«Повертаю тобі мої спогади»: плівки з передової, що стали колективним щоденником війни

— «Ситі, не голі, спати є де»;

—  «Живі, здорові, і слава Богу!»;
— «Моє життя зараз — це постійна готовність, відповідальність, чесно кажучи, втома»;

— «Вперше пишу текст про людину, якої вже немає…»;
— «Повертаю тобі мої спогади».

Ці рядки фотограф Сергій Мельниченко читав, розгортаючи посилки з фронту. 

«Йдеш на пошту в піднесеному настрої: знаєш, що до тебе повернеться ще одна плівкова камера, а в ній ще одна історія, ще один архів. Розгортаєш лист, а там ідеться про загибель побратима. Тебе миттю опускає на землю. Кожен такий фрагмент проходить крізь тебе, й ти розумієш, якою неймовірно важкою ціною здобувається наша свобода», — розповідає фотограф.

Сергій Мельниченко — фотограф, викладач, засновник школи концептуальної та артфотографії MYPH. Коли Сергій завершив роботу над документальним проєктом «Попід Дніпром», у нього визріла ідея зібрати кадри з передової безпосередньо від військових. Він звернувся до фотографічної компанії Fotovramci з пропозицією надіслати на фронт одноразові плівкові камери, щоби бійці самі — без стороннього ока — фіксували власне життя і побут. Компанія підтримала задум і надала 25 камер. Так у лютому 2025 року стартував проєкт «Плівки з передової».

«Кількість камер — 25 — не була визначена заздалегідь. Просто на той момент цього виявилось достатньо. Спершу я розіслав знайомим бійцям п’ять плівкових камер, щоб перевірити, чи спрацює сама ідея технічно: чи впораються військові з плівковою камерою, чи кадри не будуть засвічені. Результат виявився вдалим, тому я продовжив надсилати камери», — каже Сергій.

Фотограф намагався охопити різні ділянки фронту й різні спеціальності — від піхоти до операторів дронів. Більшість бійців Сергій Мельниченко знав особисто ще з 2022 року, коли почав волонтерити та їздити на фронт. Деякі долучилися до проєкту через соцмережі чи побратимів. Разом із камерою кожен отримав від фотографа короткий технічний інструктаж — переважно про те, як правильно працювати зі спалахом, адже на плівці лише 27 кадрів. У виборі сюжетів і композицій учасники проєкту мали повну творчу свободу.

Хтось відзняв плівку за два-три тижні, інші виношували ідеї своїх кадрів по кілька місяців. Останні камери повернулись до Сергія наприкінці жовтня 2025 року. У фінальну фотокнигу увійшла 21 історія — ще чотири камери втрачені на позиціях. 

Вийшов проєкт не про війну як таку, а про життя всупереч їй. Про бліндажних котів, сміх сонних побратимів, свята на передовій, квіти, що проростають крізь маскувальну сітку. У сотнях кадрів рідко видно вибухи й бої, ці спогади радше про дрібниці, які тримають і підтримують на фронті. 

На одному  фото стоять троє: він — усміхнений бородань обіймає її за плече, вона — у зеленій куртці з нашивкою «Керівник принтера». А між ними — чорне цуценя. Всі троє на цій плівці щасливі, всі троє — на війні.

Автор не хотів обмежувати проєкт лише фотографією, тому кожен учасник проєкту ще й написав листа від руки. У когось вийшло кілька абзаців, в інших — по кілька сторінок із роздумами, віршами й навіть малюнками. Деякі описували безпосередньо зміст своїх фотографій, інші ділились думками.

«Хоч як дивно це звучить, але війна — це не лише кров, бруд, щури й консерви, а це також друзі, моменти, в яких ти усвідомлюєш, що живий; кохання, емоції різного характеру. А головне — надія, що скоро все закінчиться», — писав Сергію військовий на позивний Дрончик.

В одному з листів інший боєць звертався до свого загиблого побратима Андрія, який мав позивний Кратос. Згадував, як вони грали в шахи, говорили про все на світі й як він інколи дратував своєю категоричністю та впертістю. Останні рядки стали прощанням: «Андрію, спочивай з миром. Ми помстилися».

Саме про ці втрати Сергію було читати найважче.

«Там є кадри з місця прильоту, а далі йдуть кадри поховання військового. Один із героїв проєкту потрапив під обстріл, де загинув його побратим. Він відзняв цю локацію, а потім — поховання побратима. Такі історії пронизують аж до кісток», — говорить автор проєкту.

У посилках із фронту до Мельниченка приходили й особисті речі військових: шеврони загиблих, уламки снарядів, особисті жетони, дармовис від автівки, яка врятувала життя на фронті, запальничка, турнікет, записник із артилерійськими розрахунками. Був навіть пакетик розчинної кави, що побував за кілька метрів від російських позицій. А ще — уламок російського дрона. Цей безпілотник прилетів на позицію, куди ще не встигли дістатись українські військові. Власник артефакту писав: «Цей уламок трохи нагадує, що треба завжди бути напоготові».

Результат проєкту перевершив очікування автора. Серед кадрів, за словами Сергія Мельниченка, є справжні композиційні знахідки, шедеври. А загальна мозаїка знімків — від ліричних до побутових — створила живий колективний портрет війни.

«Плівки з передової» вже побували у США, Данії і Греції, далі проєкт вирушить до Італії. Паралельно тривають виставки в Запоріжжі й Харкові, плануються — в Одесі й Києві. Автор розглядає можливість продовжити проєкт, а якщо вдасться вивести формат на інституційний рівень — залучити сотні військових і сформувати історичний архів війни.

А поки що кожен учасник проєкту отримав від Сергія Мельниченка свій примірник фотокниги. Так коло замкнулося: плівки й спогади, зафіксовані на передовій, повернулись до своїх творців.