будь-що доплисти до протилежного берега, адже за нею женуться. Можливо, погоня вже зовсім близько — на оболонні, а може, тільки-но вдерлися в хату, яка колись стояла там, де зараз росте горіх. Жінчині сини пішли в лісовики, та їх викрили. Жінка тікає до синів, адже залишатися в селі небезпечно. У пазусі сховала торбинку із золотом — те, що встигла прихопити з собою. Заходить у воду — течія зносить, ноги вгрузають у пісок та черепашник, жінка пливе, торбинка вислизає і йде на дно. Знайти її в Пслі неможливо, та й часу нема — треба рятувати життя.
Ця жінка — родичка моєї прабабці. Її синів, які пішли в лісовики, побито. Бабця, розповідаючи мені цю історію, так і сказала: «побито».
Рідні, які вижили і яких загнали в колгосп голодом, були мовчазні та похмурі — нащадки «ворогів». Колгосп зневажали, бо раніше були працьовиті й заможні, а там самі «ледарі й п’янички», як передавали слова прадіда.
Усі ці спогади доводиться збирати по крихті. Все, що знаю я, розповів дядько, а йому — брат його діда. Батько синові не розповідав — можливо, оберігав. Ще трохи — бабця.
Вона про лісовиків і торбинку із золотом розказала мені десь на початку 2010-х. Ні моя мати, ні дядько про золото нічого не знали. Їм цього ніхто не говорив. Тож чи існувало воно? Якщо й так, то цей спадок поглинули чорториї Псла.
2.
«…Данило Коряк, чоловік худий, цибатий, плоскогрудий, але широкий у кості — сорочка на його плечах розіп’ята, мовби кроляча шкурка на граблищі, — лаштується в путь. Вона йому недалека, на розсадник, що тулиться між річищем Псла та крутою правобережною горою — це кілометрів за шість од села».
Григір Тютюнник згадує Псел в оповіданні «Деревій». Він теж із Полтавщини, як і мої родичі по матері, про яких я тут згадую. В українській літературі в добу соцреалізму Тютюнник наважився торкнутися теми репресованих та їхніх нащадків. Його батька репресували у 1937-му, хлопця виховували дядько й тітка, яких він називав батьками.
Днями трапився допис письменника Василя Шкляра про те, як молодим редактором він правив оповідання Григора Тютюнника «Три зозулі з поклоном», щоб його опублікувати:
«На п’ятій сторінці “юшку” виправив на “кашу”, сусіда “по нарах” на сусіда “по землянці” і, нарешті, “сибір неісходиму” на “світ неісходимий”. …Мені треба було приховати те, що герой пише листи зі сталінського концтабору, і я завуалював це начебто під війну».
Виправлене довелося ретушувати. Щоб не було навіть видно закресленого. Так намагалися знищити не лише матеріальний спадок, а й духовний — пам’ять.
Але ми її таки потроху відроджуємо, докопуємося, збираємо по крихті — можливо, дофантазовуючи й міфологізуючи.
3.
Що передав у спадок мій дід із Полтавщини? Свій щоденник, який я використав у власній книжці, й бібліотеку. А ще — спогади про надерті за непослух вуха, враження від визбирування колорадських жуків під пекучим сонцем і спогад про сильний вітер в обличчя, коли катав мене на своєму мотоциклі сільською дорогою. Не такий вже й поганий спадок.
Дід помер, коли я вчився в дев’ятому класі. Найменше, що мене тоді цікавило, — це книжки. Тож розбирати його бібліотеку я почав значно пізніше — і знайшов там, окрім Шевченка, Українки та Вишні, — оповідання й «Сонячну машину» Винниченка, що здивувало, адже його викинули з літератури за совка, як і багатьох інших. А також те, з чого почалася любов до літератури у 18 років, — «Червоне і чорне» Стендаля.
Пізніше бабця розповіла кілька історій дідової родини, які пам’ятала, й свою — її батько загинув у фінській війні, коли їй виповнився рік.
Небагатьом із нашого покоління дідусі й бабусі лишали у спадок родинні маєтки — скоріше сільські хати і тісні квартири. Хіба нащадкам партійних функціонерів матеріально пощастило більше. Іншим лишили історії про виживання у тридцятих і сорокових. Як викопували із землі гнилу картоплю, сушили, терли й готували млинці.
А інколи щось і більш давнє.
4.
Сестра мого прадіда Тимофія Ольга мала чоловіка Федора. Дід того Федора ще хлопчиком служив у Капніста в Обухівці й біля його дітей вчився читати. Уже парубком вичитав десь про скасування кріпацтва. І розказав усім селянам. За це його добряче відшмагали різками у конюшні. Побитий, спираючись на ціпок, він поплентався до Полтави й поскаржився. Приїхав урядник і звільнив селян від панщини — за два роки після її скасування. Чи правда? Таке говорять рідні.
А ще дядько переказав давню історію пращурів, яку йому повідав дід Кирило, рідний брат мого прадіда по матері:
«Наш рід Скрипників походить із Вінниччини або Черкащини. Предки були вільними козаками, не реєстровими. Прізвище мали інше, якесь глузливе, типу Неїжборщ. Один з них мав трьох синів, яких віддав на науку в монастир. Один з тих синів вивчився на писаря. Оскільки це діло прибуткове, то дуже на цьому розбагатів. Придбав 50 акрів чи гектарів землі. Змінив прізвище на Скрипник, бо начебто предки були скрипалями. Його син пішов іще далі. Дослужився до посади статського радника, тобто в повіті чи губернії став одним з найвпливовіших людей. Дітей мав багато. І ось тут я точно не знаю: чи дід Никифор, чи його батько, збіднілі, переселилися, чи їх переселили на Полтавщину. А дід Никифор був фельдшером. До речі, по-вуличному їх називали Стацькими…»
— Бачиш, мої предки були вільними козаками. От буду дерти кирпу тепер, — кажу жартома дружині.
— Та не дуже дертимеш, — відповідає, — бо мої предки — Потоцькі. У прабабці було прізвище Запотоцька. Мама просто не схотіла доводити родинні звʼязки… Було б добре дослідити.
Так ми й перебираємо свій спадок — можливо, більше уявний, ніж реальний, бо ледве не ціле сторіччя його знищувала російська тоталітарна імперія. І роботи попереду ще багато. Лежить наш спадок десь на замуленому дні, і швидка течія історії нашаровує на нього нові й нові випробування.
Читайте до теми
Антиміф «Одіссеї»
Давні греки боготворили своїх героїв — і критикували їх за помилки
Вишиванка у спадок
Яку вишиванку носили в кожному регіоні України — і як традиції передаються наступним поколінням
Фіона Ґрінленд: «Документування — це спосіб засвідчити: ці твори й люди існували»
Дослідниця культурної спадщини — про культуру як мішень і літературу як зброю
