Віряни борщу

«Боже, дякуємо Тобі за цей день, дай нам сили продовжувати. Боже, Отче наш, збережи усіх хлопців, які воюють за Україну. Ми тут заради них і заради землі нашої. Дякуємо за їжу, яку Ти нам дав, за цей хліб і до хліба…»

Зо два десятки жінок, схилившись над столами у величезній актовій залі будинку культури, промовляють цю спонтанну молитву перед чаюванням. Жінки у теплих кофтах і червоних футболках поверх, у кожної — домашній фартух. У шапках. У залі сьогодні не опалюють — світла в селищі немає по шість-сім годин поспіль. 

За ними — сцена. По обидва боки на стільцях — мішки з тим, що заготували восени: сушені буряки, капуста, цибуля, морква. Мішків — гори. Жінки зменшують гори з дня в день. 

Коли помоляться, поп’ють чаю, то підуть за інші столи і почнуть медитативну роботу: пальці у синіх рукавичках перебиратимуть тисячі маленьких пакетиків. Сипатимуть у них бурячки, моркву, капусту, кріп, приправу, сіль, перець, кластимуть лавровий лист. 

Під шурхіт рук та коробок жінки говоритимуть про війну, чоловіки періодично з’являтимуться за їхніми плечима і носитимуть мішки та ящики. Так триває чотири роки. У цьому клубі не можуть спинити ні цих молитов, ні цієї роботи. 

Тільки коли дорогою понад клубом сумним кортежем з війни повертаються чиїсь сини, чоловіки чи кохані, ці жінки відриваються від роботи, несуть до шляху квіти, беруть у клубі по прапору й на узбіччі падають на коліна. Надія, 71 рік. Таня, 69. Віра, 65.  Світлана, 41. Людмила, 46. Наталка, 50… 

1.

Вона не планувала стати Комбатом. Жартома (чи ні) військові присвоїли їй позивний і так часто називають цю жінку поміж собою і в розмові з нею. А Наталка — просто жінка, мама трьох дітей, кілька літ тому поховала чоловіка, працювала заступницею начальника відділення звʼязку в Колках, невеликому селищі на Волині, яке любить називати себе містечком. 

Щось у її голосі є командирського. Наталка дуже втомилася. Як так склалося, що взяла на себе цей вантаж, — сьогодні не розуміє. Само собою, бо «хтось мав». Від початку повномасштабної очолила волонтерський рух у Колках. А направду — просто не змогла відвернутися і піти геть.  

Коли це рішення прийшло до неї? 

А чи тоді, коли на виїзді з Колок постав блокпост, а щоночі в хатах над дорогою вслухалися в гул машин: всім хотілося, аби військова техніка їхала в бік Білорусі, але тільки щоб не у зворотному напрямку, не чужа. Колки якраз на шляху до кордону. Трохи углиб Полісся, за Прип’яттю, стояли російські танки. Може, їх стримали і молитви колківських жінок? 

А чи тоді, коли перед Будинком культури ріс натовп чоловіків: перед порогом видавали повістки. Чоловіки зривалися з хат, зголошувалися на війну, хто в чому — звідсіля їхали. Віра Оксенюк, яка живе через дорогу, не витримала: взялася з онукою варити в