Казка про голод

На фото чоловік у військовій формі тримає яблуко — ліва долоня огортає праву, аби не впустити. Він схлипує, нерухоме зображення передає тремтіння його рук. Камера дивиться на чоловіка знизу, піднімаючись над синім пакунком: такими Україна зустрічає військовополонених, які вертаються з російських тюрем, — і з такого щойно виринуло сліпуче, жовтогаряче яблуко. Камера фіксується на виснаженому обличчі чоловіка. Воно не має віку — вираз дитячого розпачу накладається на висічені тортурами зморшки.  

Це фото нагадує світлину іншого захисника, якого повернули додому після десяти місяців полону. На ній ресторатор, що став до зброї, дивиться з німим зачудуванням на яблуко. Цей чоловік надто довго не бачив фруктів. Одяг висить на ньому парашутом — за час полону військовий утратив тридцять кілограмів ваги. 

В авраамічних традиціях куштування плоду з Дерева пізнання символізує обряд переходу. Тільки для українських полонених цей перехід, здається, відбувається у зворотному напрямку: їх не виганяють із раю, а повертають до життя із самого пекла. Глибоке знання добра і зла однаково закарбувалося на їхніх обличчях.

Переплетення концептів зла й голоду в українській національній традиції не є унікальним. По всьому світу народні казки наповнені мріями про ситість — про хатинку з пряників, про казанок, що безперервно варить солодку кашу, та про стіл, що сам рясно накривається стравами. Однак найстрашніші українські казки про голод з’являються не в часи середньовічного браку їжі, а у ХХ столітті. 

У 1930-х роках поліська художниця Марія Примаченко малює казкових звірів, які з виряченими очима пожирають неїстівне насіння і квіти, малює хиж