Український балет більше не хоче бути чиєюсь тінню

Темна, порожня й велична зала Національної опери України. Будень, 16:00. Сьогодні тут дають вистави, але навіть без глядачів простір сповнений життя і напруги. На сцені, у промені білого світла, прима та прем’єр балету з педагогом відточують дует у хореографії Уїльяма Форсайта — автора, чия мова досі не заходила на українську сцену. Спостерігаючи за артистами, ловлю себе на думці: це щось зовсім інше, не схоже на все, що ми звикли бачити раніше. Після репетиції кажу про це педагогу — Олегові Климюку, асистентові Форсайта. Він приїхав до України передати постановку, як то кажуть балетні, «з ніг у ноги». Олег підтверджує моє відчуття: зустріч із цією хореографією змінює не лише танець, а й саме тіло артиста, а значить — згодом інакше починає звучати і класика. 

Київ отримав цю хореографію без воркшопів, переглядів і відборів, як заведено, коли до репертуару театру входить авторська хореографія. Уїльям Форсайт одразу довірив українським артистам виконання дуетів Bach Duet і Slingerland Duet. І в цьому, можливо, і є один з головних висновків теперішнього моменту: війна, як би гірко це не звучало, стала для українського балету точкою різкого зрушення й розвитку, можливістю вийти з тіні.

Десятиліттями український балет подавали як периферію радянського чи російського мистецтва, а точкою відліку зручно було вважати харківську прем’єру «Лебединого озера» 1925 року.

Насправді його історія — значно давніша й складніша. І формувався він не лише