Це аудіо створене за допомогою ШІ
У соцмережах часто пишуть: ми повинні стежити, щоб самим не перетворитися на дракона. Бути співчутливими, не зловтішатись, коли наша зброя дістає до окраїн і столиці росії, жаліти і дбати про безпеку російських дітей і жінок, не радіти смертям. Інакше всі ми миттю перетворимося на таке саме зло, як російське, хіба трохи менше за масштабами та значенням.
Треба бути милосердними, а не мстивими, стриманими і шляхетними, бо якщо бути емоційними і радіти утратам ворога, то тим самим ми ототожнюємо себе з агресором і втрачаємо моральну перевагу в цій війні в очах навколишніх, хоч би ким вони були.
Пишуть таке зазвичай ті, хто не у вирі подій: не на фронті, не під ударами ракет. Ті, чиї очі не вдивлялись у темряву зими 2025–2026 року й не бачили чоловіків і жінок, яких вдалося повернути з російського полону. Ті, хто не відчував батьківського болю, тримаючи за руку свою вбиту дитину. Не говорив із жінками й чоловіками, які зазнали сексуалізованого насильства з боку російських окупантів. Ті, хто не бачив, як росіяни полюють дронами на людей і тварин, а якщо й натрапляли на таке відео в мережі, то сприймали як серіал, який можна будь-коли вимкнути. І дорікали сценаристам за одноманітність і надто жорстокі сцени. Можливо, навіть скаржилися на такі дописи в соцмережах.
Такі люди дуже хочуть, щоб герой або героїня були кришталево совісними, морально привабливими, відповідали мірилу етики. Поводились ввічливо, усміхались, а якщо борються з ворогом і вмирають, то без надмірного натуралізму. При цьому завдаючи ворогу мінімальної шкоди і дмухаючи на подерті й оброблені антисептиком ворожі коліна, щоб менше боліло.
Не в тому річ, що ми, уже котрий рік під ворожим прицілом, не можемо врівноважувати себе милосердям до ворога. А в тому, що наші емоційні ресурси обмежені, тож потрібні пріоритети. Щоб не розлюднитись, достатньо підтримувати й любити своїх. А буває, що навіть на це бракне сил.
Відверто скажу: я не дуже радію, читаючи, що через атаки українських дронів загинув хтось із цивільних росіян. Але мені це байдуже.
Проте я щиро радію, коли нашим вдається поцілити у військовий аеродром або завод, нафтову інфраструктуру, потопити ворожий корабель, збити літак, поцілити у воєнного злочинця. Радію, коли по заслузі отримують російські пропагандисти; радію, коли чую в їхніх словах страх і ненависть.
Моє серце сповнене тугою, болем, скорботою, шаною до людей із близького кола, які загинули, зазнали ран, втрат і страждань.
А ще є кола, які розходяться далі. І люди з тих кіл мені в рази ближчі й зрозуміліші за росіянку чи росіянина, які обурюються «жорстокістю» українців. І кажуть, що «прості люди всі проти війни», «війну розв’язали масони і зажерливий Захід» або ж навіть «це війна путіна, а не росіян». Цих голосів тилової і закордонної росії побільшало саме зараз, коли Україна почала дошкульніше відповідати на агресію.
Я усвідомлюю, що моєї любові й турботи потребує багато людей тут, біля мене, в моєму серці. Цього достатньо, щоб не перетворитися на дракона.
Для мене найкращим доказом того, що ми не розлюднені, є порятунок цивільних, військових, тварин з небезпечних місць; підтримка тих, хто втратив житло через війну; допомога родинам військових. Старання всіма методами — політичними, адвокаційними, правовими — витягати з російської неволі наших громадян. Розуміння і співчуття до потерпілих від російських воєнних злочинів.
Для мене доказом того, що ми не розлюднені, є не співчутливі коментарі в соціальних мережах, а дотримання норм міжнародного гуманітарного права, зокрема поводження з російськими полоненими. Вони їдуть на обмін ситі, не виснажені. Достатньо, що ми всіляко намагаємось мінімізувати людські жертви як супутню шкоду, завдаючи ударів по ворогу.
А ще доказом того, що ми не розлюднені, є подяка нашим військовим, які роблять усе, щоб мою людяність, мою ідентичність не спотворили й не знищили росіяни.
