Минулого тижня ми опублікували репортаж про перший день протестів проти відставки міністра оборони Михайла Федорова. Відтоді акції в Києві та інших містах тривають щовечора. Президент, який спершу пояснював рішення потребою «злагодженої роботи» оборонних відомств, поступово змінює тон: в суботньому зверненні повідомив про тривалі розмови з головнокомандувачем Олександром Сирським та ексміністром Михайлом Федоровим: «Звісно, чую, що кажуть люди». Радник Офісу Президента запевнив, що потрібен час. Нового міністра оборони парламент досі не призначив. Сам Федоров у суботу подякував українцям «за надію» та анонсував зміни. Що буде далі — невідомо. А поки політики консультуються, люди щовечора приходять на площу Франка. Наша репортерка провела там три дні поспіль — і записала, як виглядає протест зсередини.
На годиннику — 19:50, триває другий день мітингів проти відставки міністра оборони Михайла Федорова. Якщо йдеш на протест, заблукати складно — найкращим вказівником є незліченний натовп однодумців, що сунуть угору вулицею Заньковецької з картонками в руках.
«Сирського геть!», «Не потужно!», «На війні нема канікул!» — чутно, щойно підходиш ближче до площі. Кожна фраза прокочується хвилею по натовпу. Хтось кричить активніше, а дехто підтримує на відстані. Люди без картонок плескають у долоні, тупають ногами та підтримують загальний гул.
На розкладному рибальському кріслі сидить військовий із протезом ноги. На своєму плакаті він написав: «Стояти не можу. Мовчати не буду». Навколо нього з’юрмилися люди з камерами та блокнотами.
Раз по раз юрбою котиться хвиля добре знайомих гасел: «Слава Україні!» — «Героям слава!», «Слава нації!» — «Смерть ворогам!», «Україна!» — «Понад усе!». Навздогін люди викрикують: «Героям України тричі» — «Слава! Слава! Слава!».
Софія, студентка Могилянки, скандує голосно й упевнено. Вона була на торішньому мітингу за НАБУ і САП, тепер — знову на площі Франка. «Я вважаю, що Сирський — це уособлення радянщини в армії та репресій серед військових. Нам треба позбутися радянщини, бо ми — не Росія».
Неподалік над деревом майорить прапор. «Який сміливець! — чую від дівчини через дві голови. — Як він туди заліз?» Люди навколо крутять головами та усміхаються.
У колі протестувальників спекотно, повітря наелектризоване. Люди енергійно стукають долонями об плакати, викрикують гасла, прагнуть бути почутими. Ніхто не наступає тобі на ногу, не б’ється ліктями, не кашляє в обличчя. Кому захочеться вийти з кола — ввічливо попросять, і перед ними розійдеться натовп. Хто зголоднів чи спраглий — тому знайдеться шматок морквяного мафіна і пакетик соку.
День 3
У книгарні «Сенс на Хрещатику» охочим роздають порожні картонки, що залишилися від пакування книжок. Перший поверх книгарні людний, як зазвичай: половина неспішно п’є каву, а решта малює плакати, зігнувшись із маркерами в руках. На підлозі вже немає місця, навіть на сходах хтось примостився. Біля стіни — платформний візок із підписом «книги», сьогодні вщерть наповнений нарізками коробок. На столі поруч розкладені кольорові фломастери.
Для «Сенсу» це вже відпрацьований жанр. Торік, під час липневих протестів проти тиску на НАБУ і САП, книгарня стала однією з тилових точок «картонкової революції» — тут так само видавали й різали на заготовки коробки з-під книжок, поки сусідні кав’ярні роздавали протестувальникам маркери й печиво. Засновник книгарні Олексій Ерінчак від початку замислив «Сенс» не просто як магазин, а як громадський простір на головній вулиці країни — і ось уже вдруге за рік цей задум справджується буквально.
У дверях книгарні постійний рух: одні заходять і хапають вільні картонки, інші виходять гуртом на вулицю з готовими плакатами. Тим часом Хрещатиком тече безперервний натовп. Протестувальники завертають у провулки, заповнюючи собою простір. На площі Франка народу ще більше, ніж учора.
Хтось приніс гітару — здалеку чути знайомі мелодії української класики: «Лиш вона», «Восьмий колір» та «Спи собі сама». Вигуки чергуються зі співом, люди меланхолійно погойдуються на місці й знову стукають по картонках.
Чимало мітингувальників прийшли з домашніми улюбленцями — ті теж мають плакати: «ГАВ за Федорова!», «Навіть я таке не схаваю (а я все хаваю)», «Прийшла лаятися» та ще багато подібних. Найменші протестувальники сидять на плечах у батьків, дрімають у шумозахисних навушниках у колясках та бавляться на траві біля фонтану.
Старше покоління теж не стоїть осторонь — помічаю трьох панів у смугастих сорочках, що затято стукають пляшками-брязкальцями. Поруч — пенсіонерка Катерина, яка вже вдруге прийшла на мітинг. Каже: «Стою і за себе, і за військових, і за український народ. Проти свавілля в армії та у владі, яка нас не чує». Раптом позаду лунає впізнаваний ритмічний гудок — і футбольні фанати дають про себе знати.
Поміж інших можна помітити хлопців у формі. На головах — кепки, очі заховані за окулярами, а долоні приклеєні скотчем до вуст. Люди обертаються на них і шепочуть між собою:
«Це військові — їм забороняють мітингувати».
Протест завершується хвилиною мовчання. Хвилею по натовпу котиться цокіт годинника із сотень телефонів, і поступово всі стають на коліно, схиливши голови в мовчанці. «Дякую вам усім, що прийшли сьогодні, — мовить хлопчина в рупор. — Побачимося завтра на цьому ж місці. Слава Україні!».
День 4
Їду на протест із новеньким кольоровим плакатом. Не знайшла вдома чорного маркера, зате мала пастельні олівці. На зупинці біля Майдану Незалежності виходимо разом із незнайомкою, що тримає в руках картонну фігуру Михайла Федорова, десь півтора метра заввишки. Ловлю себе на думці, що не мала нагоди побачити ексміністра наживо. Хто знає, може, ця ростова фігура справді відповідає його зросту? Цікаво, що буде з нею після хвилі протестів — може, хтось викупить за донат на збір?
Сьогодні неділя, і людей на площі Франка помітно менше — натовп не виплескується за межі площі, а стримано гуртується навколо фонтану та біля театру.
Народ вкриває газон картонками, навколо метушаться фотографи, виловлюють цікаві написи. Раптом позаду лунає голос з мегафона — дві колони людей, що тримають над собою величезний прапор, рухаються до площі.
Не встигаєш оговтатися від минулого вечора, як наступного дня з’являються нові оригінальні транспаранти. Хтось приніс штатив для фото і висловлює свою думку через нотатки в телефоні: «Ні репресіям військових» — видніється вдалині зеленим неоновим кольором на темному екрані смартфона. Десь за два метри від нього стрибає червоний об’ємний знак «стоп» із перекресленим шматком сиру. А поруч юнак тримає дві жовто-сині тенісні ракетки, до яких скотчем приклеїв свою картонку. Двоє юнаків роздають бляшанки з чаєм, на паркані стоїть коробка з желейними цукерками, жартівливо підписана «Оплата за мітинг».
Спадають сутінки, засвічуються вуличні ліхтарі. Серед натовпу найкраще помітні кілька плакатів, заплетених у жовті вервечки святкових ліхтариків. Чимало людей потомилися й рушають додому раніше, та гурт лише рухається вперед, заповнюючи прогалини. Мітинг знову закінчують хвилиною мовчання за загиблими військовими та цивільними. Після цього молодий хлопець із рупором повідомляє, що зараз звучатиме «Молитва українського націоналіста», і просить людей повторювати фразу за фразою. Молитва доволі довга, складна за формулюваннями, і її важко чітко розчути з першого разу на відстані. Та багато хто знає слова напам’ять.
Наостанок хлопчина нагадує про петицію, створену задля повернення Федорова на посаду міністра оборони. Каже, що до мети лишилося 10 000 підписів, просить проявити активність і вказує на QR-код із посиланням.
Дорогою до метро нас гукає літній чоловік у джинсовій сорочці:
— Кому не потрібні картонки — лишайте тут. До завтра.
Дитяча кімната, закрутки з городу, сімейні застілля, мамин бісквіт, сад із вишнями, — усе це може виявитися вельми крихким
Сергій Коровайний, Дар‘я Свистуха
Закритий матеріал
СR Причина не тікати
Як Третій армійський корпус конструює етос воїна — і навіщо він людині на позиції
Аліса Москаленко, Валентина Поліщук
Закритий матеріал
СR Проламані поверхи вертепної скрині
Як український театр ляльок народжується й постає з вертепної скрині, але постійно залишається без неї
Валерія Андрійченко, Іван Самойлов
Закритий матеріал
Думки
Ставка на надію
Усім, хто втратив своїх на фронті
Аліса Акимова, Вадим Блонський
R Спадкоємці не найкращих практик
які вчаться говорити про те, що нам залишили і як давати цьому раду
Христина Бойко, Катерина Сорохманюк
Хвиля, порожнеча, простір: як пише нобеліатка Енн Карсон
Енн часто відсторонюється від звичного заради очудненого погляду на світ, пише про складне легко, а часто й іронічно
Богдана Романцова
Інтерв’ю
R Спадкоємці відповідальності
Як ідеї Богдана Гаврилишина продовжують розвивати Україну
Дар‘я Свистуха
Катерина Радченко: «Фотографія — це не лише зображення моменту»
Кураторка і дослідниця фото — про те, чому це мистецтво в Україні недооцінене, про візуальну мову війни та Дім фотографії
Кіхтенко Вікторія, Данило Павлов
Тетяна Терен: «Мені важко говорити про наше культурне піднесення, бо воно дається страшною ціною»
Культурна менеджерка — про три рідні міста, силу спільнот і культуру, що виживає в умовах геноциду
Ірина Славінська, Валентина Поліщук
Спадкоємці
Шістнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters — про тяглість поколінь, яку в нас відібрали, і спадок, який ми знову набуваємо і прагнемо передати нащадкам.
Меншовартість, яка доймає багатьох українців, тягнеться звідти — від пограбованих і вбитих людей, наших предків, які в кожному поколінні мусили вибудовувати все з нічого, а не множити традицію.
Сьогодні ми — чи не перше за довгий час покоління, яке знову має що передати, ба більше, навіть зачерпнути трохи спадку з минулого. Покоління, якому дістанеться цей спадок, частково вже тут — і от-от прийме на себе країну. Ми ще не знаємо, якою вона стане для них: країною війни чи країною після війни. Що опиниться в руках і на плечах цих людей — матеріально й морально, — значною мірою залежить від нас.