Три книжки травня: пам'ять роду, культура і війна

Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.

Доєднуйтеся зараз!

Анна Ніколаєва
А тепер і спитати немає в кого… Як дослідити історію свого роду?
(Лабораторія, 2025)

Колись, редагуючи для TUM портрет Лесі Крип’якевич-Цегельської, я пережила потрясіння. Тоді, як прочитала про підготовку до одруження героїні з Романом Крип’якевичем, науковцем-фізиком, сином історика Івана Крип’якевича.

«Мій тато прийшов до історика з рульоном родоводу, бо тато такий великий рульон має, де родовід розкладається на цілий стіл, а історик розклав свій родовід. На столі забракло місця, тоді на підлогу розклали. І так вони совали ті родоводи, і як зсунули, то виявилося, що я тітка свого чоловіка».

Я думала: невже з усією тією шаленою історією ХХ віку, після всіх тих радянських чисток, які нищили не лише людей, а будь-яку історичну, зокрема родинну, пам’ять, — невже після цього були такі сім’ї, що знали свої родоводи на стільки поколінь углиб?

Коли я поділилася цим у фейсбуці, з’ясувалося, що чимало українців намагаються нині дослідити свої родоводи, а історикиня Анна Ніколаєва навіть може системно розповісти, як це робити. Згодом вона написала статтю про це і для TUM, але тут я розповім про її ширшу роботу — книжку.

У певному сенсі, цю книжку можна назвати посібником — авторка поставила собі за мету дати дуже практичні рекомендації. Тут ви знайдете:

— і питальник для старших родичів,

— і поради, як фотографувати могили,

— і поради щодо вшанування тих, хто помер чи загинув далеко від дому,

— і переліки інтернет-ресурсів, де можна будувати своє генеалогічне дерево;

і розповіді про те, на яких офлайн- і онлайн-ресурсах можна шукати згадки чи навіть архівні документи про загиблих бійців Першої та Другої світових воєн, учасників національно-визвольних змагань 1917–1924 років, померлих у Голодомор, репресованих, остарбайтерів, загиблих у Голокост, депортованих. Виявляється, таких сайтів дуже багато, і вони можуть вивести нас не тільки на тих, кого ми прицільно шукаємо, а й на неочікувані відкриття.

Тут поділюся особистою історією, також пов’язаною з редагуванням матеріалів для TUM. Дізнавшися у статті про електронні архіви СБУ, де є дані про репресованих, я ввела там прізвище прадіда хлопця, з яким тоді зустрічалася, — знала-бо, що той був жертвою сталінських чисток. І знайшла… прізвище та ім’я його дружини, прабабусі мого хлопця. Виявилося, що ця жінка відбула ув’язнення в так званому АЛЖИРі — Акмолінському таборі дружин — «зрадників батьківщини». Її праонук доти про це не знав.

Сім кілометрів пам’яті

Як відкриттю архівів радянських репресивних органів опиралася система часів Януковича і що тепер можна знайти серед документів КДБ

Читати матеріал

Утім, ця книжка — не тільки збірник порад і ресурсів. Вона дає цікаві історичні відомості на різні теми. Наприклад, з історії генеалогії як такої — звідки ведемо її відлік, які найвідоміші родоводи, як їх складали. Або ж розповідь про те, чого чекати і не чекати від ДНК-тесту. А чого лишень вартий розділ про імена та прізвища, що дає розуміння не тільки про широкознане -енко — лівобережне, -ук, -юк і -ко — правобережне, а й про те, чи завжди ті прізвища, які нам здаються російськими (-ов) або польськими (-цький), такими є; і про те, що іноді сироти — євреї, українці, поляки — вибирали собі російські прізвища навмання, щоби полегшити собі життя в тій державі і тому суспільстві. Дуже зворушливо авторка розповідає наприкінці історії кількох сімей, де діти зростали не з тими, хто їх народив, і до чого привели пошуки біологічних матерів-тат.

Анна Ніколаєва часто апелює і до своїх досліджень історії власного роду — читаємо це не просто як чуже свідчення, а розуміючи: он як буває; а якщо в моїх прадіда/баби/тощо подібна історія? А може, це було отак? Чужа історія може стати дороговказом для власної.

Власне, свобідність у стилі — десь поради, десь розповіді про історичні перипетії на наших теренах (і як це впливає на нинішні пошуки відомостей про предків), десь накреслення життєвих шляхів своїх родичів та знайомих — усе це робить книжку захопливою та цікавою — і надихає робити власні розвідки.

Ще на початку Анна Ніколаєва попереджає, що варто бути готовими: ми можемо знайти факти про свою родину, які нам не сподобаються.

Хтось міг бути жертвою, а хтось — катом. Хтось міг виявитись позашлюбною дитиною. Хтось міг вчинити злочин.

Читаючи цю книжку, а також багато портретів у нас на TUM (як-от уже згаданий портрет Лесі Крип’якевич-Цегельської чи портрет психотерапевта Олександра Фільца), зрештою, ведучи пошуки власного родоводу, ми дістаємо нагоду поміркувати не тільки про те, якою складною є історія наших земель, якими карколомними можуть бути людські життя й вибори, а й про те, як нам прийняти неприємні факти і — як ставитися до приємних. Чи є сенс пишатись гарними історіями предків? Чи є наша заслуга у їхніх заслугах? Якщо ми не маємо почувати вину за погані вчинки предків, то чому маємо пишатись?

Як пише Анна Ніколаєва, «єдине, що можу пообіцяти кожному, — ви не нудьгуватимете».

Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко
Життя на межі. Україна, культура та війна
Дух і літера, 2025

Якось в одному з есеїв у нас на TUM філософ Володимир Єрмоленко писав: «Коли читаю стрічку новин, у мене (мабуть, і у вас) відчуття, що світ поволі осипається. Розсипається. Розгойдується. Руйнується. Коли ж я виходжу в матеріальну реальність, і особливо коли ми їздимо Україною, в мене відчуття інше. Все стоїть. Пустило коріння. Має запас тверді. Зліплене мільйонами кроків турботи. Ніхто нікуди не йде. І коли ми з Танею їздимо на прифронтові території, у нас те саме відчуття».

Книжка «Життя на межі» — це результат регулярних поїздок подружжя Володимира Єрмоленка і Тетяни Огаркової на прифронтя. Утім, цей текст далеко не є подорожніми нотатками — їх може написати будь-хто, хто бачив міста, села, поля поблизу лінії зіткнення. Ця ж книжка — про те, про що могли написати лише Володимир і Тетяна, філософи-культурологи: про нинішню війну у зв’язку з культурою — українською, російською, західною.

Хоч наша доба звикла до історій, сторіз, ця книжка — передусім міркування. Про концепти, які окреслюють життя й смерть у час цієї війни. Ці концепти є темами есеїв: коріння, руїна, дім, довіра, турбота, діти, їжа, земля… Ставлення до всього цього й різнить нас від нашого ворога. Недаремно є серед цих концептів і протиставлення: темрява й світло, Йов і Фауст, ерос і танатос, агора й агон, більшість і меншість… Є тут есеї й про те, що притаманно тільки російській культурі: злочин без покарання, покарання без злочину, безправ’я, презирство до життя, знищення, імперіалізм.

Головна заслуга цієї книжки, як на мене, — це те, що вона впевнено й повновладно повертає українську культуру до європейської. Вона ставить українські імена по сусідству із західноєвропейськими. Леся Українка і Штефан Цвайґ, Шекспір і Лесь Курбас, Паскаль та Іван Багряний, Данте і Стус, Джоберті й Мадзіні — й Шевченко, Ґьоте — й Франко, Винниченко, Хвильовий… А ще Чубинський, а ще Костомаров, а ще Косинка, Яновський — більшість цих авторів невідомі західному читачу, часто маловідомі й читачу українському. Ця книжка — для українців та іноземців, хоч ті та інші візьмуть із неї щось зовсім різне.

І це не просто згадки імен, це увага до образів і сюжетів, які показують наші патерни мислення й поведінки.

Тут Булгаков, Гоголь, Толстой, Достоєвський, Хармс — для акценту на їхніх образах та сюжетах, на їхніх патернах мислення й поведінки. Ця книжка показує іноземцям російську культуру з досі незнаного боку, з того боку, який не хотіли бачити.

Але не тільки класика — наші сучасники тут цитовані теж: Вікторія Амеліна, Катерина Калитко, Артур Дронь, Олександр Михед, Ярина Чорногуз, Катерина Міхаліцина, Борис Гуменюк. Тут цитована Тайра.

Дивовижно: попри теми та обраний жанр, ця книжка не філософує відірвано від життя. А втім, яка ж у цім дивовижа? Подружжя їздить і бачить — передусім людей, землю — про це і пише. І історії тут усе ж є. Найжаскіша, либонь, — про Михайла в Ізюмі, який в одну мить утратив сім членів своєї родини. Його дружина, донька, зять, троє їхніх дітей і літня тітка дружини опинилися під завалами. Сам Михайло врятувався тільки тому, що трирічна онука попросила його принести чаю — і він, виконуючи прохання, вийшов з підвалу. Чи може така історія дати надію? Есей про Михайла має назву «Післяжиття».

Кожен есей читається як маленька драма — навіть ті есеї, де історій немає. У кожному — наростання думки. Кульмінація. І розв’язка. Дочитавши до передостанніх абзаців, ти вже багато розумієш. Але й розумієш, що це розуміння — не до кінця. Ти немовби питаєш: «Гаразд, а як же тоді…?». Бракує ще двох цеглинок. Дочитуєш до кінця — і вже розумієш цілком. Усі цеглини на місці. Будівля завершена. Багато фраз можуть здаватися афоризмами, але ні, поза контекстом вони не зрозумілі, не повні. Бо кожна теза не просто стає на іншу — вона виростає з попередньої.

Знов-таки: ця книжка — більше думання, ніж відчуття, це нон-фікшн, а не художка. І це рятує від емоційної прірви. Але! На кінцевому есеї перестаєш дихати. А потім груди розпирають жах і морок. Бо кожен з нас за війну не раз уявляв ці сцени. Просто про них — якщо їх пережити, точніше, не пережити, — уже ніколи ніхто не почує, не прочитає. Отут уже художка. І вона вдаряє під дих.

Ця книжка не старається збудувати ілюзії. Це чесна книжка.

Валер’ян Підмогильний
Повість без назви. Невеличка драма
(Віхола, 2026)

Найвідоміший роман Підмогильного — «Місто». Проте найкращий, за словами критика Євгенія Стасіневича, — «Невеличка драма». Почата до «Міста», закінчена після нього. І — напередодні репресій, зокрема сфабрикованої справи «СВУ», до якої притягнули і автора цієї міської прози. Тож якщо про «Місто» тодішня критика мала вдосталь часу висловитись, то про «Невеличку драму» уже боялась. Чи не в цьому головна причина її меншої знаності? Стосовно «Повісті без назви», письменник не встиг її завершити.

За однією з версій, завершив уже в тюрмі і здав слідчому — може, ми ще станемо щасливцями, які побачать цей твір цілком?

В обох творах цього видання автор, як і у «Місті», показує себе майстром психологічної прози, а точніше — психоаналітичної, де фіксовано й аналізовано щонайменші душевні порухи. Це розкіш — читати нині про людину в усій її повноті, адже така проза й таке читання мусять бути неспішними. А проте це великий бонус — так пізнавати людину (себе самого/саму, близьких і далеких) услід за автором. Портрети, діалоги та полілоги, розповідь про дії-події, ба навіть пейзажі та інтер’єри — в усьому цьому автор зображає людину, в кожній репліці, в кожному описаному вчинкові передає персонажа психологічно вивірено.

Людина як вид — незмінна, і Підмогильний пише про вічне в людині. Натомість пейзажі та інтер’єри, заняття людей, проблеми, що ними вони переймаються, — усі ці ознаки доби викладені тут так, що можеш бодай на часину перенестись на століття назад і уявити це панорамно. Наприклад, політика українізації: порівняно з «Містом», у «Невеличкій драмі» ця тема розвинута так, що ми зблизька й зглибока бачимо не лише тих, хто вболіває за неї, а й тих, хто осуджує і хто просто кон’юнктурно приєднується. Або ж починаємо розуміти різницю між життям за воєнного комунізму, за непу і після непу — як це відображалось на людях, їхніх статках, звичках і відчуттях. Або ж — із подивом дізнаємось, що в Києві 1920-х уже ставали в чергу на громадський транспорт (втім, як випливає з опису, щойно підходив трамвай, ця черга одразу перетворювалась на хаотичну розлючену юрбу, з якої кожен квапився першим вскочити у вагон).

З іншого боку, романи Підмогильного — інтелектуальні, недаремно тут так багато діалогів і полілогів із філософськими роздумами на теми, які тоді турбували людей: що таке і для чого література, белетристика? Що таке і для чого наука? Як ставитись до звичаю ходити в гості й говорити там на нецікаві теми — адже це нераціонально? скільки дітей варто мати українським пролетарям? тощо. І все це — з авторською іронією.

Проте інтелектуальність не тільки й не стільки у цьому — тут герої та персонажі можуть уособлювати певні ідеї, принципи, і психологічна вивіреність не заважає доводити певні риси до крайнощів задля таких уособлень. Щоб припустити, хто який принцип, яку ідею втілює у цих творах, варто читати післямову критика Євгенія Стасіневича. Власне, ця післямова є бонусом саме цього, віхолівського, видання Підмогильного. Тут, зокрема, показано, як тексти різних авторів спілкуються між собою й продовжують один одного: «Невеличка драма» переосмислює Нечуєві «Хмари» та «На Кожум’яках», перегукується з Домонтовичевим «Доктором Серафікусом» (особливо тим новим, чиє завершення недавно знайдено й опубліковано), перепрошиває Шевченкову «Катерину». Та головне — наш сучасник роздумує: хто є Марта у цьому творі, що народилася в Каневі? Як вона виросла порівняно з Шевченковою Катериною? Де надія, зважаючи на цю перепрошивку? І чи надія взагалі є, коли пам’ятати, як загинув автор роману та інші українські автори тодішніх романів, віршів і п’єс?

Твори 1920-х варто читати сьогодні зокрема й заради мови. Адже це час, коли в письменство влились ті, хто українською не тільки говорив іще змалечку, в родині, а вже нею й читав, а дехто навіть і вчився. Це була справді народна мова, що ось нещодавно стала книжною. І це новітня мова, яка вже відійшла від колишньої літературної — церковнослов’янської (вплив якої ще дуже відчутний у Шевченка, Франка, у Лесі). Але це мова, з якої потім вилучили чи й просто забули багато слів. І хай навіть окремі слова, на які тут натрапимо з подивом, незастосовні сьогодні, та завдяки їм осягаємо, як працює наш словотвір, відточуємо мовне чуття. Книжок класиків ХІХ і ХХ століть у серії видавництва «Віхола» «Неканонічний канон» уже 36. Усі містять прецікаві перед- або післямови. Ця книжка з двома творами Підмогильного — тридцять четверта.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.

Читайте до теми