Журналіст у полоні

Дмитро Хилюк — журналіст. Із 2013 року працює в одному з найбільших інформаційних агентств України — УНІАНі. Спеціалізується на темах політики і правосуддя. Хилюк говорить: важливо бути у вирі подій, точно зафіксувати й оперативно передати інформацію, а під час спілкування — поставити влучне запитання.

«Наші зірвали міст через річку Ірпінь за Демидовим і пошкодили дамбу в Козаровичах. Населені пункти на лівому березі Київщини відрізані від столиці. Світло знищили окупанти, води немає. Магазини порожні. Інтернет дуже слабкий. Окупанти вже ходять по хатах. Люди сидять по домівках, бо періодично стріляють по селу», — таке повідомлення Дмитро Хилюк надіслав до редакції 27 лютого 2022 року, на четвертий день повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Ця новина стала для нього останньою того року. За кілька днів російські військові затримали журналіста, а за тиждень вивезли до Росії. Без офіційних пояснень і обвинувачень Дмитро Хилюк провів у неволі понад три з половиною роки. Звільнити журналіста вдалося лише влітку 2025-го — під час обміну полоненими.

Уже майже пів року Дмитро Хилюк звикає до активного життя, заповнює інформаційний вакуум, який виник під час полону, повернувся до роботи. Визнає: найважче — усвідомлювати, скільки важливих подій пропустив, адже у Росії не мали жодних новин з України.

Для зустрічі та запису інтерв’ю Дмитро пропонує простір біля Національного музею історії України. «Хочу подивитися, що тепер на місці МАФу московського патріархату», — каже.

Йдеться про «храм» УПЦ МП на Старокиївській горі фактично на фундаменті Десятинної церкві у буферній зоні ЮНЕСКО. Він діяв із 2006 року без жодних дозвільних документів. Його демонтували в одну ніч у травні 2024 року. Про демонтаж, якого київські активісти добивалися роками, Хилюк дізнався вже після повернення.

Та у суботу, коли ми мали зустрітися, зима нагадала про себе лютими морозами. Тому, аби ми не мерзли на площі, нас гостинно прихистив музей.

Дмитро приїжджає з Козаровичів у легкій шкіряній куртці — жартує, що весна вже близько, й сонячних окулярах. Усміхається: у 2022-му теж купував окуляри — але те літо для нього так і не настало, тож вирішив не відкладати до спеки.

У вихідний вранці в музеї небагато відвідувачів. Постійна експозиція нині релокована, діють кілька тимчасових виставок. Для Дмитра — окрема екскурсія. На одному з поверхів — конфісковані речі: грецькі амфори, мечі, монети, прикраси. Колись вони були у приватних колекціях, здобуті «чорними археологами» переважно на півдні України, зокрема в Криму. На іншому поверсі — виставка, присвячена «Азовсталі»: фотографії загиблих оборонців Маріуполя, бійців «Азову» і предмети з території заводу, зібрані під час іще радянських експедицій. Далі — розповідь про Ягідне на Чернігівщині. Про підвал школи, де росіяни під час окупації утримували понад триста місцевих мешканців, серед них — шістдесят дітей, використовуючи їх як живий щит. Цієї історії Дмитро ще не чув. У кімнатах, схожих на темний підвал, йому явно некомфортно. Він проходить повз дитячі малюнки, банки з російськими щами, білі пов’язки, що їх змушені були носити цивільні мешканці за окупації. На виході помічає напис та читає через паузу вголос: «31 день — наші прийшли». 

«Срібна доба»

У журналістику Дмитро Хилюк потрапив випадково. Наприкінці 2004-го завершував аспірантуру в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка та розмірковував, що робити далі, — вчителювати не хотів через низькі зарплати у школі, думав, можливо, викладатиме у виші. Тим часом у Києві тривала Помаранчева революція. Дмитро приходив на Майдан майже щодня. Часи Леоніда Кучми завершувалися, його «наступник» Віктор Янукович не зміг прийти до влади, попри адміністративний ресурс. Президентом стає Віктор Ющенко. «До речі, у нас на кафедрі Майдан підтримували майже всі — за винятком завідувача, — згадує Хилюк. — Це були інтелігентні люди, і Янукович їх категорично не влаштовував. “Посмотрите, он же гопник”, — з іронією говорили дами поважного віку».

Зміни, що відбувалися на очах, та інтерес до політики в Україні привели Хилюка у медіа. Подруга запропонувала спробувати себе в журналістиці — Дмитро погодився без вагань. «23 січня 2005 року Віктор Ющенко став президентом, а я 1 лютого — журналістом», — усміхається він. Першим місцем роботи стало видання «Контекст-медіа».

У нову професію Хилюк занурився швидко. У фокусі — політика й економіка: пресконференції в Кабміні та Національному ба