Твоя улюблена страва

Я добре пам’ятаю тільки останній сніданок у Бахмуті, бо він був простим і типовим, а далі — все стерлося. Пам’ять має свій гіркий присмак. 

Як і зазвичай, я відвела свого сина Тимофія до школи, він тоді саме пішов у перший клас, і замовила капучино в найближчому кафе. Дістала ноутбук і ще пів дня працювала під типову кафешну музику. Що я тоді робила? Розбирала новини з окупованих територій, які Росія «приєднала» до себе за кілька днів до того? Чи редагувала тексти з медіаграмотності? Писала редакційну колонку про те, що Росія забирає в нас надію на вільний схід? Тривожилася чи іронізувала? Пам’ять лишила мені факт про капучино і стерла все інше.  

Потім був дзвінок від колеги, яка поверталася з фронту, куди вони з чоловіком пригнали евакуаційний автомобіль. Настя привезла Тимофію невеликий подарунок — набір із кіндерами. А мені звістку, яку я не знала, до якої кишені покласти. «У тебе є день-два», — сказала вона, маючи на увазі, що війна вибухне, слід виїжджати.

А далі я все забула. Чи поїла щось у мами, коли зайшла до неї того дня? Вона б точно, як завжди, пропонувала мені свій зелений борщ чи смажену з цибулею картоплю. Чи вечеряла вдома, до чи після того, як зібрала валізу? Чи готувала Тимофію щось перед дорогою? Навіщо забрала із собою той кристал солі з шахти Соледару нарівні із сімейними фотоальбомами? З їжі в рюкзак поклала снеки і воду (як усі радили у тих тривожних списках), купила два кілограм