Наш друг у полоні — аудіокнига для інших

1.

Кільцева дорога прикордонного міста. Трасою, поміж високих сосен, прямують автобуси. Їх не злічити. Зупиняються, і з них виходять бліді, коротко стрижені люди у синіх вицвілих робах. Лягають на смарагдову траву горілиць і плачуть. Так міняють «усіх на всіх», розумію я. Але замість того, щоб вітати наших, стрибати від щастя та пропонувати свій телефон, аби хтось із них міг нарешті подзвонити додому, я теж лягаю на цю неймовірно зелену траву, відчуваю, що плачу, і не можу спинитися. І раптом — прокидаюся. Це лише сон, подушка геть мокра від сліз. Тисячі українських військових та цивільних досі в полоні.

2.

Про день обміну ми з колегами знаємо напередодні. Вранці вантажимося в машину і їдемо до точки зустрічі. Останні півтора року обміни відбуваються на Чернігівщині. По дорозі є заправка, де ми спиняємося на каву. До зустрічі, як правило, лишається від трьох до семи годин. Сьорбаємо каву і кажемо одні й ті самі фрази:

«Наших вже точно привезли».

«Вони десь на білоруському кордоні».

«Мабуть, їм зараз розв’язують руки».

«Можливо, вже зняли пов’язки з очей».

«Вони вже мали б зрозуміти, що це не етап, а обмін».

«Наші скоро будуть».

Говоримо про це як про щось нормальне. Хоча процедура, про яку говоримо, більше нагадує середньовічний бартер — одних людей (наших) міняють на інших (окупантів, але формально все ж людей).

За півтори години до Чернігова автобуси з нашими вже мають перетинати кордон із боку Білорусі. Там звіряють прізвища, перераховують, забирають до автобуса. Двері зачиняються — і коли автобус під’їжджає до кордону, представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими голосно каже:

«Вітаємо вас на підконтрольній Україні території».

3.

У Чернігові на місці зустрічі вже збираються люди. Більшість — зі світлинами у руках. Це родичі полонених, які сподіваються отримати нову інформацію про своїх. Але частіше — родичі зниклих безвісти, які мріють отримати бодай надію: раптом хтось випадково бачив їхнього рідного і може підтвердити — він живий. Хай у полоні, але живий.

Більшість із них між собою вже знайомі. Вони, як і ми, не пропускають жодного обміну. В кожного у руках портрет — іноді цілий колаж. Якщо родич не встиг або не має змоги приїхати, слід потримати фото не тільки свого сина чи чоловіка, а й зниклого побратима.

На портреті — прізвище, ім’я, позивний, вік, напрямок, де воював, бригада чи батальйон, контакти рідних, де зник. Іноді кілька фото однієї людини — з бородою та без.

Цей спосіб пошуку майже не дає результатів. Але на кожному вході стоїть коробка — туди кладуть пачки фотографій, які разом зі звільненими поїдуть до реабілітаційних центрів. Уже коли видихнуть, відпочинуть, звільнені матимуть змогу роздивитися світлини уважніше. Хоча калейдоскоп із сотень фотокарток на вході триває менш як хвилину і встигнути когось упізнати, вибігаючи з автобуса, практично неможливо, родичі все одно тримаються і за цей мізерний шанс.

З багатьма з них ми вже вітаємося. Іноді вони пропонують сфотографуватися разом. Якось жартуємо з жінкою — звісно, сфотографуємося, але нехай голосно погукає, коли прийде повідомлення. Вона обіцяє кричати гучніше всіх.

Тут усі чекають на повідомлення. Якщо рідну людину поміняли, то, щойно автобуси зі звільненими перетнуть кордон — прийде сповіщення в «Дію»: «Вітаємо! Вашого чоловіка (або сина, або батька) Ім’я-Прізвище звільнено з полону». Потім — смс. Можуть і подзвонити.

Фотографуємося з жінкою і бажаємо «отримати повідомлення». У день обміну це побажання найцінніше.

Менш як за десять хвилин чуємо її крик. Жінка кричить, не шкодуючи сил. Син повертається з полону.

Щастя буває оглушливим. Стільки разів траплялося, що рідні від надміру емоцій непритомніли.

Дружини й кохані переживають — чого не зробили зачіску, не встигли на манікюр, не вбрали найкращу сукню. Бо от уже менш як за пів години він подзвонить і побачить її. Слід терміново нафарбувати губи.

4.

За годину їзди від кордону є майданчик, де звільнені вперше виходять з автобусів. Їм дають синьо-жовті прапори та прапори бригад. Це одна з перших речей на свободі. Прапор цілують, часто ставши на коліна, підіймають якомога вище, зав’язують на плечах.

Тут вони вперше за довгий час можуть стояти, не тримаючи руки за спиною і не нахиляючи голову вниз — хіба щоб побачити рідну землю. І можуть робити неймовірне: дивитися в небо. Кричати на повний голос усе, що хочеться. Обіймати побратимів. Стати власником цілої пачки сигарет — і точно знати, що не треба економити.

З відео, які першими з’являються в соцмережах, можна зробити хибний висновок, що всі мають лише одну емоцію — абсолютне щастя. Насправді багато зі звільнених досі розгублені. Хтось метушиться і від збудження не може встояти на місці, хтось дезорієнтований кількістю світла, повітря, людей.

У цей момент вони телефонують додому — і стільки всього бояться почути:

«Мама жива?»

«Наш будинок цілий?»

«Дідусь з бабою виїхали з окупації?»

«Як там мій братуха?»

«Скажи чесно — хто з побратимів загинув?»

Я стою в цьому натовпі та чую добрий десяток ласкавих версій слова «мама»:

«Мамулічка, я вдома».

«Мам! мам! мам!»

«Ма, я повернувся!»

«Мамусічка, все добре, не переживай, я живий».

«…рідна мати моя, ти ночей не доспала…»

Остання фраза — це молодий хлопець у прапорі морської піхоти співає через телефон своїй мамі. Не доспівує. На останніх словах закриває обличчя прапором і шепоче: «Вибач мені, будь ласка».

Багато хто в цей момент відчуває провину — за те, що довелося пережити їхнім рідним. Вони чекали місяцями, щоб нарешті мати змогу попросити вибачення.

У Чернігові в цей час родичі отримують дзвінки. Одна з мам не чує, що син говорить їй, і тільки повторює:

«Діма, Діма, квіточка моя, синочку, тебе не чути, квіточка моя, сину мій рідний, зозулько, все добре, ми всі тут поряд, ми всі тут, Дім, чекаємо вдома, сонечко моє рідне, дитинко моя».

5.

Якось обмін випав на мій день народження. І я мріяла, що станеться диво — повернеться мій друг Саша Іванов, морпіх 36-ї бригади. Востаннє він дзвонив із заводу Ілліча в Маріуполі. Було близько четвертої ранку, у темному бункері стогнали поранені. Він набрав по відеозв’язку — і було ясно: попереду полон. 

Відтоді минуло чотири роки, але дива донині не сталося. Тож я просто радію за інших. 

Вікторія кричить про повернення брата так, що її чують на кількох сусідніх вулицях.

«Сашаааааа! Сашааааа! Триии рокиии! Три рооокиии!»

Вона обіймає його дівчину Настю, з якою брат почав зустрічатися ще підлітком. Дівчата кричать, сміються і розказують: як їхали сюди, дорогу їм перетнув весільний кортеж, були впевнені, що це щаслива прикмета, — і збулося.

Щасливі прикмети рідні полонених та зниклих шукають всюди. Поганих не бачать — тільки хороші.

За кілька годин їхній Саша, якого Настя називає «мій улибака», щойно вийде з автобуса, запропонує їй стати його дружиною. І вона погодиться. Ви б бачили цю усмішку у відповідь на її «так». Їхній Саша справді улибака.

Але поки що до дівчат підходить із привітаннями Світлана. На її телефон повідомлення не прийшло.

Вона обіймає дівчат — це теж місцевий забобон: обійняти родичів звільнених, «щоб обмін передався».

6.

У руках Валентини — зелена вудочка для тата. Вона відходить убік, бо телефонує мама, — і за хвилину вже чуємо її радісний вигук. Валентина розмахує вудочкою:

«Я мамі казала: буде вудочка — він приїде! Хлопці, яких звільняли, офіцерський склад, казали, що мій батько мріє повернутися, купити машину, вудочку і поїхати на рибалку. Я мамі кажу: буде вудочка — тата поміняють. А мама не вірила».

Її тато, Євген Анатолійович, один з найстарших полонених — хронічно хворий і важкопоранений — повертається.

Валентина цілувала тата, поки підвозили колісне крісло — сам він ходити не міг. І діставала із сумки безцінний зелений подарунок. Тато усміхався.

Валентина дзвонила мамі й казала:

«Вставай, крути два хула-хупи — бо ти його на руках носитимеш! Ти сильна жінка з Донбасу!»

Я бачила в руках родичів заздалегідь посвячені хрестики, обручки, браслети, сплетені дітьми, новенькі вишиванки — аби перевдягти ненависні затягані роби. Майже всі тут у щось таке вірять: якщо взяти з собою важливі речі, це точно прискорить зустріч.

У мене теж є своя реліквія. Чарівна паличка в коробці та квиток із платформи 9 і ¾ — для Саші, якого ми чекаємо вже чотири роки. Паличка вже була з нами на п’ятнадцяти обмінах. Коробка потерлася по кутах.

7.

Саша — з тих людей, які вірять у дива. Він — фанат Гаррі Поттера, знає книжки та фільми напам’ять. Ми пишемо йому в листах зовсім не те, що пишуть іншим, — наприклад, хто з акторів помер. Геґрід, професорка Макґонеґел, Дамблдор. Коли у світі Гаррі Поттера хтось помирає, інші підіймають паличку вгору. Ми знаємо: якщо він читає наші листи, то подумки піднімає паличку.

Насправді ми не знаємо, чи доходять до Саші листи. Але хочемо у це вірити. Хтось привіз нам із Лондона іграшкову полярну сову Ядвігу. Вона лежить у торбі разом з нашими листами. 

У світі, в який Саша так вірить, ельфи отримували свободу в обмін на предмет одягу. Тому поруч із паличкою та совою лежить пара шкарпеток. На них написано: «Доббі вільний». Колись він вийде з автобуса, ми простягнемо йому шкарпетку — і він зрозуміє жарт без зайвих слів.

8.

Ви могли бачити його над вокзалами, поштами, офісами, вздовж трас. Можливо, навіть думали: що це за прапор? Біла смуга, чорна смуга.

Це прапор надії. Білий — сподівання на повернення полонених та зниклих. Чорний — туга за тими, хто зник назавжди чи був закатований у полоні.

Настя приїжджає на кожен обмін, на кожну акцію підтримки, в адвокаційні поїздки по світу — загорнута саме в нього. Далі й далі приїздить і радіє за інших, хоча сама вже дочекалася.

Її батько Олександр Савов вийшов з автобуса змарнілим і худим у березні минулого року. Провів у полоні 1153 дні. Повернувся з виразками, коростами, туберкульозом. Обійняти доньку нормально не міг — вона обережно тримала батька за спину.

Він повернувся у березні. У листопаді його серце не витримало.

Настя — з тих, хто дочекався і втратив. Але на обмінах вона з прапором надії. І таких стягів у руках та на плечах щоразу більше. На полотно додають назви підрозділів, шеврони — залишаючи незмінними два кольори: сподівання і втрати.

9.

Якось із полону вийшов Стас — хлопець, що сидів з нашим Сашею в одній  камері. Звільнений морпіх розказував, як Сашко пошепки переказував їм усі сім частин саги про хлопця, що вижив. Люди, які ніколи не читали цих книжок, слухали їх у його виконанні. Наш друг у полоні — аудіокнига для інших.

Ми писали про Сашу Папі Римському. А його дружина про всяк випадок написала ще й Джоан Роулінґ — авторці його улюблених книжок. Щоб вона знала: її найвідданіший фанат вже четвертий рік у в’язниці, страшнішій за Азкабан.

Іноді ми їздимо в гості до Сашиного сина. Граємося разом — наче ми чаклуни, які повертають Сашу додому. Махаємо паличкою і кричимо пошукове закляття: «Акціо, Іванов!»

Мені часто сняться обміни. Якось наснилося, що наш друг повертається. Ми стояли з плакатом, на якому була найщемкіша цитата з «Гаррі Поттера» — про чекання й любов:

«Після стількох років?»

«Завжди».

10.

Мені тричі вдавалося їхати з кордону в автобусі разом з нашими.

Рушаємо через села від кордону з Білоруссю. Мешканці цих сіл знають: уранці автобуси їдуть за полоненими — а за кілька годин повертаються зі звільненими. Тож чи не при кожній хаті стоїть прапор для зустрічі наших. Громада щоразу придумує щось нове. Якось пошили багатометровий прапор — від якого неможливо відірвати погляд і який бачиш щонайменше десять секунд дороги.

Ті, хто зустрічає, лишають господарські справи, беруть дітей і йдуть до дороги. Треба встигнути запалити фаєри — синього та жовтого кольорів. Серед людей — ті, в кого син, тато або чоловік на фронті. Ті, в кого в родині є зниклий безвісти. Ті, в кого хтось загинув. Поранені, яких списали з війська за здоров’ям. І просто люди з цієї громади — бо як можна не піти?!

В автобусах везуть незнайомців, про яких відомо лише одне: це українці, які були в полоні, пережили тортури і повертаються додому.

11.

Колись на Сумщині автобусам дозволяли зупинятися. На пів хвилини відчиняли двері — і радісні жителі сіл закидали всередину коробки з пряниками та ящики з лимонадом. Звільненим не можна такої їжі, тому на якийсь час їх навмисне ізолюють від родичів — аби не переїдали тістечок і ковбас, яких так хотілося у неволі. На Чернігівщині таких зупинок немає.

Ми їдемо в автобусі з морськими піхотинцями та десантниками. Співаємо. Починаємо з гімну. Потім хлопці ведуть три пісні гурту «Тінь Сонця».

Першу — «Меч Арея». Олександр жодного разу не чув її у виконанні гурту, але вивчив слова в полоні: «…меч Арея поверне нам рідний стяг…»

Далі гуртом — «Їхали козаки». Про їхню долю, про справжню волю.

А тоді — «Зродились ми великої години». Її співає Олексій. Виходить добре, тільки голос застуджений, хрипкий. Олексій пропускає один куплет — про те, як жити в путах, мов німі раби.

12.

Містяни в Чернігові теж виходять на дороги — помахати звільненим. На той час уже з’являються офіційні повідомлення: обмін стався.

Звільнені не можуть відірватися від вікон. Світ за склом знову стає знайомим. Заправки, супермаркети, люди, дерева, собаки на повідцях. Стільки часу небачене — і таке важливе.

До багатьох уже поспішають рідні. Намагаються вгадати — з якого саме автобуса вийдуть їхні. Хвилюються: чи впізнає, чи зрадіє, чи встигнуть обійнятись. 

Коли бачать свого, вихоплюють. Коротка мить разом, а потім усе одно треба йти всередину: там їжа, душ, чистий одяг.

Зустрічі гучні. Тих, хто зустрічає, точно більше тисячі — і вони без упину вигукують:

«З поверненням!»

«Є хтось із Курського напрямку?»

«Дякуємо, що повернулися!»

«Морпіхи, хто з Мордовії?»

«Вітаємо вдома!»

«Подивіться фото, благаю — може, бачили!»

Я бачила дітей, яких на руках простягали у вікно — щоб тато, або дід, або дядько, або брат трошки потримав на руках.

За кілька годин місце зустрічі спорожніє. Але більшість повернеться сюди знову — у час наступного обміну.

13.

Тим, хто зустрічає рідних, ми намагаємося залишити свої номери — щоб скинути фото та відео з їхньої зустрічі, аби вони зберегли на памʼять. Коли закінчується карантин, коли вся родина нарешті збереться — вони часом скидають нам уже інші світлини. Як разом їдять торт. Як ведуть дітей до школи. Як обіймаються. Як вітають у перший день народження на волі.

Іноді звільнені з полону самі приїжджають на обміни. Підходять і кажуть: «Ви зустрічали мене, коли я повернувся». Або: «Я показував вам свої листи». Або: «Ми разом співали в автобусі». 

І тепер ми разом зустрічаємо тих, хто повернувся.

Коли приїжджаємо додому, надворі вже темно. Гортаю соцмережі і лайкаю сотні постів. Фотографії — синьо-жовті від прапорів. Знімки екрана з повідомленнями про повернення. Обійми тих, кому пощастило зустріти своїх просто на виході з автобуса.

Викладаю свої фото та відео — не для хайпу, а щоб люди відчули: черга з полонених просунулася на кілька сотень людей. Ставлю хештег #нашівдома. І пишу, що ми радіємо з тими, хто дочекався. І обіймаємо тих, кому доведеться почекати ще.

14.

У торбі з реліквіями для Саші більшає речей. Ми намалювали плакат із тою самою щемкою цитатою з «Гаррі Поттера» — і поклали до палички, сови та шкарпеток Доббі. Довелося прибрати лише боби з різними смаками — звільненим з полону не можна такої їжі. Жартуємо: якщо найближчим часом він не повернеться, доведеться купити причіп, щоб возити наші священні реліквії.

У нас немає підстав вірити, що він повернеться от-от. Але ми постійно кажемо собі — і пишемо йому, — що щастя можна знайти навіть у найтемніші часи, якщо не забувати звертатися до світла. Минулого червня я пообіцяла: коли він повернеться, зав’яжу йому на плечі прапор надії.

Ми чекаємо. Як і тисячі інших. «Після стількох років?». «Завжди».

Це історія закінчується надією у багаторічній безнадії. Головний персонаж, майор 36-ї бригади морської піхоти Олександр Іванов, 15 травня повернувся додому після 4 років, 1 місяця та 3 днів полону. Його рідні та друзі тисячу разів уявляли зустріч з ним, але в перший день свободи змогли обійняти його лише на секунди. Але тепер ця історія ще більше про те, як варто вірити і чекати.