«Ну що там?»
«20 хвилин. Один важкий, троє середніх».
Після таких повідомлень приміщення стабілізаційного пункту оживає: ноші, короткі команди, берці у крові, напружені плечі, різкі вдихи. Тепер здається, що часу не існує, все зводиться лише до одного бажання — врятувати. Фотодокументаліст Сергій Коровайний провів добу в стабілізаційному пункті медичної служби «Ульф» 108-го окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі» на Покровському напрямку.
Його візит збігся із четвертою річницею створення батальйону у складі Збройних Сил України. Зараз «Ульф» — це дві хірургічні команди, операційна, протишокова, маніпуляційна, лабораторія і з десяток евакуаційних автомобілів. Це 39 людей, які лише протягом 2025 року допомогли майже 12 тисячам поранених. До них везуть не лише «вовків», а й військових із суміжних підрозділів. Після стабілізації бійці вирушають до Дніпра, Києва чи Львова або назад до підрозділу — залежно від стану й характеру поранень.
Поки медики чекають на поранених, у них є трохи часу для перепочинку: почитати книгу, погортати новини чи просто поговорити й пожартувати. У цьому місці, де рятують життя, долунають приглушені звуки футбольного матчу — десь на фоні «Ліверпуль» грає в Лізі чемпіонів. Здається, що час тягнеться повільно, але це тільки до появи чергового «еваку».
Капітанка й начальниця медичної служби 108 ОШБ «Вовки Да Вінчі» Дарина — лікарка-анестезіологиня. До фронту вона працювала одночасно в державній та приватній лікарні в Дніпрі. До команди військових медиків долучилася у 2024 році. Говорить, що кількість роботи можна передбачити за погодою зовні: ясне небо означає, що ворожі дрони перекривають дорогу з позицій. Хмарно й дощить — значить, що машини йтимуть до медиків частіше.
«У ці миті очікування, поки везуть наступних поранених, ми збираємо інформацію від медиків евакуації. Гірше, коли немає зв’язку, бо кожна година — це погіршення стану поранених», — розповідає Дарина.
Більшість військових, які сюди прибувають, — виснажені довгими тижнями й місяцями, проведеними на позиціях, — із пересохлими губами, щетиною чи обвітреними обличчями. Вони очікують на стабілізацію, рішення лікарів, повернення до підрозділу чи подальшу евакуацію. Хтось встигає розповісти історію свого порятунку, інші питають, чи правильно надали допомогу побратиму, або мовчки дивляться в підлогу, просять покурити.
Серед сотень історій з Дариною назавжди залишаються історії втрат і дивовижних порятунків. Лікарка згадує, як військові на бронетехніці наїхали на міни; боєць із позивним «Борода» отримав поранення кінцівок; евакуація затягувалася; команда «Ульфа» вирішила скидати плазму крові дроном, проте на позиції не було бойового медика. Надавати допомогу вирішив його побратим, який по відеозв’язку виконував команди медиків.
«Водій броньованої машини — людина без жодного медичного досвіду — сказав, що спробує сам поставити катетер. Медик йому пояснив, як це робити. Він каже: “Я вирішив для себе, якщо не поставлю з першого разу, то з другого чи третього разу точно поставлю”. І він поставив з першого разу, а далі ми пояснили, як під’єднати плазму. Стан пораненого вдалося стабілізувати», — говорить Дарина.
З позиції Бороду виносили пішки. До стабілізаційного пункту він доїхав у відносно стабільному стані. Тепер на нього чекає протезування.
Ближче до вечора до стабілізаційного пункту привезли важкого пораненого із суміжного підрозділу. Атака російського дрона: численні рани й сильна крововтрата. Попри це, військовий залишався при свідомості, навіть говорив, що додавало надії. Здавалося, що шанс є, але в якийсь момент його серце зупинилося.
Далі почалася реанімація, знову й знову. Потім — тиша.
«Цю тишу неможливо передати через камеру. Головне, що залишається після таких днів, — відчуття крихкості життя, а ті, хто його рятують, тримають на собі значно більше, ніж здається. Найважче у цю мить — не сам факт смерті, а її раптовість. Ще кілька хвилин тому людина говорила, реагувала — була тут. І раптом — її немає», — згадує Сергій Коровайний.
Це не перший візит фотографа до стабілізаційних пунктів, проте це перша смерть на його очах. Як нагадування — на Гуляйпільському, Оріхівському, Запорізькому, Краматорському, Харківському, Сумському та всіх інших напрямках фронту — люди гинуть за нас щодня.
На запитання, що тримає її внутрішню рівновагу, медикиня Дарина відповідає: «Розуміння: ти знаєш, навіщо ти тут». У загальний чат постійно пересилають повідомлення від врятованих військових, хтось пише в приватні, інші записують відео з подяками.
«Найбільша цінність на війні — час та люди. Але час — умовне поняття: сьогодні ти є, завтра тебе немає, або завтра немає твого близького друга, з яким ти більше ніколи не поговориш. У тебе лишаються тільки спогади. Ти просто цінуєш мінімальні моменти, які до цього тобі здавалися звичайними. Скажімо, свій вільний час, коли можеш поговорити з друзями й родиною», — додає Дарина.
Після короткої тиші стабпункт повертається до звичного ритму: хтось прибирає, говорить про щось буденне, інші готують операційні. І все зводиться до того самого: чекати, приймати, рятувати. Чекати на наступні евакуаційні машини, на поранених, на наступні шанси врятувати.
