«Волаючі у пустелі» приречені боротися з вітряками. Така у них подвійна функція — волати і боротися. Однак саме завдяки зусиллям цих людей ми з вами чуємо щось дуже важливе, а який-неякий вітряк спершу зупинить свої крила, а потім і взагалі — похилиться, впаде, зникне.
Є такий дуже затертий афоризм Стіва Джобса: «Лише ті безумці, які переконані, що можуть змінити світ, його і змінюють!» Сьогоднішній герой The Ukrainians на цілий світ не замахується. Вітряків у пустелі йому вистачає і в Україні. Вахтанг Кіпіані чітко розуміє, що, приміром, його проект «Історична Правда» не може перетворитися на джерело прибутків. Він усвідомлює, що і Музей-архів преси, колекцію до якого збирає уже 30 років, також навряд чи стане комерційно успішним проектом. Але працює — записує якісні телеефіри, публікує історичні вивідки, вишуковує приміщення, анґажує волонтерів, надихає. Він по-іншому уже не вміє.
Успішний українець Вахтанг Кіпіані свого часу заробляв більше за Леоніда Кравчука. Але каже, що успіх вимірюється на грішми. Успіх вимірюється потрібністю.
Як ви стали таким, як ви є зараз?
Я жив з мамою та бабусею. Батьки рано розлучилися, але зберегли дуже добрі стосунки. Дитинство минуло на Північному Кавказі, в місті Новоросійську. Це історично так звана Чорноморщина, Кубань. Правда, там у радянський час все «зачистили», і сліди праминулої історії важко було знайти (хіба в мові ми чули українізми, навіть серед людей не українського походження). Наприклад, моя вірменська бабуся казала не «муравьи», а «комашки», «друшляк», «буряк» тощо.
У нас була звичайна радянська родина, без дисидентства, без зв’язків зі Заходом, без великого бажання змін, але і без комуністичного фанатизму. Єдине, що відрізняло від інших, — моя мама ніколи не працювала на радянську владу, майже все життя працювала на себе, шила вдома. Працювала дуже багато, швидко й креативно, не було такого, щоб вона не могла пошити — від берета до шкіряного пальта. Спідницю шила за кілька годин, джинси – за ніч. Я лягав спати — мама сиділа за швейною машинкою, прокидався — знову щось шила…
У нашому домі завжди бувало багато людей, зокрема моряків чи дружин моряків, оскільки Новоросійськ — місто приморське, портове. Тож час до часу я чув різні цікаві розповіді. Наприклад, про знайомих, яких заарештували за валюту. Чув прізвище Солженіцина, дискусії щодо Висоцького. Ми тоді, наче жили в паралельній дійсності. Вона не була антирадянською, вона була просто іншою.
У радянські часи нас вчили комунізму зі самого садочка, потім у школі мізки промивали. Навіть таке явище, як «ленінський залік», було. Моя бабуся не була комуністкою, а мама — навіть комсомолкою, що для радянських часів дуже дивно. Втім, ніякого дисидентства в цьому не було. Я жив в оболонці радянських символів, радянських ідей. Думав: «наші» воюють в Афганістані за свободу народу і за мир. До певного моменту так думав. Напевно, до року 1988-го.
Багато для мене означав батько. Він енергетик за фахом, жив далеко — у Тбілісі. Дитиною я часто літав до нього. Мама садовила на літак, і за кілька годин я уже був у тата. Він дарував мені дуже багато книжок — працював у тогочасному «білому домі» і міг дістати таку літературу, яку не продавали в звичайних книгарнях. Здебільшого, це були книжки про природу і щось з художньої літератури. Це був справжній скарб. На відміну від теперішніх часів, хороших книжок тоді було не так вже й багато.
А як так вийшло, що хлопець зі звичайної (маю на увазі, не дисидентської чи пронаціоналістичної) родини, з міста Новоросійська, найбільшого торгового порту Півдня Росії, вирішив займатися історією, а не, приміром, кораблебудуванням?
У Новоросійську ми жили майже до мого десятиріччя, в останніх днях 1980-го року переїхали до Києва. Оскільки півродини були пов’язані з флотом, портом — тому певний час були, звісно, ідеї вступити у морехідну академію. Але під впливом перебудовних процесів ці та інші дитячі плани полетіли шкереберть.
Під час горбачовської перебудови у журналах почали друкувати заборонених авторів. Люди за пресою стояли в чергах, я — з ними. Водночас московська програма «Взгляд» розповідала, спочатку дуже обережно, про сталінські репресії. Поступово в багатьох головах почала відбуватися така потужна модернізація у головах, заміщення радянського не- і навіть антирадянським.
От під цим впливом мої наміри вступати на біофак Київського університету, де я мав бажання вивчати орнітологію, зникли. Адже навколо відбувалися історичні зміни! Зрозумів тоді: пташки мої нікуди не подінуться, а от можливість побачити ще вчора закриті архіви або почути репресованих сталінської доби можна втратити.
Були вагання. У пресі звернув увагу, що дуже розумні речі говорила Тетяна Заславська, «мати» радянської соціології. Я послухав її, дізнався, що таке соціологія, і подумав: «Треба вступати!» Це було щось нове. У радянські часи соціології фактично не існувало, її щойно почали відновлювати як науку.
Тож у 1988-му році спробував вступити в Київський університет на соціологію. Профілюючий іспит з суспільствознавства і філософії склав на «хорошо», а другий, математику, не склав. Навіть не знаю, чому. Може, справді наробив помилок, а, може, зрізали з якихось мотивів. Не знаю. Але оскільки математика моїм, як то кажуть, «коником» не була, вирішив на апеляцію не подавати.
Це літо 88-го. Перспектива піти в армію. Афганістан. Кавказ. Середня Азія. Тобто це квиток на війну. Я уже тоді розумів, що то не «моя» війна, не хотів через імперські амбіції воювати.
Мама пішла у військкомат і попросила дати відстрочку, не призивати восени того року, дати ще один шанс на вступ. І, на диво, якось їй це вдалося. Наскільки пригадую — це вдалося зробити без традиційного тоді хабаря.
Відтак вітчим взяв мене у свій кооператив. Я виконував різні адміністративні функції: розклеював афіші, квитки продавав, кур’єром був. Працював дуже багато й отримував за це високу зарплатню. Максимальна була — 632 рублі, для порівняння —секретар ЦК КПУ з ідеології Леонід Макарович Кравчук отримував 400 рублів. Нагадаю, що середня зарплатня в країні тоді коливалася між 150 і 200 рублів. Завдяки такій фінансовій незалежності купував багато книжок, передплачував періодику з Грузії, Литви, Естонії, Латвії, Москви.
Ходив на перші демократичні мітинги, слухав протестувальників, купував перший газетний самвидав. Тоді мені імпонувала політична партія Валерії Новодворської під назвою «Демократический Союз». Але вона була всесоюзною, а я вже хилився до того, що Україна має бути суверенною, тому вступати у всесоюзну, хоч і антикомуністичну організацію, не хотів.
Це був час коливань і непевності. З’являлись тисячі нових доріг і було незрозуміло, куди вони ведуть. І все ж, у 89-му вирішив вступати на історичний. Спочатку хотів до Київського університету, але якщо не вступити — це вже точно означало загриміти у Радянську армію, а це була б біда.
Вже не згадати, як це сталося, хтось озвучив креативну ідею — вступити в іншому місті, а потім перевестись до Києва. У Миколаєві, по-перше, мешкала троюрідна тітка, а по-друге, шансів на вступ було значно більше, ніж у Києві. Так і зробив.
До слова, історія зі вступом до Миколаївського педагогічного інституту цікава. На першому іспиті, профілюючий предмет — історія, мені поставили двійку!
Як потім мені розповів один з викладачів, десь нагорі було прийняте «політичне» рішення — «зрізати» всіх, хто має кавказькі прізвища. Попри декларовану «дружбу народів» — це був такий вишуканий приклад ксенофобії, причина — через війну в Карабасі в Україну поїхали тисячі людей і багато вірменської молоді вирішили вчитись тут.
Але я ж готувався до Київського університету і мій рівень знань був доволі високий. За маминим наполяганням я подав заяву на апеляцію — її склав, але викладач, як потім виявилося — рідкісний сталініст — підтвердив «двійку».
Нічого не залишалося як боротись до кінця. Домігся ректорської комісії. Тодішній ректор Віктор Федорович Байдак прочитав перед майбутніми викладачами листок моєї письмової відповіді на екзаменаційний білет і каже: «Куда вы смотрели? Вы что не видите, что человек из Киева? Вы что не видите, что человек готов?».
Після цього мені дозволили складати наступний іспит. Отримав п’ятірку, твір написав на чотири. І знайшов себе у списку прийнятих.
А той заступник декана, який мене «зрізав» на іспиті, Віктор Ходяков, потім подарував царський на той час подарунок — надрукований на машинці список всіх київських князів з роками їхнього сидіння на Київському престолі. Це була рідкісна річ. Він так вибачився за оту двійку, яка могла закрити мені можливість навчання.
Чим займався студент Вахтанг Кіпіані? Чи потім не шкодував ректорат, що вас прийняв?
Шкодував, ясна річ… (Усміхається) Навіть мамі телефонували — заберіть його до Києва, сесії не складе, бо «тут воду мутить».
Я був незручним студентом. У жовтні 1990 року єдиним з міста поїхав на голодування, яке пізніше назвали «Революцією на граніті». Навесні 1991-го разом з двома колегами створив першу незалежну студентську організацію. Спершу це була філія Української Студентської Спілки, якою керували тоді зовсім молоді Олесь Доній і Слава Кириленко. Відтак ми об’єднались зі студентами з усієї країни і постав Союз Українського Студентства.
Ядро активістів тоді — майже всі були галичани та закарпатці, які вчились у Миколаєві, здебільшого філологи. Найважливіша для мене людина того часу — Іван Гайванович з Нового Роздолу, який вчив мене української мови і навіть перекладав перші мої замітки. Я ж не міг фактично писати тоді українською. Він зараз живе у Києві, працює журналістом.
Хтось з тих, хто був поруч — «стукав». Якось роздав студентам листівки, а вже за півгодини викликають до ректора. Кажу: «Нічого незаконного ми не робимо, Народний Рух — зареєстрована громадсько-політична організація».
Ще ми робили газету-стіннівку, яка називалася «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Це була така іронія, що коли настане нормальне життя, то й ми не будемо виступати. Ще займалися профспілковими речами, боролися за стан гуртожитків, за краще харчування студентів, але здебільшого за «політику». Це був фантастично насичений час.
Українське середовище в Миколаєві тоді було зовсім вузеньке. З осені 89-го належав до Народного Руху України, співпрацював з Українською Гельсінкською Спілкою. Через треті руки отримував діаспорну літературу, газетки самвидавні з Галичини, слухав старших людей.
Великий вплив на мене мав повстанець Петро Степанович Саранчук, який 28 років провів у радянських таборах, сидів з Василем Стусом і про якого блискуче написав в «Українських силуетах» єврейський політзек, літератор Міхаіл Хейфець.
Є студентська справа, якою я найбільше пишаюся. Коли вступав, педінститут носив ім’я російського «революціонера-демократа», літературного критика Вісаріона Бєлінського. Така собі недоторканна ікона російського революційного руху.
Бєлінський, ясна річ, ніколи в Миколаєві не бував, і мене це зачепило. Чому він, а не хтось з наших місцевих діячів. Почав шукати, хто б це міг бути. І так вийшов на постать Миколи Аркаса, композитора, історика, фольклориста, керівника дореволюційної миколаївської «Просвіти». Словом, це була ідеальна фігура для перейменування.
Нинішніми словами — я почав піар-кампанію за Аркаса і проти Бєлінського. Однодумців спершу було мало — кілька студентів, рухівці, члени УРП, не густо було з патріотами тоді.
Мій рідний істфак цю ідею не підтримав, тоді як кілька кафедр з філологічного факультету (їх якраз «обробляв» Гайванович) прийняли рішення підтримати перейменування.
Пішов у газету «Радянське Прибужжя», редактором відділу культури там працював чудовий поет, а зараз уже і Шевченківський лауреат, Дмитро Дмитрович Кремінь. Приніс йому замітку про ініціативу, йому це дуже сподобалося. Пан Дмитро відредагував її і надрукував в газеті. Це все робилося ще до незалежності, у першій половині 91-го, був тоді другокурсником.
Коли Україна стала незалежною, то ініціативу не полишив. Більше того, пішов до бібліотеки і перечитав кілька томів Бєлінського. Волосся дибки! Він виявився рідкісним українофобом. Зневажав усе українське, Тараса Шевченка зневажав, кримських татар порівнював з верблюдами і баранами.
Ректорат намірів не підтримував. Ініціатива їм здавалась «націоналістичною». Ректор Байдак навіть одного разу запропонував мені компроміс — так, перейменуємо, але не на честь Аркаса, а на честь російського адмірала Бутакова. Я трохи не впав — кажу, а він тут яким боком. Ректор каже — як же ви, історик, не знаєте, що він з Шевченком листувався…
Восени 1991 року почалась перша президентська кампанія і до міста приїхав кандидат Леонід Кравчук. «Впіймав» його під облвиконкомом: «Леоніде Макаровичу, ви ж український патріот?». Він у відповідь: «Звичайно!». Тоді я: «У нас у Миколаєві є педагогічний інститут, який носить ім’я Бєлінського, а Бєлінський— українофоб! Ви ж це знаєте?!». Кравчук: «Я все знаю, але має бути дружба народів, мають бути інституту і Бєлінського, і Лесі Українки, і Шевченка». Мене ця спроба вислизнути обурила: «Але ж у нас у місті не 5 педінститутів, а тільки один і він носить це ганебне ім’я!». Кравчук: «Не треба це піднімати, буде все добре, буде дружба народів»…
Незабаром через знайомих зміг потрапити на прийом до тодішнього Міністра освіти Петра Таланчука. Він на словах підтримав, сказав, що ініціатива має знизу іти, а тоді вже і міністерство підтримає. Тоді записався на прийом до віце-прем’єра з гуманітарних питань, академіка Сергія Комісаренка. Він відповів так само, як Таланчук. Україна була вже незалежною, але «люстрацію» чужих героїв ніхто проводити не збирався. Часом руки опускались.
У 1994 році, коли закінчував інститут, то пам’ятна дошка імені Бєлінського зникла. Проте юридично ім’я Бєлінського залишалось у титулі вишу ще багато років. Аж поки його не назвали іменем радянського педагога Сухомлинського, який так само не має жодного відношення до Миколаївщини. Отже, влада була готова на будь-кого, тільки не на українського патріота Аркаса.
У когось з львівських дисидентів в альбомі бачила світлину, де ви зовсім юний стоїте поруч з політв’язнями. Як так сталося, що ви опинилися в такому інакодумному середовищі?
Я був дитиною, коли вони сиділи. Нікого з них десь до 90-го року, до голодування на Майдані, навіть не знав. Звісно, у газетах зустрічав прізвища і Чорновола, і Лук’яненка — їх же комуністична преса лаяла постійно. Однак спочатку мене це не дуже цікавило.
Під час виборів 1990-го року в Галичині та у Києві деякі дисиденти перемогли і стали депутатами. Це був той час, коли у Верховній Раді всі, хто хотів виступити, ставав у знамениту «чергу в задньому проході», як казав тодішній спікер Іван Степанович Плющ. Тоді ці легендарні дисиденти (і Чорновіл, і брати Горині, і Лук’яненко, і Хмара, і Ірина Калинець) шикувалися в цю чергу, виступали, чогось добивалися. Саме в цей час вони стають мені зрозумілими й цікавими.
Вже згадуваний Петро Саранчук, який сидів у за участь в УПА, і за «антирадянську агітацію», розповідав про Василя Стуса, Івана Геля, Валентина Мороза, Миколу Горбаля, Едуарда Кузнєцова, тобто тих людей, про яких я чув лише з підручників. А він їх знав усіх особисто! Відповідно, я почав записувати ці спогади і, так вийшло, що вже перші мої журналістські замітки стосувалися, зокрема, дисидентів.
Далі познайомився із філологом і «особливо небезпечним державним злочинцем» Василем Овсієнком. Він мені став як другий батько. Постійно спілкувались, записували інтерв’ю з політзеками, разом подорожували по тюрмах Росії – від Уралу до Соловків, десятки разів по Україні. Навіть коли служив у війську, іноді у нього ночував, бо було близько до частини. Там було нестерпно холодно, то я втікав до Овсієнка, він мене годував дерунами, а зранку я повертався в казарму.
Я полюбив цих людей, які не боялись бути українцями у найпохмуріші часи. Познайомився з усіма, хто був живий. Крім записаних розмов є що згадати — зокрема, як ми пили чай з медом у гостях удома у першого голови Української Гельсінкської Групи Миколи Руденка, заходив на борщ до Миколи Горбаля чи до видатної російської дисидентки Наталії Горбаневської у Парижі.
А з Михайлом Миколайовичем Горинем ми взагалі чи не всю Росію об’їхали — від Курська та Орла і до Сахаліна та Камчатки. Намагався увібрати, як губка, інформацію про часи, яких не застав. Оскільки в моїй родині нікого засудженого чи репресованого не було, було цікаво — як це, бути виселеним разом з родиною? Як це, сто днів голодувати? Як це, рік, два, п’ять не бачити рідних?
Успіх — це сукупність багатьох чинників, одним з яких обов’язково є труд. Тобто, якщо ти щиро і багато працюєш, то в процесі знайдуться ті люди, які тобі допоможуть, обставини складуться сприятливо. Не можна стати успішним, просто чекаючи чогось
Оці розмови ніби виводили на висновок — якщо ці люди долали такі випробування, то ті маленькі проблеми, з якими ми стикаємося в житті, є справжнім дріб’язком. Це надихало. Я тоді був студентом, думав: «Ну, виженуть з інституту за антирадянщину, ну то й що. Вони роками сиділи в таборах, а зараз уже такого не буде». Ці славні люди навчили мене простіше дивитись на побутовий комфорт, на матеріальні блага, цінувати внутрішню свободу.
Свого часу вважав, що дисиденти — супергерої! За рік-два, коли з багатьма перезнайомився, зрозумів, що більшість з них — не герої. Вони абсолютно нормальні люди, звичайні. Хтось, приміром, просто хотів бути вчителем у Житомирській області, а влада вбивала все українське і в нього не було іншого вибору, ніж підняти голос в обороні національних символів – мови, скажімо. Дисидентів не треба ні ідеалізувати, ні возвеличувати, вони були дуже різні як люди. Але вони виступали за наше право жити в вільній країні, а не захланній республіці великої імперії.
Я не перебував в аванґарді до 89-го, але коли «рухівські» (чи як зараз говорять — «бандерівські») ідеї потрапили мені в голову — я прийняв їх. Мені було легко й цікаво брати участь у виборюванні незалежності у русифікованому «червоному» Миколаєві. Це було справжнє повноцінне життя, ми з друзями були інакодумцями, йшли проти течії. Це був час, яким, без пафосу, можна пишатись.
Чому вибрали журналістику після інституту?
Першу у житті замітку написав навесні 90-го. У Миколаєві тоді виходила самвидавна газета «Чорноморія», яка підпільно друкувалася в Литві. Я туди написав буквально три рядки про всесвітню акцію солідарності студентів з молоддю, яку китайські комуністи роком раніше розчавили танками на площі Тяньаньмень. Редактор мені поради вигадати собі псевдонім, щоб не вигнали з інституту після першого ж курсу. Я підписався «Богдан Кияни» (ім’я Богдан наче схоже на Вахтанга, а Киянин, бо я ж з Києва приїхав).
Після голодування газета «Молодь Миколаївщини» запропонувала написати про студентське життя. Написав. Потім ще і ще. Не сприймав це як журналістику, використовував пресу для поширення українських ідей, це була така форма «політикування». Газети тоді читали сотні тисяч людей — це була добра трибуна. Та ще й платили гонорари у півстипендії. За ці гроші можна було раз на місяць приїхати на коордраду СУС до Києва чи на фестиваль «Вивих» до Львова.
У 92-му мені, третьокурснику, голова місцевої УРП Анатолій Іванюченко запропонував стати редактором газети «На сторожі», яка виходила кілька разів на рік. Я радо погодився! Невеличка газета на чотири сторінки, яка друкувалась у Очакові високим друком. Випустив небагато — п’ять чи шість чисел.
Отак поступово я й став журналістом. Коли закінчував інститут, мав десь півсотні публікацій і досвід редакторської роботи. На п’ятому курсі не лише писав диплом про становлення багатопартійної системи, але й викладав у першій україномовній школі Миколаєва — педагогічній гімназії № 5. Наприкінці навчання уже почав заїкатися через психологічне і фізичне навантаження. Потім якось відпустило.
За тиждень до закінчення інституту мене запросили працювати на телеканал «Миколаїв». Не мав навіть жодного вихідного після п’яти років навчання. Мій учитель у журналістиці Валерій Гросман, який мене взяв тоді на роботу, довіряв мені, дозволяв експериментувати — скажімо, робив передачі про УНА-УНСО, про «Пласт», про масонів, про табір Кучино на Уралі, сприяв поїздкам. Валерій Петрович помер буквально кілька тижнів тому, вічная йому пам’ять.
До речі, був тоді єдиним україномовним ведучим на каналі. Друзі казали: «Та навіщо тобі це треба, це нікому не потрібно! Кого ти намагаєшся здивувати?» Без сумніву, тоді це була дуже недосконала українська. У російськомовному місті і в оточенні, де ніхто не говорить українською, було трохи складно. Але це була позиція — в Україні має бути українська.
А коли ви перейшли на українську?
До 1991-го року практично увесь час спілкувався російською. І зараз не відмовляюся від неї. Частина моїх друзів є російськомовними, розмовляю з ними російською. Зрештою, багато пишу для тижневиків «Фокус» чи «Новое Время». Однак чільною мовою спілкування вже багато років є українська.
Ви не схильні ділити людей за ознакою мови, так?
Загалом, так. Не вважаю, що є якась лінійна залежність між тим, якою мовою людина говорить і тим, що саме вона говорить. Є ж багато україномовних совків і багато патріотичних російськомовних. Мені подобається популярна фраза — не важливо, якою мовою ти говорив, важливо, якою говоритимуть твої діти.
Майдан і війна на Сході мали б переконати навіть найзалізобетонніших у тому, що патріотом є не тільки той, хто говорить українською, а той, хто готовий віддати життя за Україну.
Не вважаю, що є якась лінійна залежність між тим, якою мовою людина говорить і тим, що саме вона говорить. Є ж багато україномовних совків і багато патріотичних російськомовних
Чому переїхали до Києва? Бачили у столиці більше можливостей?
Після вишу ще рік працював у Миколаєві вчителем та на телебаченні. Співпрацював з місцевими газетами — спочатку поза штатом, далі у штаті. Жив спочатку у гуртожитку, потім орендував. Але у Києві стояла порожня мамина квартира (мама за кілька років до того емігрувала в Сполучені Штати). Та й вже на той час заробітна платня у столиці була вищою: коли у Миколаєві платили за статтю, умовно кажучи, три долари, у Києві — сім або й десять.
Як переїхав до Києва, то працював парламентським кореспондентом «Новой Николаевской Газеты». Відтак почав дописувати до «України Молодої», до престижних тоді бюлетенів «УНІАН. Політика» і «УНІАН. Суспільство», журналу «Людина і світ», куди тільки можна було. Я трудоголік, це в мене спадкове.
На початку 1996-го якось приїхав у Миколаїв в гості. Виявилося, що незабаром буде черговий етап довиборів і «демократи» не мають кого висунути у мажоритарному окрузі. «Може, ти підеш?..».
Грошей на кампанію не було. Але не хотілося залишати виборців сам на сам з комуністами, які вели запеклу антиукраїнську пропаганду. Одного чудового дня мене запросили у виборчу комісію і голова сказав, що я повинен знятися з виборів. Мовляв, якщо не погоджуся, то конкуренти поширюватимуть інформацію, що я нібито ухиляюся від служби в армії. Мовляв, я є злочинцем і мене шукає міліція. Це був такий дешевий шантаж, але листівки вже були готові і їх вішали на парканах.
Отак постало питання армії. І постало воно руба: або «косити», або іти. Коли я працював вчителем у гімназії, то мав офіційну відстрочку, бо україномовних вчителів тоді було дуже мало. «Косити» від війська я не хотів. Повістка. Медкомісія за один день. Мав охороняти вже порожні ракетні шахти у Первомайському районі. Ясна річ, це була доволі невесела перспектива втратити рік у глушині.
Розповів товаришеві, молодому історику Ярославу Тинченку. Він — переговорив у Міністерстві оборони і керівництво Центральної телерадіостудії МОУ сказали: «Зробимо виклик, нехай приїздить!». З Києва прийшов папір, у військкоматі «обалдєлі» від такого, але не могли нічого вдіяти і я без супроводу за власні гроші поїхав у армію. (Усміхається)
Рік відслужив на військовому телебаченні. Наряди, казарма, вишколи тощо. Але водночас мій командир — підполковник Олександр Тереверко, знаючи, що я журналіст, залучав до професійних справ. Знімав сюжети для центральних телеканалів, сценарії фільмів про армійські справи і навіть один раз написав промову для тодішнього міністра оборони генерала Кузьмука.
Тобто ви і каналам давали матеріали, і вдосконалювали професійні навички…
Так, мені страшенно пощастило з місцем служби! Офіцери — патріотичні хлопці, деякі з яких зараз воюють на Сході. Цей рік не був втраченим. Дослужився до молодшого сержанта. Після демобілізації залишився у добрих стосунках зі своїми офіцерами. Дотепер інколи бачимося.
Це все у Києві, так?
Так. По закінченню служби пішов працювати в «Україну молоду», далі — на «Новий канал». Загалом доволі часто змінював місця роботи.
Перша думка — потрібен популярний історичний журнал-місячник… Постало питання грошей. У принципі я знайшов гроші — їх був готовий інвестувати один чоловік, тоді ніби нормальний, а тепер суперодіозний. Але бог милував і я не став брати «політичні» гроші. Гроші таки пахнуть
Ви працювали у багатьох друкованих виданнях і багатьох телеканалах. Чому вирішили перейти до більш дослідницької роботи? Коли сталася зміна?
Кілька років працював випусковим редактором «ТСН», рік був редактором на «Новому», на «К1», інших каналах… Втомився від новин. Це те, що живе хвилину, а вже за годину часто не має жодної ваги і сенсу.
«Моє» — це авторські проекти — «Подвійний доказ» на «1+1», «Великі Українці» на «Інтері». Ось тепер — «Історична правда» на ZIK.
А як з’явилась ідея сайту «Історична правда»?
Сайт — це «позашлюбний» син проекту «Великі Українці». За той телевізійний сезон довелося організовувати голосування у багатьох регіонах, координувати зйомки сюжетів і фільмів. І я бачив, наскільки людям цікаво обговорювати історичні події та персоналії, але явно бракує знань. Якщо ж людина не знає своєї історії, то вона наче перекотиполе.
Перша думка — потрібен популярний історичний журнал-місячник. Таких багато у всіх країнах світу, а в Україні не було і немає дотепер жодного. Постало питання грошей. У принципі я знайшов гроші — їх був готовий інвестувати один чоловік, тоді ніби нормальний, а тепер суперодіозний. Але Бог милував і я не став брати «політичні» гроші. (Усміхається) Гроші таки пахнуть.
Тож приблизно рік жив з фрілансу. І в процесі народилась ідея «Історичної правди». Я багато років співпрацював з «Українською правдою» і запропонував Олені Притулі взяти нас під «парасольку». Олена погодилась, познайомила мене з Павлом Солодьком і отак втрьох (плюс Олександр Зінченко, зараз – заступник директора Українського інституту національної пам’яті) ми і зробили «сайт моєї мрії». Дякуючи «УП» ми відразу отримали доступ до доволі широкої аудиторії. Уже першого дня мали кілька тисяч відвідувачів, максимальна аудиторія під час Майдану-2014 сягнула мільйона. Більш популярного україномовного проекту про історії не існує.
Я сприймаю «Історичну правду» як такий собі шампур, на який можна нанизувати інші проекти. Наприклад, Музей преси чи тематичні сторінки про Голодомор, Голокост, Волинь-1943, Катинь тощо. У планах — радіопрограма і все таки повернення до паперового журналу. Ми вже випустили три книги, четверта верстається. Разом усе це створює такий собі віртуальний «міні-холдинг», який за допомого різних носіїв і форматів «інфікує» людей якісним і цікавим історичним знанням.
А які плани із Музеєм-архівом преси? У якому стані він зараз?
У грудні буде 30 років як я колекціоную газети. Тому ідея музею — дуже давня. Однак її важко було реалізувати через брак фінансів, належного приміщення і зайвих 24 годин на добу.
Дякуючи фейсбукові багато людей дізнались про моє захоплення і деякі з них запропонували свою допомогу. Так, Оксана Маркарова надала прекрасне приміщення на Подолі, а Лідія Білас —організувала виготовлення стелажів, стендів і полиць для фондів і виставок. Загалом музеєві-архівові помагають десятки добрих людей. Без них цей проект не мав шансу бути реалізованим. І я б досі переносив тридцятикілограмові коробки з місця на місце.
Музей буде існувати у форматі змінних виставок. Так я зможу показати усе різноманіття української преси — від перших видань до сучасних. Перша виставка «За Україну! За її волю!» — це преса ОУН, Української Повстанської Армії, інших визвольних формацій. Наступна — «Соборність» — це будуть унікальні зразки діаспорної періодики з усього світу. Відтак думаю про виставку іноземних журналів про Путіна чи українських — про патріарха Йосифа Сліпого. Фонди величезні! Понад 30 тисяч найменувань, зокрема найбільша в світі колекція українського періодичного самвидаву. Скільки це штук не скажу, не знаю, ще рахуємо. Сотні тисяч одиниць зберігання, очевидно.
Які найцінніші видання є у колекції?
Цінних видань дуже багато. Але достатньо сказати, що маю перший річник першої україномовної газети в історії. «Зоря Галицка», 1848 рік.
Як ви бачите перспективи музею?
Це складне і навіть трагічне запитання. Є людина — є музей, є поповнення фондів, є оцифрування. Що буде після мене — наразі не уявляю. З державою контактів не маю, це, здається, безсенсово. Але, водночас, не зарікаюся! Бо, хтозна, що буде завтра.
Держава не має ні бажання, ні ресурсів для підтримки приватних ініціатив, які зберігають історико-культурну спадщину. Їй це нецікаво.
На Заході є як громадські, так і приватно-громадські музеї, є традиція офірування грошей на добрі справи, є ендаументи, з яких фінансуються заклади. Музей — це ж не просто приміщення, а й дослідницька, непомітна сторонньому окові, робота. Дякуючи волонтерам іде процес оцифрування фондів, але все це дуже повільно робиться. Сайт і музей працюють без копійки — це цікавий «кейс», але важко все це. Я за чотири роки ще не мав зарплати і не уявляю, чи вона коли-небудь буде. Але сайт живе і музей працює. Це — головне.
Традиційне питання, яке чують усі наші герої та героїні. Чим для вас є успіх та чи вважаєте ви себе успішною людиною?
Успіх — це сукупність багатьох чинників, одним з яких обов’язково є труд. Тобто, якщо ти щиро і багато працюєш, то в процесі знайдуться ті люди, які тобі допоможуть, обставини складуться сприятливо. Не можна стати успішним, просто чекаючи чогось.
До певного моменту я мав непогану журналістську кар’єру. Працював на центральних каналах, мав широкі знайомства і вигідні умови праці. Це було добре, але я не вважав це успіхом. Коли тебе показують по телевізору — це не успіх.
Успіх — це коли ти робиш свою «сродну працю», справу, яку ніхто, крім тебе не може зробити, а ти робиш і в тебе все виходить.
Для когось я є маргіналом, який віддає купу часу і грошей на старі газети, а сам не має автомобіля чи будинку. Може й так. Але «нам своє робить».
Ви були студентським активістом в бурхливі часи перебудови. Працювали на телебаченні, де панує постійний моральний та психологічний тиск. Чи є якісь принципи, які ви виробили за життя і якими ніколи не поступаєтеся?
Я не зможу сформулювати, так би мовити, «10 правил життя Вахтанга Кіпіані». Є щось таке внутрішнє, чим я не готовий ділитись з усіма. З одного боку, це якісь доволі банальні, універсальні уявлення про добро і зло. З іншого — здоровий глузд, який знаходиться у постійному резонансі з реальним життям. Приміром, переконаний, що слід робити якомога більше добра. Тут все просто — воно завжди повертається. Це правда, що бажаючи відчувати людяне ставлення, слід самому бути людяним.
Добро — це не синонім слова «добрєнькоє», воно може і повинно бути з кулаками, а як треба — то і з автоматом.
Слід робити якомога більше добра. Тут все просто — воно завжди повертається. Це правда, що бажаючи відчувати людяне ставлення, слід самому бути людяним
Яку відповідальність ви відчуваєте на собі? І чим загалом для вас є відповідальність?
Найголовніша моя відповідальність — це батьківство. Мушу працювати, не зупиняючись, бо маю поставити на ноги трьох дітей. Це передусім.
З іншого боку маю ще одну відповідальність — «приробити ноги» до цих кількох тон газет і журналів. Тут багато унікумів, це історія нашого народу. Вони мають бути збережені і належати не мені, а всім.
Чого бракує українцям?
На перший погляд, нічого не бракує. А водночас хотілося б, щоб ми більше вірили у власні сили. В особисті і спільні. Між нами часом буває занадто мало довіри. Звісно, ті ініціативи, що активно з’являються ще від 2004-го — від домопоги хворим діткам до підтримки воїнів АТО, — це позитивні сигнали. Але в загальному масштабі цього дуже мало – цим живуть лише одиниці. На канапах лишаються мільйони українців, яких «усе влаштовує» і які чекають, коли їм усе дадуть.
Що порадите почитати?
Не пораджу, хоча і багато читаю, бо це моє власне. Але скажу, що в дитинстві перечитав усі книжки британського натураліста Джеральда Даррелла. «Моя родина та інші звірі» — це блискуча річ, наприклад, написана з величезною любов’ю і до природи, і до людей. Плюс чудове почуття гумору. Останнє, до речі, для мене маркер на людську адекватність.
Одна порада для наших читачів.
Боюсь банальностей. Але спробую — бути водночас і українцями, і громадянами світу. Коли 120 років тому починалися хвилі міграції з України, люди прощалися з рідною землею назавжди. Сьогодні ми маємо можливість перебувати у будь-якій точці світу, але жити за київським часом і українськими справами.
