Тбілісі: краса та ніжність, сум і щем
Це аудіо створене за допомогою ШІ
Ця колонка створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.
Коли мій друг, український філософ і письменник Володимир Єрмоленко запропонував мені в червні 2026 року поїхати до Тбілісі на ZEG Storytelling Festival, я з сумним подивом зрозумів, що не був у Грузії від 2008 року. Zeg значить грузинською «післязавтра», тож цей фестиваль — про майбутнє. А я востаннє був у Тбілісі в далекому минулому, за два місяці до російського вторгнення до Грузії. Тоді я завітав до рідного міста мого тата після тривалої, як мені здалося, паузи у шість років. У дитинстві я бував тут по кілька разів на рік, тож шість років були для мене довгим часом. Відтоді минуло втричі більше. Та, на диво, ті шість років здалися мені набагато довшими, ніж ці вісімнадцять. І не лише через те, що з віком час плине швидше.
У другій половині нульових років ХХІ століття Грузія швидко змінювалася. Здавалось, Революція троянд назавжди вирвала чарівну кавказьку країну з-під отруйного панування російської імперії. Ми дедалі частіше відмовлялись від російського імперського маркера «Грузія», з теплою прихильністю відтворюючи питому самоназву «Сакартвело». Попри всі закиди у бік нової влади, реформи вражали швидкістю й ефективністю. Щоправда, саме це прагнення швидкости подеколи спричинялося до зухвалих дій політичної верхівки, від яких відгонило волюнтаризмом. Та здавалося, що й це швидко минеться, що це супровідний ефект надто швидких реформ і Сакартвело нарешті стане справжньою ліберальною демократією.
Та не так сталося, як гадалося. У серпні 2008 року Росія знов напала на Сакартвело. Загарбала територію, яку знавіснілий диктатор Сталін з ненависти до своєї справжньої батьківщини перетворив на Південну Осетію, переселивши сюди з Північного Кавказу осетинів і заклавши геополітичну міну уповільненої дії. Новий злочинний керманич російської недоімперії Путін підірвав її майже сто років потому. Росіяни бомбили мирні міста і майже дійшли до Тбілісі.
Цивілізований світ спромігся зупинити їх, але не наважився дати гідну відсіч.
Сакартвело зберегла незалежність, але втратила багато людей і велику частину своєї землі. На наступних виборах перемогла політична сила, яка пообіцяла мир із Росією; російське зло прийшло не ззовні, а зсередини. Це, до речі, той сценарій, який загрожує й Україні.
Для Сакартвело це означало зупинку демократичного розвитку держави, повернення кримінальних псевдоеліт, гальмування євроінтеграції, переслідування інакодумців, що, як і в Росії, отримали принизливий офіційний статус «іноагентів». Дехто з них заарештований, дехто втік, ті, що залишилися й на волі, намагаються далі боротись за вільне майбутнє власної країни. Фестиваль, на який ми приїхали, організували саме такі люди.
Подорож до Тбілісі стала для мене мандрівкою не лише в просторі, а й у часі. Спочатку я провалився у час свого останнього візиту до міста — 2008 рік. Як на мене, відтоді змінилось небагато. Всі зміни на краще відбулись до того. Тоді до ландшафту старого міста були вбудовані елементи модерної архітектури, які не зруйнували, а вдало доповнили його. Я блукав містом мого дитинства й із захопленим подивом розглядав нові чудернацькі споруди, що додали до картини давнини яскраві футуристичні спалахи.
У моїх родичів ми сіли за стіл у великій кімнаті. Поруч зі мною сиділи мої сестри й брати, яких я не бачив з дитинства. Раптом хтось із них сказав: «А це наші діти». Великі двері розчинилися, й до кімнати, як кольорові кульки, закотилася зграя дітлахів. Ми ловили їх в обійми, цілували, вітали й сміялися. І в кожній дитині я вгадував нас малих; наші риси змішалися, наші долі здавалися схожими. Потому ми всі всілися за стіл, діти гралися поруч, а ми почали пити вино та говорити. І тоді я сказав, що Росія — то зло і загроза.
Мої рідні дивились на мене здивовано. За два місяці російські танки були неподалік від Тбілісі.
Коли я потрапив до Тбілісі цього разу, то вже не шукав чогось нового. Зрештою, все нове було вже старим, побаченим ще 2008 року. Натомість я волів побачити Тбілісі мого дитинства, і це мені вдалося. Я провалився у часі на десятки років. Ми з Володею пройшлися проспектом Шота Руставелі, оминули філармонію і повернули на вулицю Тархнішвілі. Кілька кварталів угору, і ми біля будинку, який спроєктував мій дід Михаїл. Біля під’їзду його меморіальна дошка. Тут квартира, в якій я роками гостював, щоправда, на жаль, уже не наша. Дім той самий, двір той самий, височенна ялина стала ще трохи вищою, старі гаражі, заіржавілі дверцята яких слугували нам футбольними воротами, коли ми ганяли двором м’яча. Балкон на четвертому поверсі навпроти, на який щоранку виходила дівчина. Коротке чорне волосся, витончений профіль, погляд, який я ловив і водночас боявся зловити, коли вона раптом позирала в мій бік. І тоді я вигадав, що в неї закохався, хоча бачив її лише на відстані, на тому балконі з вікна нашої квартири, й ніколи не наважився стріти її надворі, внизу, де могли зустрітися не лише наші погляди, а й наші тіла, там, де я міг її не впізнати, бо бачив лише здалека.
Тбілісі — моя любов і мій сум, мій місток між культурами й часами. У Києві мене вважають грузином, хоча мали би вважати картвелебі, у Тбілісі — українцем. І я радий і гордий бути й тим, і тим. Я сам як місток.
Тільки як донести тим мостом звістку, що нас нищать росіяни? У Тбілісі їх багато. Їх пустили як знедолених біженців, але вони прийшли як зухвалі загарбники. У закладах старого міста перша мова звернення сервісу — російська. Тут усе красиво, але їжа несмачна, бо ж то здебільшого для росіян.
Натомість там, де їх нема, можна знайти вишукані ресторани, в яких традиційна кухня стає сучасною, неймовірне вино, шляхетний сервіс. Там лунає грузинська й англійська для тих, хто не розуміє грузинської.
На лівому березі Мткварі височіє пам’ятник Вахтанґу Ґорґасалі — царю, який засновував Тбілісі і об’єднав навколо нього Сакартвело. За легендою, цар полював в передмісті старої столиці Мцхети, вбив фазана, той упав до озера, а коли Ґорґасалі нахилився, аби витягнути птаха звідти, то відчув, що вода тепла. Він сприйняв це як знак і заснував на цьому місці нову столицю Тбілісі. «Тбілі» грузинською — теплий. Вода в тому озері була теплою, бо в ній була сірка. Сірчані лазні дотепер збереглися в Тбілісі, місті тепла.
І знову я зустрівся зі своїми рідними. Я не бачив їх багато років, але ми стерли час своїми теплими обіймами. Ми знов були разом. Ми знов сиділи за одним столом. Один із моїх братів виголосив тост, яким висловив мою власну мрію: «Нехай Україна межує із Сакартвело!». Нехай зникне морок російського зла! Нехай між Києвом і Тбілісі будуть землі злагоди та добра!
Тбілісі — місто, затиснуте між гір, пронизане бурхливою річкою Мткварі. Ти не побачиш тут обрію, твій погляд зусібіч зупинить стіна гір. Ти у пастці краси стародавніх церков, складених із великих каменів сірого й пісочного кольорів, і дерев’яних кольорових балконів, що здаються такими крихкими на тлі того споконвічного каменю. Високі платани з розлогими кронами рятують від палючого сонця, даруючи прохолоду й тінь, стрімкі стрункі кипариси вказують шлях на небо, де тебе зачарує спекотна блакить.
Мене заскочив щем і сум. Чому ця прекрасна країна зі стародавньою культурою зазнає такого приниження від російського непотребу? І почув тиху відповідь: жах і злість зникнуть, щем і сум минає, а ніжність і краса зостануться з нами назавжди.
