«Креативна молодь змінить Україну» — так промовисто називається програма Фонду родини Богдана Гаврилишина, видатного українського економіста, який завдяки наполегливій праці зумів побудувати блискучу кар’єру в Україні, Швейцарії та Канаді.
Програма вже третій рік поспіль реалізується за підтримки Українського культурного фонду і має понад 400 випускників та випускниць. Місія Фонду родини Богдана Гаврилишина — сприяти розвитку українців нового покоління, які беруть справу в свої руки та своїми ідеями і проєктами системно змінюють країну на краще. Їм може забракнути розуміння проєктного менеджменту, дизайну мислення чи фандрейзингу, але всього цього і навчають учасників та учасниць програми.
Ми розповідаємо про чотири ініціативи її випускників, яким у своїх регіонах чи на всеукраїнському рівні вдалося зсунути з мертвої точки проблеми, які на позір непомітно, утім, суттєво впливають на суспільство.
[Текст створено за підтримки Українського культурного фонду]
Вудка для ветеранів
— Чи пам’ятаєте, як під час активної фази АТО ми всі говорили хлопцям і дівчатам «повертайтесь живими»? То от що робити демобілізованим потім, ніхто не казав, — так починає розмову Олександр Куклишин, у минулому — координатор евакуації поранених на Донбасі та радник заступника Міністра оборони, а нині голова громадської організації «Зелена Смуга», що об’єднує ветеранів усіх військ і вирішує їхні проблеми у мирному житті.
Цих проблем — цілий клубок. Сьогодні організація займається проєктом «100 очей», у рамках якого ветеранам, які втратили зір на Донбасі, проводять безкоштовні операції. Але часто після реабілітації хлопці й дівчата не знають, куди рухатись. «Будемо шукати нову роботу», — відповідають волонтерам, але, як правило, це закінчується нічим. Один ветеран пройшов двадцять співбесід і майже здався. Спочатку Олександра це дивувало і разом із волонтерами він намагався десь прилаштувати колишніх військових. Але згодом збагнув, що в цьому разі замість риби треба давати вудку.
Як виявилось, 80% ветеранів не вказують у резюме бойового досвіду
— Як виявилось, 80% ветеранів не вказують у резюме бойового досвіду, — говорить Олександр. — Причини різні. Хтось вважає, що це особисте, а хтось боїться, що роботодавець поставиться до цього негативно. Втім, насправді бойовий досвід — це дуже добре для резюме. У США такі кадри як знахідка.
Якщо побував на війні — значить не зрадить, буде лояльним працівником, надійною опорою для організації. Але ветерани не розуміють цього, так само як і те, які навички їм принесла війна і як вони можуть знадобитися на посаді. Тому «Зелена Смуга» ухвалила рішення створити освітній онлайн-курс «Україна наймає ветеранів», з допомогою якого хлопці й дівчата могли б проаналізувати свої помилки, правильно скласти й подати резюме, а також набути навички самопрезентації.
Оскільки проблема всеукраїнська, то й фінансування відповідне. Посольство США в Україні дало «Зеленій Смузі» грант, Міністерство цифрової трансформації у жовтні викладе готовий курс на платформі «Дія». Цифрова освіта, а в майбутньому проєкт, можливо, навіть перекладуть іншими мовами. Грузинські ветерани вже заявили українським активістам про таку потребу. А поки організація, за участі найкращих HR-фахівців країни, зокрема компанії INDIGO Tech Recruiters, WORK.UA, Grammarly та інших, доробляє останні штрихи до курсу.
Розробити його було непросто — раніше «Зелена Смуга» не займалась креативними проєктами. Команді бракувало структурованості зусиль, а самому Олександру – розуміння сили комунікації, взаємодії. Програма «Креативна молодь змінює Україна» заповнила ці прогалини в знаннях. Аби врахувати всі нюанси створення онлайн-курсу, «Зелена Смуга» консультувалась з EdEra та Prometheus, провідними українськими компаніями цього ринку. Так активісти зрозуміли свою найбільшу перевагу — відмінне розуміння аудиторії курсу, та почали ретельно аналізувати її потреби та особливості. Щоб навчання виявилось максимально корисним, спеціалісти з найму людей особисто розбирали з ветеранами їхні резюме, намагаючись підібрати до них підхід, аргументи, займались профорієнтацією.
Насправді у світі є повно успішних історій ветеранів. Один з них заснував американський Walmart — найбільшу у світі мережу супермаркетів. Але для ветеранів це часто не більше ніж казочки, адже вони не знають, із чого почати. Тому «Зелена Смуга» не лише деталізує для них такі історії успіху, а й шукає авторитетів — тобто ветеранів, — які поділяться з побратимами своїм досвідом.
— Ветерани — це особлива аудиторія. Вони не люблять говорити про свої проблеми, їм соромно просити про допомогу, а багатьом навіть складно погодитись на безкоштовні операції, — говорить Олександр. — Тож працевлаштування — це саме та вудка, що принесе їм незалежність.
Жінки і цифри
Пандемія завдала багато клопоту жінкам. На їхні плечі лягло все і відразу: домашні обов’язки, догляд за дітьми та хворими рідними, а також дистанційна робота. За таких умов неможливо виділити час на себе, а розважитись немає де — все закрито на карантин.
Як результат, у розпал 2020 року до громадської організації «Сучасна жінка», що працює у Харкові на досягнення гендерної рівності в різних сферах, почали надходити запити про підтримку. З інтерв’ю з жінками, які працювали з фінансами, стало зрозуміло, що існує кілька проблем: порушення балансу життя та роботи, наростання професійного вигорання, а також низький престиж професії.
Працювати з цим вирішили в оригінальний спосіб — за допомогою театру. «Сучасна жінка» об’єднала зусилля з аудиторською фірмою «Бізнес-елемент», і разом із театром-студією «Арабески» вони розпочали набір бухгалтерок, фінансисток та аудиторок, які би на вісім місяців стали акторками, а також спробували себе у написанні сценаріїв, гримуванні, вокалі й хореографії. Так, вважають організатори, вони могли б зняти з себе емоційну напругу, відпочити та зайнятись тим, що справді подобається.
Олена Фаузер, яка саме тоді прийшла працювати комунікаційною менеджеркою до «Сучасної жінки», спостерігала за перевтіленнями на проєкті «Жінки і цифри». Всього учасниць зібралося тридцять, і це були жінки різного віку: від 20 до 65. Справа була серйозною, тому на початку всі вони пройшли діагностику професійного вигорання у психолога. Те ж дослідження проводили ще двічі: посеред проєкту й наприкінці, коли жінки вже могли почуватися зірками театру.
— Остання діагностика показала, що рівень професійного вигорання знизився на 30%. І це багато, зважаючи на те, що учасниці займались тією ж роботою, що раніше, не брали відпустки, — каже Олена. — За словами жінок, у дні занять вони скасовували всі плани. І так навчилися приділяти час на турботу про себе, а крім того, реалізували творчий потенціал, що носили в собі роками.
Учасниці ретельно репетирували, щоб виступити з виставою на великій сцені Національного форуму бухгалтерів та аудиторів, який проходив у Харкові 16 липня. Сюжет містив деталі з життя учасниць та був покликаний руйнувати стереотипи про їхні професії. «Я можу бути різною», — повторювали цю мантру жінки, розповідаючи про свої інтереси: подорожі, співи, в’язання, спорт чи ще одну професію. Траплялося так, що учасниці починали перетягували на себе ковдру та сперечалися з режисеркою про майбутню виставу. Але й це було елементом терапії: учасниці мали вивільнити емоції, навчитись висловлювати свої потреби та знаходити спільну мову одне з одним без конфліктів.
Відкрившись світу, вони впустили в своє життя прекрасне — усе те, що раніше застилала робота й кар’єра
— Після проєкту жінки наче розцвіли. Вони зрозуміли, що коли чогось хочеться, то час завжди знайдеться, — розповідає Олена. — Одна учасниця пішла на курси психолога, щоб краще розуміти людей. Інша стала коучем, а ще одна жінка знайшла свою половинку. Відкрившись світу, вони впустили в своє життя прекрасне — усе те, що раніше застилала робота й кар’єра. Невдовзі на основі інтерв’ю з учасницями та історіями їхніх перевтілень вийде мінісеріал.
Олена надихалась такими змінами і почала бачити в цих жінках себе. Вона розуміла їхні клопоти, адже донедавна їй теж доводилося поєднувати роботу й декрет. Жінка збагнула, що коли такі заклопотані учасниці змогли знайти час на себе, то і вона знайде. Цей проєкт став для Олени поштовхом податися на програму «Креативна молодь змінить Україну». Вона раптом збагнула, що завжди мала безліч творчих ідей, але їй бракувало знання, як їх здійснити.
Тепер Олена почувається достатньо сильною, має підтримку і розуміє, що такі молоді люди, як вона, багато в чому задають тон змінам. Натхненна своїм досвідом, жінка з нетерпінням чекає, коли її організація знову почне працювати з театром, але на цей раз уже з іншими групами професіоналок.
Знайомство з Тарасом Шевченком
Для Наталії Ярошенко із Сумщини поштовхом до змін стала Революція Гідності. Там студентка-першокурсниця знайшла близьких по духу людей, які любили проводити вечори біля бочки з багаттям, обговорюючи майбутнє країни, її гордості та печалі. Не раз заходила мова про класиків, які під час Майдану знову стали сучасними, модними символами боротьби за ідею.
Одним із найпопулярніших був Тарас Шевченко, якого Наталя зі школи пам’ятала як «дядька у смушевій шапці», що писав запальну поезію, не завжди зрозумілу школярам. Але під час Майдану в колишнього кріпака наче вдихнули нове життя: ось на одному плакаті він у касці запалює шини, на іншому — налаштовує зброю, ще десь на нього вдягнули костюм супермена на червоно-чорному тлі.
Ці нові образи спонукали студентку більше заглиблюватись у життєписи українських класиків, читати їхню поезію між рядками та пізнавати «людське обличчя» знаменитостей, відомих усім здавна з нудних підручників. На цій хвилі вона знайшла в соціальній мережі оголошення про набір волонтерів для першого фестивалю про Тараса Шевченка у Моринцях, рідному селі поета. Це була можливість як реалізуватись, так і знову потрапити в коло однодумців із Майдану, бо саме там гуртувалась основна команда організаторів, які поставили собі за мету системно працювати над модернізацією образу Кобзаря.
Так Наталя потрапила у команду мрії, де за три роки від волонтерки виросла до організаторки. Відтоді ШЕ Fest, як офіційно називають цей фестиваль у Моринцях, розрісся й поглибшав. Та основне залишилось незмінним. Фестиваль досі є безкоштовним, і як у 2014-му, так і зараз, там задіяні дві галявини. На одній, Просвітницькій, люди пізнають Шевченка через лекції, читання й розбір поезії та прози. Неподалік відбуваються майстер-класи — ліплення горщиків абощо, триває виставка художників, чути співи народних етногуртів — це Художня галявина. А звідти потік людей плавно рухається на Музичну сцену, де починається концерт українських музикантів. Раніше їх відбирали за принципом «хоча б одна пісня — на слова Шевченка», а зараз це необов’язково. Головне, щоб у піснях ішлось про українців, національну ідентичність.
Кілька років тому з’явилась і Театральна сцена, де ставлять вистави на таку ж тематику. Навколо галявин — ятки з їжею, де обов’язково обслуговують українською. І, що є одним з основних правил фестивалю — не продають алкоголь. «Бо у здорової нації здоровий дух», — пояснює Наталя.
Цікаво, що місцевим на початку не надто подобалась уся ця затія. Вони не розуміли правила про алкоголь, а також були переконані, що після фестивалю Моринці потопатимуть у смітті. Але все змінилось: тепер селяни самі роблять зауваження тим, хто тихцем підпиває на галявинах, а до прибирання взагалі немає питань. Понад те, нині все життя села крутиться навколо фестивалю. Він відбувається не десь біля лісу, а по всьому селу. Та ж Театральна сцена — це місцевий Палац культури. А тому там тепер дбають про якісний ремонт, щоб не було соромно перед туристами.
Моринці — це і садиба Шевченка та його матері, а також тематичні музеї. ШЕ Fest підвищив до них інтерес, тому будівлі почали краще доглядати, перед ними з’явилися дороговкази. У селі також побільшало магазинів, а у кількох садибах почали приймати на ночівлю туристів. Фестиваль триває два дні, й не всім подобається жити в наметовому містечку. Все це призвело до того, що нині на ШЕ Fest з’їжджаються не лише з Черкащини, а й з регіонів. Цього серпня з’їхалось до 12 тисяч людей.
Щоправда, не без проблем — у Моринці досі складно дістатися, тому там просувають ідею «Підвези друга ШЕ Fest». Ще один постійний виклик для організаторів — приваблювати на фестиваль тих, кого цікавить саме постать Шевченка, а не змога безкоштовно послухати улюблений гурт чи підписати книжку Василя Шкляра. І схоже на те, що це їм вдається.
Допоки ми не замінимо «моє» на «наше», поступу не буде
— Якщо раніше серед лекторів у нас було багато місцевих активістів, то тепер «квота» для них зменшилась, бо охочих багато звідусюди, — розповідає Наталя Ярошенко. — Ще один показник — поява серед волонтерів школярів, які, працюючи з нами, всотують у себе Шевченка та українську культуру.
Окрім Ше Fest, Наталя організовує ще кілька фестивалів і саме для поглиблення своїх знань у креативному менеджменті подалась на програму від Фонду родини Богдана Гаврилишина. Оглядаючись на свій досвід, Наталя розуміє, що багато проєктів рухає саме активна молодь. Усі зміни, що нині відбуваються у громадському секторі, стверджує вона, просуваються за їхньої підтримки. Ті молоді люди вже бачили більше, ніж їхні батьки, мали змогу повчитись і розширити кругозір за кордоном.
— Втім, досі помітне розділення: «ось це ініціатива моя, а значить краща». Допоки ми не замінимо «моє» на «наше», поступу не буде, — каже Наталя Ярошенко. — Зрештою, в кожної країни є свої позитивні, нейтральні та негативні сторони, і молодь може крок за кроком впливати на цей баланс.
Театр як місце для діалогу
Співзасновники театральної майстерні «ГлибинА» Аліна Рашко та Сергій Глибін були в захваті, коли вперше прочитали п’єсу київської драматургині Лєни Лягушонкової «Василіса та Чапаєв».
За чудернацькою назвою стояв цілком звичайний, навіть буденний сьогодні сюжет. Це історія про школярку, яка вже пів року веде свій ютуб-канал. Їй хочеться трохи уваги та популярності серед однолітків, і байдуже, що в неї всього два підписники. Та раптом стається неймовірне.
Дівчинка гуляла в парку з однокласниками, і хтось зняв на відео, як вона танцює. Ролик залили в мережу під назвою «Підлітки знущаються зі святих», адже все відбулось у Парку слави, тобто «на могилі солдатів». Зненацька відео зібрало два мільйони переглядів, і дівчинку почали цькувати у школі. Як на це реагують дорослі та як у своїй самотності школярка шукає варіанти виходу з ситуації — ось про що ця вистава, написана живою мовою з сумішшю підліткового сленгу.
Аліні спало на думку, що саме такий твір було б цікаво зіграти підліткам, вихованцям її майстерні, особливо разом з акторами-дорослими. Ідею такої співпраці вона закинула ще два роки тому. Та коли заявила про неї вголос на одному з пітчингів у київському театрі, дівчині ледь не розсміялись в обличчя: як це, дорослі актори гратимуть з підлітками, які не мають досвіду?
Та практика показала, що нічого страшного в цьому немає. До вистави Аліна долучила своїх знайомих акторів, викладачів з університету, й зацікавлено спостерігала, як вони стоять поряд із підлітками 13+ і разом репетирують свої діалоги, підказуючи щось одне одному.
Ідея була не в тому, що дорослі прирівнюються до дітей, а діти уподібнюються дорослим, а щоби співпрацювати на рівних, чути й поважати одне одного
— Адже ідея була не в тому, що дорослі прирівнюються до дітей, а діти уподібнюються дорослим, а щоби співпрацювати на рівних, чути й поважати одне одного, — пояснює Аліна. — Думаю, такою і має бути освіта на всіх рівнях. Ми можемо вчитись одне в одного.
Дівчина також переконана, що театр — це місце для діалогу. Вивчаючи свою роль, діти її проживають, осмислюють. Аліна не підштовхувала їх до розмов або підсумків, та під час репетицій підлітки самі почали розкриватися і розповідати про різні ситуації в школі. «Вчителька казала, що ми дебіли й нічого не можемо», — неначе жартома пригадували діти. Хоча фізичне насилля помалу стає рідкістю, моральне — все ще дуже часте явище, з яким зіштовхуються підлітки.
Аліна Рашко багато про це знає, бо і сама зазнавала психологічного тиску у школі. Вона не мовчала, коли дорослі у школі пиячили чи коли помічала несправедливість. Це дратувало — мовляв, така мала, а вже говорить. А тому вчителі часто хотіли «підловити» її на незнанні свого предмету або ж відверто заявляли, що вона верзе дурниці.
Сьогодні це має назву «газлайтинг», але тоді Аліна такого слова не знала. Та в тому, що щось у вчительських словах не те, переконалась у 9-му класі, коли заявила, що остаточно вирішила пов’язати своє життя з театром. «Акторками стають красиві дівчата, а ти не дуже красива», — відказували вчителі школярці.
У день вистави в маленькій залі майстерні був аншлаг. Дорослі та діти стояли під стінами. Аліна переживала, як цю виставу сприймуть батьки та вчителі. Чи не подумають, що викладачка налаштовує дітей проти світу дорослих? Дівчина сподівалась на те, що більшість усе ж розгледить напівміфічного персонажа вистави, того самого Чапаєва, що уособлює чуйного дорослого. І схоже на те, що це таки сталося — захоплені батьки по виставі ще довго розказували про власний шкільний досвід.
Прем’єра вистави відбулася у травні, а зараз Аліна шукає можливості, щоб показувати її на більших майданчиках, а також у регіонах. Чутки про «Василісу та Чапаєва» поширювались як сарафанне радіо, і так навіть утворився список очікування з тих підлітків, які не потрапили на перший показ. Аби досягти своєї мети, Аліні знадобиться багато ресурсів. Але під час навчання на програмі «Креативна молодь змінює Україну» вона зрозуміла, що ресурси — це не лише гроші, а й люди, тобто зв’язки у своїй спільноті та поза нею, що можуть допомогти дівчині достукатись до ширшої аудиторії.
— Було б добре також залучити до вистави батьків і вчителів, щоб і вони зіграли одну-дві ролі, — каже Аліна. — Це був би ідеальний формат. Коли проживаєш якийсь досвід у театрі, то, потрапляючи в таку ж ситуацію згодом у реальному житті, вже зустрічаєш її без страху. Батьки знатимуть, як поводитись, а діти — як уникнути загрози чи відстояти себе. Важливо, аби вчителі також не боялися бути смішними і могли прийняти те, що молоді люди, хоч і недосвідчені, можуть інтуїтивно краще відчувати ситуацію. Просто тому, що це таке покоління — воно може стати антеною сучасних проблем.
[Усі фото надані героями та героїнями матеріалу]
