Механічний захват

Робота «енерготерапевтів»: реабілітація після втрати пальців

«Дівчата, ви такі обманщиці! З вигляду симпатичні й привітні, а як тільки сядеш до вас, то одразу робите боляче!» — зі сміхом відгукуються про ерготерапевток їхні пацієнти.

Марта Мостецька працює провідною ерготерапевткою центру воєнної травми Superhumans вже четвертий рік. Прийшла сюди одразу після закінчення магістратури. Її пацієнти — військові й цивільні після різних видів ампутацій, завданих війною. Більшості, розповідає Марта, складно запам’ятати назву її професії, тому її з колегами часто називають енерготерапевтками. У цьому новотворі є частка правди, адже реабілітація — також про обмін енергією.

Робота ерготерапевток полягає не лише в тому, щоб підготувати руку до протеза, а й навчити людину самостійно готувати, вдягатися, працювати за комп’ютером, керувати авто, навіть повернути улюблені хобі: малювати, ходити на риболовлю чи в спортзал.

«Ми рідко замислюємося, яку роль пальці рук відіграють у нашому щоденному житті. Пальці — це “просто” частина руки, допоки їх не бракує.

Для людей із втратою пальців верхніх кінцівок найпростіші дії можуть перетворюватися на щоденний виклик. Взяти до рук чашку, відчинити двері — те, що для більшості відбувається автоматично, потребує значних зусиль або стає неможливим.

Речі вислизають із руки, хват втрачає надійність, а звичні побутові дії забирають більше часу та енергії. Разом із фізичними обмеженнями людина часто втрачає впевненість у власній незалежності та свободі рухів. Саме тому протезування пальців — це не лише про відновлення зовнішнього вигляду руки. Це про повернення функціональності, самостійності та можливості знову виконувати повсякденні дії без сторонньої допомоги», — пояснює Марта.

Пацієнтам Superhumans, які втратили пальці рук, звикнути до цього типу протеза складно. Адже шкіра на кистях дуже тонка й майже не розтягується. На відміну від, скажімо, стегна чи передпліччя, вона щільно облягає кістку, тому будь-який протез, який кріпиться на зап’ясті, створює зони тертя саме там, де найменше «запасу» м’яких тканин — на кісточках та збережених фалангах. 

«Механічний протез пальця — це допоміжний засіб для захвату. Він працює на шарнірних механізмах, які людина регулює, натягує іншою рукою чи тілом, а не м’язами самої кисті. Такий протез добре тримає предмети, столове приладдя чи дрібні речі, але не замінює природної моторики. Паралельно з підготовкою до протеза терапевти вчать пацієнтів обходитися й без нього — зав’язувати шнурівки чи вдягатися однією рукою, щоб не втрачати час на реабілітацію», — пояснює ерготерапевтка.

Реабілітація в середньому займає півтора місяця, хоча це залежить від супутніх травм. Спершу — приблизно два тижні допротезної підготовки: розробка ураженої кінцівки, навчання, як діяти іншою рукою, підбір оптимального положення збережених пальців для основного хвату. Після отримання протеза починається новий етап — вдягання, знімання, гігієна, контроль шкіри. Далі — тренування захвату і перенесення предметів різної ваги.

Найскладнішими є випадки, коли збереглися лише середні частини фаланг на обох кистях: там протез тримається погано й не витримує великого навантаження, тому іноді доводиться ухвалювати рішення про реамптуацію заради кращого функціонального результату. За словами Марти, в перший день, коли пацієнт знайомиться з протезом, йому категорично заборонена активна взаємодія з ним — лише носити його кілька годин, щоб звикнути до тиску. Але майже всі цю пораду порушують: отримавши «нову іграшку», одразу біжать усе випробовувати, хваляться одне одному. 

Коли супер виходить на балкон, розпаковує пачку цигарок і вперше закурює новими «пальцями», «енерготерапевтки» радіють цьому не менше за своїх пацієнтів. Успішною Марта вважає реабілітацію, коли пацієнт досягає щонайменше 80% цілей, поставлених на початку роботи, — від побутових дрібниць до повернення до улюбленої справи.

Адаптуватися до «нових пальців»: досвід Віталія

43-річний Віталій Гусак — один із тих, кого в Superhumans звуть суперами (бо пацієнти тут — суперлюди). Він — фермер із Донеччини, що до війни господарював у селі Рубці: орендував землю, вирощував сількогосподарські культури разом із братом. 

Війна пройшлася по його господарству двічі. Вперше — у квітні 2022 року, коли їхнє село окупували. Довелося виїхати й покинути все — техніку, будинки та урожай, що згодом згорів на полях. Дім його брата розбили, дім матері згорів. Уся велика родина тулилася в одній квартирі. Повернулися, щойно у жовтні їхню місцевість звільнили, й почали з братом самостійно розміновувати поля, відновлювати господарство. 

Тільки-но все налагодилося, як фронт знову почав наближатися й руйнувати все навколо із новою силою. У 2025 році Віталій потрапив під обстріл — праву руку затиснуло технікою. Довелося ампутували 4 пальці і долоню, вцілів лише великий палець.

Ще коли лежав у лікарні, то випадково від сусіда по палаті почув про Superhumans та їхню допомогу. Після виписки Віталій отримав від Служби соціального захисту протез-рукавичку, та вона йому не підійшла. І тут він згадав про Superhumans.

«Я звʼязався потім з тим військовим, він дав номер Superhumans. Зателефонував туди, заповнив заявку. Мені відповіли, що вони поки що шукають спонсорів на протезування пальців. Тож треба було почекати. Це був листопад, а в грудні мене сповістили щодо планів на протезування», — згадує Віталій.

Реабілітацію описує як швидку й зрозумілу — правицю протезували, тож довелося призвичаюватися працювати лівою рукою. Життя після протезування для Віталія помітно полегшало: з’явилася можливість тримати молоток, відмикати замки, зав’язувати шнурки, різати ножем. Навіть кермувати автівкою.

«За кермом протез у мене — для перемикання швидкостей і двірників. Якщо треба щось притримати, можу лівою рукою. Незручно, але керувати можна. Загалом, з протезом краще, ніж без нього», — розповідає чоловік.

Іншим радить також не падати духом та звикати до того, яким ти є. 

«Назад нічого не пришиєш, тому треба звикати до нового життя», — жартує Віталій.

Жити далі: історія Романа

Протез не робить руку такою, якою вона була до травми, але повертає можливість жити далі — і не залежати від інших. Навіть пацієнти-бджолярі присилають терапевтам фото своїх стільників, демонструючи, як навчилися доглядати за пасікою з протезом. Деякі діляться своїми спортивними досягненнями.

39-річний Роман Семенишин — один із тих, хто також отримав нові пальці. У цивільному житті він тренував дітей на Івано-Франківщині — був директором спортивної школи. У 2023-му долучився до 68-ї окремої єгерської бригади, а вже наступного року отримав поранення в Авдіївці. 

Про Superhumans Роман дізнався ще до того, як подав заявку на протезування пальців, — центр на той час уже мав репутацію одного з найпопулярніших в Україні. Протезування нижніх кінцівок Роман робив в іншому місці, а от пальці була можливість зробити тільки тут. Сам процес реабілітації Роман описує на диво спокійно — жодних особливих труднощів не пригадує. 

«Це сучасний центр. Відновлення ветеранів тут охоплює повну реабілітацію, пристосування, повернення до життя, соціалізацію, різні активності. Багато роботи проводять саме для того, щоб людина могла повноцінно далі жити», — згадує ветеран.

Про що Роман може розповідати довго й з цікавістю, то це про адаптивний спорт. Стрільба з лука, гра в баскетбол на кріслах колісних, регбі на кріслах, жим штанги й веслування на тренажері — пробував усе, що під силу. Спочатку здавалось, що заняття спортом після поранення залишаться в минулому, але як виявилося — усе можливо.

«Усе можна робити! Зараз усе вже розвивається і є можливість займатися спортом навіть після травми, якщо є бажання», — ділиться Роман.

Розповідає, що швидко навчився керувати механічним протезом: згинати, розгинати, фіксувати, утримувати предмети. З незвичного — вперше в житті спробував лівою рукою намалювати картину за номерами. І хоч не ідеально, але все вийшло.

У буденному житті протези пальців Роман носить лише за потреби, наприклад, для певної роботи. За кермо з протезом не сідає — вважає, що без відчуття керма це не зовсім безпечно.

«Моя порада для тих, хто пройшов через втрату кінцівок, — не падати духом, прийняти себе таким, який є, та рухатися далі», — підсумовує ветеран.

Рівний рівному: підтримка людей з ампутацією

Завдання ерготерапевтів — не перевантажити людину фізично й емоційно. Марта каже, що уважно стежить за станом пацієнтів: якщо людина стає дратівливою, то заняття можна перервати й вийти на каву. Покурити, поговорити на сторонні теми, а потім повернутися до роботи. Також у Superhumans з пацієнтами постійно працює команда психологів.

Найбільше мотивація пацієнтів падає тоді, коли реальні можливості протеза не збігаються з очікуваннями. Свою роль відіграють і різні життєві плани пацієнтів: хтось хоче якнайшвидше повернутися на фронт, хтось — до цивільного життя і родини. Сама Марта принципово не обіцяє пацієнтам, що все буде добре й безхмарно. Пояснює: не має права так казати, бо сама не переживала ампутацію.

Натомість вона пропонує рухатися поступово. Коли бачить, що людина занадто пригнічена, залучає відділ «Рівний рівному» — фахівців, які самі пройшли через ампутацію і можуть підтримати саме так, як здатна лише людина зі схожим досвідом. 

«Суспільство має звикнути до людей із протезами як до звичної реальності — без зайвого сорому, цікавості чи, навпаки, надмірної опіки», — говорить Марта.

На думку ерготерапевтки, правильна підтримка людини після ампутації  — це не нав’язлива допомога, а готовність бути поруч і втрутитися лише після того, як тебе попросять.

«Якісна реабілітація та сучасне протезування зараз надважливі, і ми переконані, що бізнес має бути поруч. Повертати людям можливість вільно рухатися, працювати та бути незалежними у щоденних справах — це те, задля чого варто об’єднувати зусилля. Це наш прямий обов’язок і свідома інвестиція в людський капітал нашої країни», — зазначає Марина Пухова, координаторка комунікацій BlaBlaCar у Центральній та Східній Європі.

Підтримка рідних, щоденна робота терапевтів та вміння суперів навчитися жити наново — саме на цьому тримається реабілітація. Десь між цим народжується та сама перемога — на кінчиках нових пальців.