Поезія та війна

Після звільнення Ізюма виявилося, що росіяни створили у тамтешньому лісі цвинтар, на якому без імен, лише під номерами ховали вбитих українських військових і цивільних. Один із них — місцевий поет Володимир Вакуленко, який сам виховував сина Віталіка, що має аутизм, й писав йому вірші. Із цього народився бестселер української дитячої поезії «Татусева книга». 

Володимир писав і вірші для дорослих, у яких жах війни переплівся з ніжністю та коханням:

Впаду райським яблуком тебе обіймати:

Свіжиться м’ятою, обрядами ніжности…

Бачиш, яка на зброї яскрава помада?

Хтось навчився припиняти поцілунками війни…

Але то була лише мрія поета, що війни можна припинити поцілунками. Росіяни вкотре напали на Україну, і там, де їх не зупинила українська армія, вони ґвалтують, катують і вбивають. Володимир залишився під окупацією. Його викрали, катували та вбили російські нелюди лише за те, що він був українським поетом. За кілька днів до того, як його схопили, Володимир, відчуваючи неминуче, закопав під вишнею у дворі біля своєї хати щоденник, у якому писав: «Спочатку Росія знищує житлові квартали разом із людьми, а потім прикидається доброю».

Та прикидається недовго та невміло: «Нас загнали в повнісіньке гетто, щоправда, на білих стрічках поки що не малюються зірки Давіда».

Щоденник Володимира знайшли його батько та українська письменниця Вікторія Амеліна. У передмові до книжки, куди увійшли щоденник і вірші Володимира, Віка пише: «…справджується мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, їхні рукописи зникають, а пам’ять про них стирається. Здається, часи змішуються й застигають в очікуванні розв’язки — я шукаю в слобожанському чорноземі не лише нотатки одного з нас, а одразу всі загублені українські тексти…».

Під час повномасштабного російського вторгнення Віка почала писати вірші:

Повітряна тривога по всій країні

Так наче щоразу ведуть на розстріл

Усіх

А цілять лише в одного

Переважно в того, хто скраю

Сьогодні не ти, відбій

Але одного разу тою, у кого цілять, стала сама Віка. Вона опинилася «скраю» — у краматорській піцерії, у яку влучила російська ракета. За кілька днів від важких поранень Віка померла в лікарні в Дніпрі.

Зберігаючи тканину культури

Літературознавиця — про роботу памʼяті й створення хроніки культурних втрат

Колумбійський письменник Ектор Абад був того дня в тій піцерії разом із Вікою і дивом вцілив. Коли ми зустрілися, він працював над книжкою, одним із головних персонажів якої була Віка. Він спитав, що перше спадає мені на думку, коли згадую її. Я відразу, не роздумуючи ані миті, сказав: «Вона посміхалась очима».

Війна вбиває людей і народжує поетів. Та справжні поети, народжені війною, прийшли в цей світ, щоб убити війну.

Читаючи вірші української поетки та військової Ярини Чорногуз, переживаєш війну та вчишся ненавидіти її, вчишся робити так, щоби її ніколи не було. Бо війна — чи не найжахливіше, що може статися з людиною. Чи можна прийняти війну як органічний елемент власного життя? Чи можна змиритися з війною?

Ми зустрілися з Яриною в прифронтовому українському місті Слов’янську, і я почув від неї слова, яких ніколи не забуду: «Ми навчилися жити в мирі з війною». У такий парадоксальний спосіб вона коротко та влучно описала досвід людини на лінії фронту — на лінії, що розділяє життя та смерть; на лінії, з-поза якої до найсміливіших із нас промовляє сам диявол:

в багатосердному передпеклі

для сміливих

до мене виходить диявол ніби до давньої подруги

простеляє переді мною свою шкіру мов килим

і каже

пройдись по ній ніби по маках

хоч ти

І я відчуваю, що маю благати: «Не йди!». Та чи маю я на це право? І чи маю я для того силу? Тож, може, маю мовчати, адже, як пише Ярина, «розмови на рівні серця — вони завжди ні про що і часто промовляються як мовчання». На думку спадає вислів Мартина Гайдеґера: «Сумління стало промовляє лише в модусі мовчання». Але мені здається, що ця формула народжується з моральної слабкости німецького філософа ХХ століття, який згодом хоча й недовго, та все ж таки буде зачарований німецьким нацизмом. І та ж таки формула мовчання набуває геть іншого сенсу у вірші української поетки ХХІ століття, яка на фронті боронить людство від російського неонацизму. Гайдеґер прирікає сумління на мовчання, бо боїться почути про власну слабкість. Чорногуз поетизує мовчання, бо коли перед тобою зло, усе стає кришталево ясним, твоє сумління не потребує слів.

Війна — збудник сумління. Війна надто тілесна, бо перетворює красу живих тіл на жах мертвої плоті. Війна несе смерть, але гідних і шляхетних людей закохує в життя. А закоханість у життя породжує справжню поезію.

Читайте до теми

Ярина Чорногуз: «Поезія — це спосіб долати німоту»

Українська поетка і військова — про літературні сюжети, жінку на війні та переклади Плат

Максим Буткевич: «Свободу треба плекати, виборювати і заради неї треба чимось жертвувати»

Правозахисник — про опір у полоні, історію українських революцій та боротьбу з несправедливістю

Чому останнє слово про цю війну має бути за нами?

Артур Дронь, письменник і ветеран — про письмо, побратимство й віру

Наталка Білоцерківець: «Вірші нині пишуть в окопах — а потім на небі, серед ангелів, перед Богом» 

Поетка — про «високу поезію», страхи й «померти в Парижі»

Уям Блекер: «Що таке постколоніалізм, я зрозумів через українську літературу»

Перекладач і дослідник — про сильні сюжети української літератури, роль культурної дипломатії й те, як працювати з мовами

Місто, в якому я купувала оберемки квітів

Фоторепортаж із Добропілля військовослужбовиці 108-го окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі»