Я завжди приїжджаю сюди навесні. Уперше — навесні 2014-го, одразу після початку війни за Донбас. Місто тоді перетворювалося на справжній регіональний центр — з’являлися вуличне освітлення, молодіжні простори, відчуття майбутнього.
У січні 2022-го я знову сюди повернулася, з німецьким телебаченням. Ми їздили на позиції, ходили окопами по щиколотку у воді зі снігом і питали хлопців, чи готові вони до вторгнення. 24 лютого мене розбудили вибухи на аеродромі — і перші, про кого я подумала, були саме ці військові з окопів під Краматорськом.
Відтоді це східне місто міцніло й загартовувалося. На вулицях тепер — військові джипи й важка техніка. Лінія фронту — за 17 кілометрів від центру. Вдень і вночі чути артилерію, над дахами літають дрони.
Але люди залишаються. Оля та її чоловік працюють у місцевому провайдері — кажуть, що потрібні місту. Тетяна купує паски в «Чуді», а її хлопець-поліцейський забирає її після роботи. У Поліни вдома дев’ять котів, чотири собаки й черепаха — всі підібрані, бо залишилися без господарів.
Її бабуся Наталя каже, що покинути місто — немислимо. Лишаючись, вони тримають власну оборону: прибирають подвір’я і саджають квіти.
Великодню службу цього року провели попри комендантську годину. На воротах церкви висіло оголошення, що правити не будуть, але люди пошепки казали: «Приходьте, тільки не баріться».
О дев’ятій поліція зачинила ворота, на подвір’ї стало зовсім темно. Панотець приїхав о 23-й. Вночі дзвони чергувалися із сиренами — у Дружківці стався удар, всупереч перемир’ю, в яке ніхто й так не вірив. О п’ятій ранку віряни розійшлися із кошиками.
Я їду далі — і дуже сподіваюсь повернутися.
