Взірці
Легше почати з прикладів — із взірців. 1973 року в Чикаго помер самотній чоловік Генрі Дарджер, який усе життя працював прибиральником. Він не мав ані родини, ані близьких друзів. Усі, хто його знав, уважали чоловіка відлюдьком і диваком, зокрема й власник квартири, яку Дарджер винаймав десятиліттями.
Незадовго до смерті власник зайшов до квартири і знайшов безліч дивних картин, а ще — п’ятнадцять томів роману з не менш дивною назвою: «Історія про дівчаток Вівіан у так званому Царстві Нереального, про Гландеко-Анжеліанську бурю війни, спричинену повстанням поневолених дітей». Усе це створив Генрі.
У його роботах десятки наївних, сентиментальних образів співіснують із зображеннями війни, насильства і хворобливого еротизму. За життя Дарджер нікому не показував своїх творів, а в грудні 2014 року одну з його картин продали на лондонському аукціоні за 750 тисяч доларів.
Або ж Никифор Дровняк — чоловік із Лемківщини, якого під час операції «Вісла» тричі виселяли з рідного містечка Криниця. Він щоразу пішки долав понад триста кілометрів, аби повернутися.
Никифор мав порушення мовлення, був незграбний, не вмів читати, усе життя жебрав, але водночас усе життя малював: на викинутому картоні, на цигаркових коробках. Збереглося зо п’ятдесят тисяч робіт — переважно лики святих і міські пейзажі, тепер розкидані по картинних галереях та приватних колекціях світу.
Так-от: химерний всесвіт Дарджера, затишна архітектура Дровняка, творчість без художньої освіти й без амбіцій, мистецтво від душі й для душі, створене в особливих станах розуму, — усе це називають «артбрют».
Обережно, крихке
Можна побачити, але не допомогти.
Крістіна лежить у басейні, завалена камінням, — намагається вибратися. Обмежений простір, страх, задуха. Люди можуть вирішити, чи дивитися, але підступитися ніяк. Тільки стояти поруч, дивуватися, лякатися, співчувати. Тобто реагувати саме так, як тоді, коли стикаються з темою психічних розладів у житті.
Крістіна Бут — журналістка, громадська діячка й амбасадорка проєкту «Психічне здоров’я для України». Усі амбасадори цього проєкту — люди, які мають досвід психічних розладів і готові говорити про нього, щоб допомогти іншим. Травнева виставка «Обережно, крихке» у Києві — один із таких проєктів, який Крістіна організувала разом з художницею Анастасією Клименко.
Слово «артбрют» Крістіна чує від мене й реагує з сум’яттям:
— Я прочитала кілька визначень — зокрема, що це «мистецтво маргіналізованих груп». Мені від цього стало некомфортно. Ми робили виставку навпаки: аби знімати стигму, показати, що ми не маргінальні, а творчі, вразливі й щирі. І хочемо, щоб нас саме такими чули й бачили.
Дискусія навколо визначення точиться давно і лежить на перетині мистецтва, психології й соціології. Це термінологічна плутанина, у якій, окрім ризику помилитися, є ще й страх ненароком образити. Термін «артбрют» вигадав у 40-х роках XX століття французький художник і колекціонер Жан Дюбюффе, який у пошуках утопії «чистого мистецтва» відвідував психіатричні лікарні й збирав роботи пацієнтів: тих, хто малював їх без внутрішньої спонуки, без прагнення визнання.
Друга світова лишила такий досвід, що творити як раніше здавалося неможливим, тож Дюбюффе шукав герметичну творчість, створену поза культурним контекстом. Саме таку творчість недолюблювали нацисти. Частиною їхньої пропаганди була навіть виставка «дегенеративного мистецтва», де картини артбрют-митців порівнювали з експресіоністськими, доводячи «патологічність» і тих, і тих. Адже ці роботи не мали ані ясності, ані чітких ліній, ані правильних форм — тобто уявної досконалої краси.
У слова «артбрют» чимало синонімів, хоча більшість із них мають власні відтінки: аматорське, інзитне, наївне, примітивістичне мистецтво тощо.
Досі незрозуміло й те, кого саме зараховувати до цього напряму. Чи можна вважати «Зоряну ніч» Ван Гога прикладом артбрюту, адже художник написав її в психіатричній лікарні? Дровняка називають і наївним, і артбрют-митцем. Як і Поліну Райко, жінку з Олешків, яка в 69 років почала розписувати стіни свого дому. Нині її дім в окупації, і його, як і роботи Райко, понищила повінь після підриву Каховської ГЕС.
В англійській мові є й таврувальний аналог — outsider art, мистецтво аутсайдерів: людей з інвалідністю, ув’язнених, пацієнтів психіатричних лікарень. Але ні Крістіна Бут, ні інші амбасадори виставки «Обережно, крихке» на маргіналів не схожі. Зрештою, у цьому й полягає амбасадорство — показати, що цілком «звичайні» люди можуть зіткнутися з депресією, біполярним розладом чи шизофренією.
Жодна робота на виставці не пояснює діагнозів, але допомагає уявити. «Тиша за дверима» — колаж із фрагментів щоденника, написаного в закритому відділенні психіатричної лікарні. «Психотична манія» — ще один колаж, цього разу комбінація вибухових, кислотних образів. «Триптих душі» — подорож крізь психічне пекло до умовного раю.
— Ця виставка — спосіб комунікації і самовираження, але й мистецтво також. Навіть якщо ми не професіонали, це не означає, що не маємо права бути дотичними до нього. І якщо ми викликали в людей емоції, то це справді був мистецький акт, — вважає Крістіна.
Ще задовго до Жана Дюбюффе німецький психіатр Ганс Прінцхорн зацікавився творчістю своїх пацієнтів і написав про це книжку. Тоді таку творчість іншували радикально: називали «психотичною» чи «патопсихологічною». Показовий приклад із його збірки — художник Авґуст Наттерер, який мав психотичне видіння: бачив Страшний Суд і самого Бога (у його міфології — Відьму, що створила світ), а потім присвятив життя зображенню цього видовища. «Десять тисяч образів за тридцять хвилин», і треба намалювати їх усіх.
До Прінцхорна медична освіта заважала психіатрам бачити в роботах пацієнтів мистецтво — вони радше трактували їх як симптоми чи діагностичний матеріал. Багато хто чинить так і досі. Але історія показує: артбрют може діагностувати. Щоправда, не авторів, а глядачів. Психіатр побачить патологію, тиран — об’єкт для репресій і насмішок, а художник — мистецтво.
Студія: калатея-привид, автопортрет
— Я не хочу, щоб нас сприймали як соціальний проєкт чи групу арттерапії. Те, що ми робимо, — це мистецтво, — каже художниця Оля Ставникович, засновниця й керівниця львівської студії артбрюту.
Оля народилася й виросла в маленькому селі на Сокальщині, і досі в її творчості переважають природа, пейзажі та рослини — просте й щире, як і в улюбленому нею артбрюті.
— Деякі наші учасники вже мають напрацювання, беруть участь в аукціонах і виставках, тож ми маємо право називати їх митцями.
Близько п’яти років тому Оля провела майстер-клас із живопису для дівчинки із синдромом Дауна й була вражена безпосередністю та щирістю її малювання.
— Це було саме те, про що казав Жан Дюбюффе: грубе, необроблене, живе мистецтво, до якого ми всі прагнемо повернутися. А тут воно було справжнім. Я захотіла привести інших до цього джерела творчості й автентичності.
Так почалася історія «Студії Олі Ставникович» у Львові. Тут представляють роботи митців із ментальною інвалідністю, передусім із синдромом Дауна та розладами спектра аутизму. Заняття вирізняються гнучкістю, відсутністю академізму, пошуками власного стилю. Студія працює з дорослими й дітьми, організовує виставки (зокрема за кордоном: цього року — у Ґданську), випускає мерч і співпрацює з брендами (шкарпетки «Одна така, друга така» та «Люби себе» в колаборації з Griffon Socks).
Артбрют справді дуже різний, але навіть його можна пробувати класифікувати. Частині робіт властиві простота і наївність, схожість на дитячі малюнки (як у Поліни Райко чи Никифора Дровняка). Інші тяжіють до моторошності, передають неспокій та відчуження — як у картинах львівського художника Мирослава Ягоди (його належність до артбрюту спірна: попри діагностовану шизофренію, він мав профільну освіту). Багатьом творам властиве вщерть заповнене тло — horror vacui, «страх порожнечі», як кажуть мистецтвознавці. Наприклад, харківський артбрют-митець Олег Мітасов розписав усю свою квартиру — від стін до холодильника й фортепіано — повторюваними написами незрозумілого змісту.
«Студія Олі Ставникович» інклюзивна — тобто відкрита для будь-кого. Тож я приходжу. І відразу знаю, що малюватиму: в кутку стоять кілька горщиків із рослинами. Обираю калатею і ставлю перед собою. Її подекуди пожовкле листя поцятковане фіолетовою та жовтою фарбами. Дивуюся, як така примхлива рослина це витримала. Але тут фарба всюди: нашарування й бризки змінюють простір. Перше, що впадає у вічі в студії, — вкриті фарбою крісла, на які сідаєш із захватом дитини, що стрибає по калюжах.
Поруч творить 20-річний митець Михайло Ватаманюк. Зацікавлення світом мистецтва він успадкував від бабусі, з якою в дитинстві розглядав альбоми репродукцій. Його мистецька фіксація — трагічні події історії. Михайло малює прості геометризовані фігури людей, які дисонують із сюжетами: мучеництво перших християн, страсті Христові, Розстріляне відродження, Голодомор, Буча. Якось він вийшов зі студією на пленер: гарна погода, сонце й квіти, а серед цієї пасторалі створив картину «Львів прощається з Михайлом Ватаманюком» — автопортрет у труні.
Інший митець — Антон Куренков. Коли я намагаюся з ним познайомитися, він відвертається і на якийсь час ховається в іншій кімнаті. Антон не хоче малювати. Зате сідає за біле фортепіано і створює по-справжньому кінематографічний момент: з-під пальців чоловіка, який не знає нот і не має музичної освіти, народжується музика. Не дитяче брязкання, а повноцінні композиції, що перетікають одна в одну. Якщо хтось починає наспівувати, Антон одразу підхоплює. Дуже хочеться забрати ці імпровізації з собою. Шкода, що в студії немає записів.
Оля розповідає й про інших учасників: Юлю, яка знайшла себе в іконописі; Данила, котрий малює лише тварин і тільки повернених в один бік. Якщо запропонувати йому змінити бодай щось у композиції, він відмовляється: «Це буде неправда». Я мовчки заздрю його певності. Тим часом детально промальовую горщик, а листя залишаю блідим, напівпрозорим: неідеальна калатея, рослина-привид, її скоро не стане.
Я не художниця, але малюю в мистецькій студії. У мене є напівватман, акварельні олівці. Малюю просто так — бо подобається дивитися, як колір лягає на папір. Бо хочеться. Згадую колись закінчену художню школу, години штрихування, композицій і «вдосконалень» — і раптом тягар не вибраного, паралельного життя (з іншою професією, іншим досвідом) більше не тисне на мене.
Твір
Мій улюблений записник має м’яку зелену палітурку з тисненням у вигляді трьох рядів старих австрійських вікон. У лівому кутку — напис Ouvre, що французькою означає «твір». «Там, де є твір, там нема божевілля», — пише Мішель Фуко в «Історії безумства». Ця цитата винесена в епіграф, а далі, впереміш із порожніми сторінками, йдуть роботи учасників арттерапевтичної майстерні психоневрологічного диспансеру у Львові. У вступі творці називають записник «Кишеньковою галереєю», «виставкою, що поміщається в торбу». А вікна на обкладинці — це справжні вікна з будинку навпроти, які видно з одного з кабінетів стаціонару. Імерсивний досвід госпіталізації.
Я люблю цей записник за свободу анонімності: будь-яке зображення в ньому може бути твоїм або належати комусь з учасників майстерні. Так само й цитати, розсипані сторінками. Наприклад, ця: «Я не знаю, хто я. Я не знаю, є я чи мене нема». Ці слова належать Вільяму Фолкнеру, але сказати їх міг би будь-хто: людина, яка переживала депресію, психоз чи просто розмірковувала над буттям.
Арттерапевтична група збирається в диспансері двічі на тиждень. За роки накопичилося багато робіт — цінних, особливих, вартих стороннього погляду. Близько року команда працівників і волонтерів працювала над книгою: відбирала роботи, продумувала дизайн, контактувала з авторами. «З великою повагою і любов’ю до авторів робіт», — каже про цей процес Оксана Малишевська, волонтерка диспансеру, яка веде групу з 2021 року.
— Арттерапія — це м’який метод, що не фруструє, а допомагає зрозуміти щось про себе, відреагувати на емоції, перенести їх на папір, побачити під іншим кутом.
Нині команда має ще одну ідею: через роботи з майстерні дослідити бачення війни — яким воно було на початку і яким стало тепер.
— Психічна хвороба така ж романтична, як і війна, — тобто взагалі не романтична, — пише письменниця й терапевтка Ліза Непийко в артбуці «Космос всередині», що підсумував фестиваль наївного мистецтва 2020 року.
— Мене дуже злить романтизація депресії, — каже Крістіна Бут. — Бо це настільки важке відчуття, що я не розумію, як можна його прикрашати. Це не загадково й не цікаво. Я хочу, щоб жодна людина у світі його не переживала.
Це щире обурення поділяє багато хто. Захоплення артбрютом завжди балансує на межі поетизації психічних розладів, що небезпечно і для митців, і для глядачів. Цим грішили сюрреалісти, які вважали божевілля найчистішим проявом свободи й надихалися книжкою Ганса Прінцхорна. «Едіп» Макса Ернста, наприклад, є «переспівом» «Чудесного пастуха» Неттерера. Та всі їхні ілюзії розсипалися, коли вони зіткнулися з реальністю психічних хвороб: коли тяжко занедужав поет і драматург Антонен Арто, сюрреалісти були шоковані його станом і умовами перебування у психіатричній лікарні. Зсередини божевілля зовсім не схоже на свободу.
Я намагаюся знайти чесну відповідь, чому ж мене так приваблює артбрют, і не можу виокремити єдиної причини. Найпростіша і найперша — мені справді подобається це мистецтво. Не як картини для кухні чи вітальні, а як такі, які хочеться розглядати, про які хочеться читати, думати й говорити. Це надзвичайно контекстуальне мистецтво, де твір невіддільний від автора та його долі — настільки, що сама біографія митця стає частиною твору, ненавмисним перформансом завдовжки в життя.
Водночас артбрют доводить: не розлади чи травми роблять із людини митця, а навпаки — бажання творити проривається крізь перешкоди й дає плоди. Видозмінені, трансформовані, по-своєму деформовані, але від того ще більш дивовижні.
Це гірка краса шматка скла, викинутого в море: його не мало б там бути, його присутність — зайва й шкідлива. Але море робить те, що вміє: терпляче шліфує хвилями, перетворює на гладенький, кольоровий, незвично гарний камінь. Можливо, це і є артбрют.
