Почути голоси дітей і знайти себе

Щонеділі він ішов в аеропорт. Стежив, як на злітній смузі розганяється літак рейсу «Донецьк — Баку», як відривається від землі, а потім зникає у небі. Понад усе на світі він мріяв бути серед пасажирів того рейсу. Але в нього не було грошей на квиток. Тож наступної неділі він знову приходив в аеропорт і знову проводжав у небо свою мрію.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся зараз!]

§§§

Азад

Йому часто снився один і той самий сон. Він іде по вулиці, повертає направо і… прокидається. Що там за рогом? Питання, що мучить Азада Сафарова впродовж десяти років. 

Він вгадував ту вулицю зі сну. По ній у першому чи другому класі він біжить зі школи. В сумці — табель з хорошими оцінками, і він спішить ним похвалитися. Знає — за це від тата буде подарунок. І отримує пістолет із петардами. Вони бахкають, коли натискаєш на курок. Азад з пістолетом — найкрутіший хлопець у дворі. Всі за ним бігають, просять іграшку. І він за невелику плату здає пістолет в оренду. Тато за це страшенно сварить, втім, відзначає бізнесовий хист сина і його вміння вести переговори. Через багато років цей талант допоможе Азаду Сафарову заснувати один із найбільших в Україні благодійних фондів, спілкуватися з донорами і збирати мільйони на допомогу українським дітям війни.

Та поки що він маленький хлопчик, що живе у столиці країни, яка сама переживає війну — першу Карабаську. Воєнний конфлікт із вірменами, розпад Радянського Союзу. Через це в Азербайджані сутужно з роботою. Тато постійно на заробітках: то в Москві, то в Сибіру. Азад живе з мамою і молодшим братом. Батько передплачує синам багато журналів — мають добре знати російську, можливо, доведеться переїхати до Москви. Азад переписує заголовки, речення з тих журналів, і він таки найкращий у класі. В нього списують контрольні. Але до школи ходити він не дуже любить.

«Нас там били, ставили в кут, змушували піднімати одну ногу. Батьки вчителям казали: “М’ясо ваше, а кості — наші”. Це такий вислів у Баку, означає — ви можете бити скільки завгодно, але головне кості не ламайте. І вчителі могли віником вдарити, могли змусити три години стояти, в туалет не відпускали. Я пам’ятаю, що в першому ж класі я протестував. Коли вчителька сказала постояти на одній нозі, я сказав: “Я не буду цього робити”. І вона покликала директора».

Лєна

Вони з мамою йдуть до нового будинку, де отримали квартиру — якраз навпроти гуртожитку в Трускавці, де мешкають. Несуть обід татові. Заходять до нової оселі. Посередині великої порожньої кімнати самотіє табуретка. Тато з голим торсом і пілоткою з газети на голові щось фарбує. Пахне фарбою і новим життям. 

«Таке класичне звичайне дитинство, класичної української дитини в 90-ті роки. Дорослі заробляють, ніхто там тебе сильно не бавить. Знайшов себе на вулиці — молодець. Ходиш собі в ту школу, там учитель не б’є указкою по голові — вже нормально. Ну, ось таке стандартне дитинство. Але мені завжди хотілося якихось розмов, якоїсь видимості, якоїсь поваги. Я чомусь це дуже тонко відчуваю».

Лєна добре вчиться. Всі уроки робить на перерві. «Ще трохи б піднатужитись, — кажуть учителі батькам, — і буде золота медаль». Але Лєні ніхто не аргументує, нащо їй та медаль. «Так треба» — їй не підходить. Усе її дитинство — великий знак запитання, і жодного дорослого, який би пояснив усе, що її турбує.

Вона самотня, наче та табуретка посеред нової порожньої квартири. 

Через багато років Олена Розвадовська стане значимим дорослим для багатьох українських дітей. Вона відкриє благодійний фонд, який назве «Голоси дітей». І буде робити все, щоб дорослі дітей чули, слухали, поважали, розуміли їхні права. Любили. 

«Всередині мене живе дуже жива маленька Оленка. Я фізично виросла, ментально теж подорослішала. Я людина з відповідальністю, не живу дитячим підходом. Але десь у мені є окремий куточок для тієї маленької дитини — і вона мій компас. Тому я можу побудувати контакт із будь-якою дитиною. Буває, дитина ні до кого не йде, а до мене йде. Нікому не дає інтерв’ю, а мені дає. Я сама дуже прагнула поваги до своєї гідності, і діти це щиро відчувають. Для мене результат — це сама робота, чистий інтерес. Мені справді цікава дитина: чому вона малює, куди сьогодні прийшла, який у неї настрій, що її заспокоює, навіть — чому вони розбили те скло? Мені просто цікаво». 

Переїзд до Донецька

31 грудня 1994 року. Азад із мамою та братом у літаку, що прямує до Луганська. Звідти вони поїдуть у Донецьк — тут, а не в Москві, зрештою осів його тато: на центральній вулиці поставив стіл і продавав овочі-фрукти, а до Баку надсилав гроші. Та одного дня дружина не витримає і просто поставить перед фактом: «Все. Крапка. Ми переїжджаємо до тебе».

«Ми везли з собою казан плову і всю дорогу їли цей плов. Ми прилетіли, тато зняв нам кімнату, і ми там їли той плов. Потім у дорозі, в потязі до Донецька їли, потім в Донецьку їли, це був безкінечний плов. Це перше, що я пам’ятаю з нашої дороги до Донецька». 

У новій школі найбільшою несподіванкою стане те, що вчителі не бʼють дітей. Російську Азад знає, а в Донецьку 90-х усе, включно з навчанням у державній школі, — російською. Азад швидко пристосується, про те, що він — азербайджанець, нікому не каже, соромиться. Якщо хтось починає обзивати «чорний», «чеченець» — бʼється. 

Вдома вони спілкуються азербайджанською. Мама готує традиційні страви. Тато заохочує до народних танців. Вранці на шафі лишає гроші і каже синам: будуть ваші, якщо ввечері покажете мені кілька рухів. У їхній родині, крім азербайджанської, спілкуються мовою праці. Хочете телевізор — працюєте ціле літо на ринку. І вони змалечку гарують. За це ніхто не хвалить. Не прийнято. Мама пояснює — щоб не зурочити. 

«У нас взагалі в родині ніхто не говорив про любов, про якусь взаємопідтримку. Ніхто не сідав за столом, не обговорював якісь там новини чи щось таке. Азербайджанська родина — це зазвичай ти маєш пахати з ранку до ночі, щоб діти були ситі, навчити їх, але ніхто не сідає і не питає тебе: “Як ти почуваєшся з тим, що твій тато помер? Давай поговоримо. Ти сумуєш чи що з тобою?” Тому, коли тато помер, я просто закрився на двадцять років і відкрився, коли вперше пішов до психолога».

Тато помер, коли Азаду було 12. Ховали тата в Баку. В синовій памʼяті лишаться крики і сльози великої родини. В Азербайджані так прийнято — в останню путь проводжають гучно, рвуть на собі волосся. 

«Двоє моїх тіток, татових сестер, підбігли і почали кричати: “Ти винен, ти, ви його вбили”. Мені було 12 років. І ця фраза в мені закарбувалась на все життя.

Що міг зробити 12-річний хлопець, щоби вберегти тата?

Але 12-річний хлопець може запам’ятати такі слова і вважати, що це правда».

До Баку Азад повернеться лише через десять років. Коли заробить гроші на квиток. До цього часу він поглядом і зітханням проведе десятки літаків, що прямуватимуть до міста його народження і вічного батькового спочинку. 

Кимось стати

У 10-му класі молода практикантка якось скаже йому: «За тобою, мабуть, дівчата бігають, бо ти – азербайджанець», і лише тоді він замислиться — може, в цьому немає нічого ганебного?

«Відверто говорити, що я азербайджанець, почав тільки в університеті, десь з другого курсу, а так усю школу я намагався це приховувати — хоча по мені особливо не приховаєш. І зараз я розумію, що це насправді дуже круто — мати азербайджанське коріння. Мати в собі дві національності — це тільки збагачує. І я не хочу втрачати ці корені, не хочу втрачати спілкування з родичами, не хочу переставати туди їздити. Я дуже хочу, щоб моя донька говорила азербайджанською як другою мовою і знала культуру Азербайджану. Для мене це важливо». 

Після школи Азад націлиться на юридичний. Бо в Азербайджані, якщо не знаєш, куди вступати, дороги дві — юридичний або медичний. З мамою і братом прийдуть подавати документи і зʼясують, що на бюджет можна вступати лише громадянам України, а в Азада українського паспорту нема. Як і грошей на контракт. Журналістика виявиться серед найдешевших спеціальностей. 

«І мама така: “Це найбезпечніше, йди в журналістику, ти будеш поруч”. Зараз вона дуже шкодує, бо я постійно на війні». 

2014-го війна прийде в місто, що стало Азадовим домом на 14 років. Тоді в Донецьку Азад працюватиме під прикриттям. Коли окупанти зібʼють малазійський «Боїнг», він із групою журналістів CNN буде на місці трагедії. Поки росіяни зрозуміють, що вони зробили, їхня група розкаже світу, що насправді сталося. З Донеччини Азад тікатиме в багажнику автомобіля. 

Та 2005-го він — іще студент Донецького університету. Вперше приїздить до Києва.

Закохується в місто і твердо вирішує: він буде тут жити і «кимось тут стане».

І через два роки після закінчення університету таки сюди повертається.

Не класична галичанка

2001-го Олена Розвадовська вступить на еколога до Київського університету харчових технологій. Не тому, що екологія їй цікава, просто це шанс вибратись до великого міста, де можна легко загубитися і бути собою, а не такою, як від тебе очікують.

«Я ще зі школи мріяла жити в Києві, у великому місті. Я — не класична галичанка. Мені нецікаво знати про сусідів, нецікаво знати людей навколо, мені нецікаві плітки. Я хотіла в Київ, щоб ніхто не знав про мене, коли я маю виходити заміж, що правильно, неправильно, в чому я ходжу в церкву. Це перекривало мені повітря. Я просто виїхала і отак запечатала. Вам щось не подобається — це мене взагалі не цікавить. Все».

Уже через рік Олена переведеться на заочне відділення, щоб працювати, заробляти на себе і не залежати від батьків. Буде офіс-менеджеркою, помічницею депутата. А коли 2011-го відкриється офіс Уповноваженого Президента України з прав дитини, піде працювати туди. 

Перерізати пуповину

2007-го Азад Сафаров приїде до Києва, щоб залишитися. В кишені у нього три тисячі гривень і диплом журналіста Донецького університету. Досвіду — нуль, але пристрасть усе компенсує.

«Я зняв у комуналці одну кімнату, там бігали миші, на Гончара. Я досі проходжу повз цей будинок — і в мене мандраж». 

Азад пише листи в різні редакції, вдягає костюм і ходить по офісах — пропонує себе: «Вам потрібен молодий енергійний журналіст?» Його беруть у газету «Аргументи і факти». Але він мріє про телебачення, бо «вся родина казала — ти маєш піти на телебачення». Через кілька місяців Азада покличуть на співбесіду на 5-й канал. 

«Шеф-редактор спитав мене: “А ти українську мову знаєш?”. Я сказав, що знаю, але я взагалі не знав. Він зрозумів, що я брешу. Він сто процентів знав це — потім багато разів це розповідав. Але він узяв мене, повірив, що щось з цього буде». 

Єдина людина, з якою в Донецьку Азад говорив українською, — його репетиторка.

У школі уроки мови були, та на них молода вчителька тільки й робила, що розказувала про свого хлопця. Російською. Репетиторка Валентина Іванівна натомість дуже вболівала за мову. Якось Азад навіть став свідком, коли та не прийняла на навчання дівчинку через коментар її мами. 

«“Я б не вчила цю хахляцьку мову, але на уроках вимагають”. І Валентина Іванівна, пенсіонерка, людина, якій потрібні гроші, просто сказала: “Заберіть свою дитину і йдіть звідси. Ви мені не потрібні”. Вона дуже любила українську мову і була першою людиною, яка й мене привчила любити українську мову. Вона викладала пристрасно».

5-й канал був місцем, де мусиш швидко вчитися, — всього. І азербайджанець, що розмовляв і думав російською, почав працювати українською. 

«Ти пашеш 24/7. Часи Майдану — це важкі часи, але ми пахали 24/7. Жодного разу я не сказав, що втомився. Ми придумували різні речі, і мені це подобалось. Я тоді створив пісню “Вітя, чао”, яка набрала мільйони переглядів, і потім я бачив прострілені щити з написом “Вітя, чао”, це стало гімном Майдану. І 5-й канал дозволив мені це робити, було дуже кайфово, і це дало мені класний поштовх у майбутнє». 

Тоді ж велика азербайджанська родина дає про себе знати. Раз Азад у Києві, на телебаченні, значить, багатий і час одружуватись. З Донецька приїжджає мама, щоб ошелешити — в них сімейні домовленості, що він одружиться із двоюрідною сестрою. 

«І я влаштував скандал, кажу: “Ви — дурні. Вона, по-перше, на чотири роки молодша за мене. Я її на руках таскав у дитинстві. Вона мені як рідна сестра. Я не буду одружуватися”. Досі ці родичі зі мною не говорять. В Баку не послухатись батьків — це найбільший гріх. В Азербайджані є правило: куди б ти не виїхав, маєш повернутись і одружитися в Азербайджані. Єдиним білим баранчиком чи чорним баранчиком у родині виявився я. Всі інші — всі — одружувались на азербайджанках. Тому що ти не можеш не послухатись батьків». 

До 25 років мама просила Азада, щоб одружувався лише з азербайджанкою. Після 30 — з мусульманкою. Після 35 — просто просила нарешті одружитися. Але Азад знімав кіно. Працював на західні медіа. Робив карʼєру.

«Я перерізав цю пуповину. Я почав жорстко сваритися, казати, що я не піду їхнім шляхом, я все одно одружуся з тою, з якою я хочу».

Війна очима дітей

Вони буватимуть в одних і тих самих місцях, але не перетинатимуться.

2013–2014-го — на Революції Гідності. Із 2014-го почнуть їздити на схід. Азад — як журналіст і продюсер, щоб документувати війну. Олена — як волонтерка, щоб допомагати дітям війни. Вона звільниться з Офісу омбудсмена — офіційні візити на прифронтові території, де для чиновників з Києва влаштовують показові виступи, їй нецікаві. 

«Я з’їздила спочатку по роботі, один, другий моніторинговий візит. Вони не дали нічого. Бо моніторингові візити — це зазвичай так: приїжджає інспекція з Києва, всі стоять вишикувані». 

Олені важливо бачити справжнє життя і проблеми дітей, які живуть під обстрілами, а на своїх городах замість картоплі збирають снаряди.

«Я просто сідала в поїзд і їхала. Тут немає нічого надзвичайного. Інколи було важкувато ходити зовсім безлюдними, віддаленими вулицями. Заходила в хати й питала: може, вам якась допомога потрібна? Я вмію викликати в людей довіру. Я не брехала — я дійсно приходила дізнатися, що потрібно дітям. А потім поверталася і виконувала свої обіцянки. Тому люди мені довіряли, і з дітьми будувався контакт. І це допомогло мені зрозуміти війну їхніми очима — не формально, через опитування, а бачачи, як і в чому вони живуть». 

Вона житиме на волонтерських квартирах чи при церквах. Одягатиметься у секонд-хенді. І почуватиметься вільним маленьким корабликом, який самотньо пливе у сірій прифронтовій зоні — з фарбами, усмішками, інтересом і повагою до дітей.

«Там нагодували, там десь підвезли, а там пастор купив машину. На першу машину друзі скинулися — 600 євро, “литовець”. Насправді людині потрібно дуже мало. Я — абсолютний аскет».

Вибуховий знак долі

2015-го Азад переїде до Німеччини. Там його чекає робота на Deutsche Welle — великому німецькому медіа, стабільність і непогана зарплата. Азад і Олена ще не знають про існування одне одного. 

«Епоха Німеччини була найнуднішим періодом мого життя — ці п’ять років. Це жахливо звучить, але я тримався завдяки тому, що кожен другий місяць їздив в Україну, на війну. Я приїжджав сюди й по-справжньому жив тут, а не там». 

Як асистент режисера, Азад зніматиме на сході фільм про десятирічного Олега, що мешкає на Донеччині. 2017-го «Віддалений гавкіт собак» виграє кілька нагород на європейських фестивалях, принесе Азадові чергову порцію слави і дасть зрозуміти: документальне кіно — те, чим він хоче займатися.

«Після виходу фільму я надіслала йому запит у друзі — він мене не прийняв. А через пів року вони почали знімати наступний фільм, і він написав мені сам. Пам’ятаю як зараз: я приїхала до села, припаркувалася — і бачу повідомлення: “Чи можна з вами поспілкуватися? Ми шукаємо героїв”. Я відписала: “Давайте поспілкуємося в зумі”. На першій зустрічі він здався мені значно молодшим і якимось несерйозним. Перше враження — такий веселий, життєрадісний чувак», — пригадує Олена Розвадовська. 

Вони зустрілися через кілька місяців на Луганщині. Була рання весна. Сіверськодонецьк ще був відносно мирним містом.

Олена мала повезти Азада і режисера фільму до потенційних героїв. 

«Ми з Сімоном (Сімон Леренг Вільмонт — данський кінорежисер, — авт.) чекаємо в готелі, коли приїде Лєна. Я виходжу на подвір’я і бачу: під’їжджає стара “хонда”. Цю машину Лєні подарували, вона коштувала тисячу євро».

Дорогою Олена вирішила заїхати до своїх підопічних — скористатися з того, що знімальна група оплачує бензин. Запевнила, що там безпечно. 

«Ми приїжджаємо — і нас одразу обстрілюють. Граната влітає в дерево, нас усіх обсипає склом. І Лєна повертається така з-за керма і каже: “У мене такого ще не було”. Я кажу: “Та їдь, їдь, Лєна, тільки не зупиняйся”», — пригадує Азад. 

«Якби ми були на секунду раніше, воно би просто влучило в нас і ми б не відбулися переляком. А так просто в машині повилітало все скло. У мене була легка контузія — кілька днів не мала координації. Уламки застрягли просто в салоні. На нас — нічого, навіть подряпин немає. Лише дзвін у вухах. Тіло заклякло, тому що шок. Азад кричить — їдь, а я не можу на педаль натиснути», — згадує Олена. 

Нині Азад жартує, що це був вибуховий знак долі. Після цього фільм «Будинок зі скалок», на зйомках якого вони познайомилися, увійде до короткого списку номінантів на «Оскар». Волонтерські поїздки Олени Азад згодом «інституціалізує» — переконає її створити благодійний фонд «Голоси дітей», який стане одним із найбільших в Україні. Вони одружаться і народять доньку Лейлу. 

Боже, дітки

Азад каже, що завжди говорить Лєні: він мав приїхати, щоб допомогти їй виїхати зі Слов’янська і відкрити її світові, показати, яка вона крута.

«Мені було дуже прикро, коли я побачив, у яких умовах живе Лєна, скільки вона робить для дітей, але її ніхто не помічає. Вона допомогла мені вийти з моєї внутрішньої тюрми в голові, зі стереотипів, напівазербайджанських, напівкласичних. Лєна дуже підтримала мене в тому, щоб звернутися до психолога. Вона допомогла мені вийти з моїх шаблонів, з дитячих травм». 

У грудні 2019-го, після п’яти років фактичного життя на сході і підтримки тамтешніх дітей, Олена нарешті пішла і зареєструвала фонд. На той момент вони з Азадом були просто друзями. Він жив у Бонні, в Німеччині. Вона приїжджала туди до нього.

«Коли ми тільки почали дружити, вона каже: “Я приїду в Бонн, буду з тобою тиждень”. Я відповідаю: “Лєн, ти не витримаєш тиждень, тут нудно”. Вона: “Ні-ні, приїду”. Приїжджає, заходить до мене на роботу в Deutsche Welle, сидить якийсь час і каже: “Боже, тут як на кладовищі”. І цього мені було досить, щоб звільнитися й завершити співпрацю».

«Я би померла в Німеччині — я це просто ненавиджу. В них навіть вазони вишикувані в ряд, і мені хочеться підійти і все це зруйнувати. Навіщо все так ідеально? Я не можу, справді не можу. Для мене стабільність — це смерть», — каже Олена. 

Можливо, саме тому в нестабільний час у неї все склалося. Коли фонд відкрився, якраз почався ковід. Олена була єдиною працівницею і отримувала зарплату три тисячі гривень. На Азадові слова, що через п’ять років фонд стане великим, а вона буде в списку ста найвпливовіших жінок ВВС, лише віджартовувалась. 

«До повномасштабки на цих дітей завжди треба було клянчити. Бо кому воно потрібно? На різних зібраннях усі такі красиві, а я — вічно зі своїми дітьми війни. Наче з космосу. Пишеш якусь заявку донору — і тебе зрозуміють тільки ті, хто працює на сході. А решта відписує: “Боже, дітки… Ну, ми, звичайно, співчуваємо”. Це було дуже образливо, що мене не чули, що не говорили на цю тему: про дітей, про сім’ї, які там живуть, про війну загалом. Ще ж треба було пояснити, що вони — не сєпари, бо чого вони там сидять? Я, якщо чесно, почувалася дуже паршиво. А коли почалася повномасштабка, то тепер усі бачать війну. Боже, як легко працювати у війні тоді, коли її бачать», — ділиться Олена. 

А 24 лютого 2022 року Олена спостерігатиме, як у режимі реального часу на рахунок фонду надходять гроші. За лічені хвилини — річний бюджет 2021-го.

Про «Голоси дітей» напишуть Опра Вінфрі й Мадонна. Дітей нарешті почують.

Фонд стрімко масштабується: спершу — евакуація і розселення, згодом — психологічні лінії допомоги, офіси та осередки по країні. З однієї працівниці команда виросте до 150. 

Любов і Лейла

«Я тільки в 35 років уперше сказав комусь: “Я тебе люблю” — сказав Лєні. У 35 — бо  ніколи не чув, щоб тато так говорив мамі чи мама татові. І нам цього теж не казали». 

На Лєнине прохання він навіть почне пити вино — до 36 не вживав алкоголю. І почне їсти нехаляльне мʼясо — щоб не створювати проблем із готуванням їжі. На церемонію розпису вони підуть лише вдвох. Олена наполягатиме, щоб не дай Боже не було якихось голубів або рушників. Родина в Азербайджані буде збентежена: отак одружуватись — не з мусульманкою, ще й без гучного весілля, — сором та й годі. Та мине час, і свекруха почне хизуватися своєю невісткою та її досягненнями. А Азад і далі руйнуватиме родинні стереотипи.

«Коли я вперше приїхав в Баку з Лєною,  я обіймав її при своїх родичах — і мені було все одно, що вони думають. Для них це незвично: бачити, як я, умовно, під час зуму біжу вкладати дитину спати або проводжу з нею час.  А чого це не мама? — дивуються. Я не хочу так. Я хочу бути з дитиною, обіймати її, цілувати, дбати про неї». 

Доньку вони назвали Лейлою, але похрестили в костелі — це було важливо для Олениних родичів, і Азад не заперечував. Вони вирішили, що, попри ритуал, не тиснутимуть на Лейлу — вона виросте і сама обере собі релігію. 

«Ми пішли в храм на Костьольній, і священник каже: “Я сподіваюсь, твій батько навчить тебе азів християнства”. Яких азів християнства? Я — мусульманин. А він далі проповідує: “Ті, хто не хрещені,  будуть горіти в пеклі”. За що? Я ж привіз дитину до храму. Священник був дуже суворий. Але Галичина була щаслива, що я дозволив її хрестити».

О, яка Лєна!

«Зараз я почесна громадянка Трускавця, і мною пишаються. Але ще недавно я була як безхатько — без роботи, без квартири, ні з чим. Боже, якась невдаха: не вийшла заміж у 25, у 30 — життя ніби не склалося. А тепер — о, яка Лєна! А я ж завжди такою була. Я не змінилася». 

У керівному кріслі великого фонду, вже з власною дитиною на руках, Олена Розвадовська часом ностальгує за часом, коли могла просто заїхати в якесь прифронтове село і постукати в першу хату, щоби спитати, чи нема там дітей, які потребують, щоб їхній голос почули. Більшість тих сіл і містечок, куди вона добиралась на вбогій волонтерській машині, нині окуповані. 

Діти з тих хат уже виросли. З багатьма Олена підтримує стосунки — хоча через війну вони розʼїхалися по світу. Багато хлопців пішли в армію. Вони вибрали Україну, бо колись на їхньому шляху трапилась Лєна. А от дівчинка Рита з Авдіївки, до якої вона приїжджала з фарбами і проводила з нею час, нині працює у «Голосах дітей», чекає з фронту чоловіка і вже виховує власну доньку.

Фонд Олени й Азада надає лише психологічну допомогу десяти тисячам дітей на рік. А ще вони організовують табори, активності, будують реабілітаційний центр. 

Олена мріє, щоб у будь-якій точці країни будь-яка дитина мала змогу отримати допомогу психолога, якщо їй це потрібно. Щоб діти не росли, як колись вона — з купою запитань і проблем, однак без відповідей і підтримки дорослих. 

«Моїй дитині шість місяців, але я з нею говорю. Я не уявляю, що хтось може сказати моїй дитині: “Ти ще мала, сиди, твоя думка нічого не значить”. Дитина — це окрема особистість. Є ви її батьками чи ні — вона наділена правами, гідністю, суб’єктністю. І дуже тонка межа між тим, коли ти з дитиною розмовляєш, і коли починаєш моралізувати чи докоряти. Я завжди прагнула до такої розмови, якої свого часу ніхто не міг дати мені, бо тоді просто не існувало такого наративу». 

***

Однієї неділі він пішов в аеропорт не проводжати мрію, а з квитком на рейс «Донецьк — Баку» в кишені. Минуло десять років з часу його останнього візиту до рідного міста. Азад Сафаров прилетів до Баку і пройшовся вулицею зі свого сну. Повернув направо. Там на нього чекав… пустир. Його дорога життя виявилася значно цікавішою і змістовнішою, ніж та, що снилася багато років. Він віднайшов свій внутрішній голос, і завдяки цьому голоси багатьох дітей нині чують.