Торік ми публікували фотоісторію документаліста Алекса Бабенка «Клас революції» — про київських одинадцятикласників, які пішли до школи, коли починалася Революція Гідності, а випускалися на третьому році повномасштабної війни. Ця історія була про Михайла, який збирав свій перший FPV-дрон за столом, де вчив уроки, і про його однокласників та друзів, які між заняттями бігали на акції та розбирали завали після російських обстрілів.
Відтоді Михайло вступив до війська. А в ніч на 1 серпня російська балістична ракета вбила Віталіну «Фрау» Яровенко — подругу цього класу, з якою герої серії разом виходили на акції. Двадцятирічна студентка Могилянки була інструкторкою університетського Військового вишколу — навчала інших студентів тактичної медицини. Тієї ночі вона приїхала на місце влучання в складі добровольчої групи парамедиків, щоб рятувати поранених, і загинула від повторного удару — разом із 25-річною Євою Ройтер, парамедикинею батальйону «Госпітальєри». Прощалися з Віталіною в Михайлівському Золотоверхому — а тоді кортеж рушив на Майдан, звідки колись починалася ця історія.
Бабенко зібрав знімки, на яких є Віталіна, і продовжив серію на прощанні з нею. Публікуємо ці фотографії разом зі спогадами її друзів.
Анна, близька подруга
«Ми познайомилися два роки тому в Могилянці, а згодом разом пішли на вишкіл — спершу тренуватися, потім на курси, щоб навчитися викладати самим. Здається, до університету ми ходили заради того, щоб потім піти вдвох у “Інформатику” на Подолі — взяти масалу й говорити. Звісно, і про чоловіків. Я казала їй: приходитиму до тебе на могилу й далі розповідатиму про свої інтрижки.
Віталіна була витончена: слухала Sade і Мадонну, любила “Секс і місто”. Ми співали разом пісню звідти — “More, more, more” — і почувалися героїнями серіалу.
О восьмій ранку в суботу всі приходили до штабу втомлені, а Віталіна виглядала бездоганно і підбадьорювала всіх. Запізнитися могла хіба через улюблене латте на безлактозному молоці. Його я теж пообіцяла приносити їй на могилу.
Коли вона організовувала “Першу психологічну допомогу” і ніхто не відгукнувся, сказала: “Піду за свої гроші надрукую плакати й розвішаю по Подолу”. Розвішували вдвох. Якщо Віталіна за щось бралася, то доводила це до кінця.
У штабі лишилося її робоче місце, її бейджик. Якщо зараз її відсутність відчувається так гостро, то коли ми почнемо викладати, болітиме ще більше. Вона більше не зайде в ці двері — жартувати, глузувати майже з усіх і підбадьорювати».
Анастасія, інструкторка вишколу
«На День святого Валентина припав робочий день вишколу. Ми зібралися в штабі й говорили про колишніх — у нас трьох тоді нещодавно закінчилися стосунки. Пам’ятаю, як щиро ми сміялися. Віталіна була сильна — і так само сильно кохала, хотіла сім’ю і дітей. Прагнення захищати країну і ця вразливість гармонійно в ній поєднувалися.
Віталіна також була веселою — мала неймовірне почуття гумору і велику здатність сміятися, іронізувати, тягнути приколи з когось без сорому.
На вишколі вона була і ейчаркою, і адміністраторкою, і піарницею — усе водночас. Не знаю, яким він буде без неї».
Станіслав «Анарх», інструктор вишколу
«До викладання вона ставилася вкрай серйозно. Ми працювали щосуботи, а вона писала мені ще в четвер: “Анарх, приїдь у штаб, перевір контейнери”. Або: “Анарх, повтори інструкторський монолог”.
Моє ім’я Віталіна так і не запам’ятала. Зверталася: “Святослав”. Я хитаю головою. “В’ячеслав? Славік? Всеволод?” — “Ні”. Тож вона називала мене Анархом навіть поза вишколом. Коли прийшли молодші інструктори, Віталіна їх заспокоювала: “Не бійтеся, ми лише здаємося серйозними. Насправді ми одне одного поважаємо і підтримуємо”. Я всміхнувся: “Віталін, як мене звати?” — “Не починай”.
Зустріти Новий рік разом, піти на пікнік, політати на FPV-дронах — усе це були її ідеї. Вона просила всіх брати їжу та воду, а сама брала вдвічі більше: знала, що хтось забуде. Якось я не встиг зайти до магазину — вона ділилася своїм. Я знав: якщо звернуся до неї, вона завжди допоможе. Я був впевнений».
Петро, шкільний друг
«Ми познайомилися у восьмому класі. Віталіна багато сміялася, і до неї всіх тягнуло. У дев’ятому класі на фізиці ми вигадали з формул нові елементи — Пупій і Піпій. Тоді це здавалося смішним.
Вона могла бути серйозною, могла розізлитися, але і це зрештою перетікало в гумор. Пані з важким характером — у гарному сенсі. Мені вона нагадувала Йеннефер із “Відьмака”.
Віталіна постійно була у справах. Якось ми мали зустрітися, щоб я віддав їй полагоджений дрон для військової школи. Вона написала: “Давай, лети, абонент, — так ми спілкувалися, — бо у мене робота”».
***
Прощання відбулося 4 серпня. Напередодні мама Віталіни попросила в соцмережах: «Прошу одягати світлий одяг, щоб їй було не так сумно. Можна вишиванки». Понад сотня людей провела Віталіну від Михайлівського собору до майдану Незалежності, де її вшанували хвилиною мовчання. Люди тримали живі білі квіти, найбільше — білих троянд. Віталіна любила білі троянди.
