Що врятувало нас у найтемнішу зиму?

В одному зі своїх інтерв’ю ви згадували, що вашою улюбленою книгою в дитинстві був «Вінні Пух». Хто з персонажів вам найближчий і чому?

Вінні Пух, звісно. Це перший персонаж, з яким я себе ідентифікувала. Десь у глибині душі я й досі бачу себе, по суті, Вінні Пухом. У нас навіть була одна спільна риса — він писав віршики, і я теж писала. Почала ще з чотирилітнього чи п’ятилітнього віку. Та й взагалі цей персонаж мені дуже близький — своєю сангвінічною вдачею та невтомною цікавістю до всього, що відбувається довкола.

А чому не Сова? 

Вона зануда. От Віслючок — цікавий персонаж. От у нього є ця сама меланхолія. Там є такі чарівні сценки, коли в нього просто неможливо не закохатися. Пам’ятаєте момент, коли він стоїть, дивиться на своє відображення у струмку й каже: «Трагічна картина»? Потім переходить на інший бік, стає навпроти того самого місця й каже: «Так я і знав: з цього боку нітрохи не краще». Ну це ж прекрасно!

Говорячи про своє дитинство, в одному з інтерв’ю ви назвали себе вундеркіндом. У мене питання: як жилося вундеркінду в атмосфері державного лицемірства Радянського Союзу? Адже розумній людині, схильній до аналізу, навіть якщо це дитина, напевно, складно жити в світі, де професійно заплющують очі на правду. 

Ну як вам сказати? У радянському світі складно було всім — і вундеркіндам, і не вундеркіндам. Якщо хтось стверджує інакше, то це, на мій погляд, явна постфактумна деформація пам’яті. 

Я розумію, що вас цікавить не стільки біографія вундеркінда, скільки те, як я давала собі раду з радянською системою. І тут, власне, біографія прислужилася. Принаймні з п’ятилітнього віку: це осінь 1965 року, перша потужна облава КДБ на українську інтелігенцію, під яку потрапили мої батьки. Це мій перший досвід в КДБ... Сьогодні про це можна говорити іронічно. Але справді так вийшло. 

Батьки були переконані, що по мене прийде няня, і коли їх забрали на допити, вони думали, що я з нянею. Натомість мене забрав якийсь молодий їхній практикант чи асистент, чи хто там іще. 

Я ж була «шістдесятницькою» дитиною, яка виростала у відкритому домі. А що таке шістдесяті? Це постійний рух. 

Завжди товчуться люди в хаті. Крихітна двокімнатна хрущовка, але там завжди повно татових студентів, маминих учнів, старшокласників. Читають вірші, курять на балконі, дим іде в квартиру. Постійні розмови, дискусії, хтось приходить, хтось іде. 

До нас прийшли якісь чергові «дяді», які трохи якось дивно поводилися. Тато й мама сиділи занімілі, мене не пускали гратися надвір. Чужий «дядя», який мною опікувався, був, зрештою, віку тих татових студентів. Тож провести п’ять годин для мене, маленької, це сьогодні, здається, дивно. А тоді я була п’ятилітньою дитиною, якій, звісно, потрібен був нагляд, але водночас я була дуже розвиненою дівчинкою... І ось ці п’ять годин завершилися в самій будівлі КДБ. 

Мама, до речі, зберегла мої малюнки з того дня. Мені дали папір і олівці, але не кольорові, а двосторонні: з одного кінця — червоний, з іншого — синій. І ще чорний. Цими трьома кольорами я там малювала. Це, в принципі, дуже цікаво: як малює п’ятилітня дитина в такій ситуації, що вона бачить перед собою і що намагається зафіксувати. 

Коли мами не стало, я виявила ці малюнки. І була водночас і зворушена, і заскочена. 

Я до чого це все? 

Тоді, у п’ятирічному віці, батьки мені пояснили, що є речі, котрі можна говорити тільки вдома. Їх не можна розповідати друзям у дворі, не можна довіряти чужим. Існує інформація, яка фільтрується для зовнішньої подачі. Оця своєрідна «совєтська шизофренія»: роль назовні — і ти справжній для себе. Звісно, психологічно це не є нормальним розвитком особистості. Але для мене, дитини артистичної, це стало, так би мовити, грою. Я її прийняла, і згодом вона мені дуже допомогла в дорослому віці, коли я прокинулася знаменитою і треба було освоювати різні техніки самозбереження, не ототожнювати себе з екранним образом, довкола якого концентрується дуже різнорідна людська енергія. У публічності завжди знайдуться ті, хто готовий кидати «гнилі помідори» просто заради самоствердження. 

Будь-яка форма публічності робить людину вразливою, якщо вона не знає, як берегти своє Я. 

Якщо людина перетворюється на «людину для інших», на того, хто хоче сподобатися публіці, тоді її, по суті, вже немає. Її проковтнула ця машина. І я думаю, що мій досвід у п’ять років — той перший досвід перебування в КДБ — став мені в пригоді не тільки для життя в умовах радянської системи, коли на позір ти робиш одне, а всередині знаєш собі своє… Є публічний образ Оксани Забужко — комусь він може подобатися, комусь ні, хтось його може ненавидіти чи хейтити. Але ж я є я. І за те, що є моїм, відповідаю тільки я. 

А не те, що про вас розповідають. 

Абсолютно. 

Повернімося до радянських часів. Ви згадували, що телевізор у вашій домівці з’явився вже тоді, коли ви стали студенткою. Я припускаю, що це був багато в чому свідомий і стратегічний вибір ваших батьків, аби радянське телебачення не формувало вас. В сучасному світі роль того радянського телебачення значною мірою виконують технології: телефони, планшети, ноутбуки — екрани всюди, постійний потік інформації. Тож постає питання: як у цьому середовищі зберегти своє Я?

Розумієте, як людина, яка вже трохи пожила на світі, дещо бачила і може порівнювати, я цілком свідома того, що мій досвід погано масштабується. Точніше, досвід мого виховання. Він справді не універсальний, бо я великою мірою — лабораторний продукт. Я продукт лабораторного виховання, лабораторного культування. Не дивуйтеся. У домі не було телевізора, розумієте?..

Я отримувала ніби альтернативну домашню освіту.

Тато вчив мене не без спротиву з мого боку — десь із чотирнадцятилітнього віку читати газету «Правда». І, між іншим, це дуже згодилося.

Тоді я навчилася читати між рядків. Володію цією технологією й досі: це навіть не просто глибинне читання — я чую, що і як говорить людина, тому мені легше швидко зорієнтуватися, коли мовець бреше. І це — звідти. 

Ну, тобто, як це відбувалося? Удень я читала газету «Правда», а ввечері ми разом слухали так звані «ворожі голоси». І потім інформація зіставлялася. Тобто так я вперше зрозуміла, яким чином відбувається викривлення інформації. Це була моя перша школа критичного сприйняття інформації — достатньо сильна і достатньо ефективна. 

Коротше, мої батьки справді в мене вкладалися. Їм самим не дали реалізуватися професійно так, як вони того хотіли. Радянська влада, зокрема Щербицький, Маланчук, секретар ЦК з ідеології, фактично заблокували їх. Це було так зване «дело Блок». У шкільних підручниках згадують переважно тих, кого посадили, — арешти 1972 року, «Арештовану Коляду», кілька десятків відомих дисидентів. Але офіційно визнаних політв’язнів у ті часи насправді було дуже мало, бо все було орієнтоване якраз на те, щоб саджати людей за кримінальними статтями, а потім казати, що «у нас нет политзаключенных».