Доба Української Народної Республіки стала часом модернізації вітчизняної мистецької традиції. Розмаїття стилів і шкіл не може не вражати, причому особливо охоче зверталися тоді до барокової спадщини. Мазепинська епоха сприймалася як час великої національної потуги, здобутків і звершень. Барокові стилізації з’явилися в оформленні державної символіки, банкнот, виробленні шрифтів, у книжковій графіці, в живописі. Більше того, поступово вироблявся новий український мистецький стиль.
Для візуального оприявнення традиції неймовірно багато усього за кілька років устиг зробити Георгій Нарбут. Він утвердився як митець у Петербурзі, однак зберіг свою українську ідентичність. Закономірно, що вже у березні 1917-го, кинувши всі столичні гаразди, приїздить до Києва.
Таких поворотців із чужих столиць виявилося тоді немало: адже тут, на батьківщині, творилась історія, втілювалися неймовірні задуми, відбудовувалося зруйноване й знищене.
Вибагливий стилізатор, людина гри, схильна театралізувати навіть повсякденний побут, Георгій Нарбут пошив собі козацький жупан, жовті чоботи, іноді з’являвся в товаристві навіть із бутафорською шаблею при боці. Виглядає, цей київський образ конструювався принципово інакше, аніж петербурзький десятих років. Тоді художник носив «коротенькі бакенбарди на рожевих щоках», зелений фрак, а окрім зовнішности, навіть імітував розмовну манеру епохи романтизму. Він підкреслював власну іншість, окремішність, неприналежність до часопростору, в якому випало жити.
До речі, ці бакенбарди й фрак були аж так знаменитими, що в романі «Доктор Серафікус» Віктор Домонтович згадав їх як характерну прикмету стилю доби, замилування раннім ХІХ століттям.
Натомість у революційному Києві жупан став радше знаком тяглости чи й відродження традиції, приналежности до українських змагань: врешті, на службі УНР перебували дивізії сірожупанників.
Георгій Нарбут і сам тоді створив кілька ескізів військового одягу. Убрання стало лише частиною театралізованої щоденности. Квартира в Георгіївському провулку, 11, де художник поселився зі своїм іще петербурзьким другом істориком, археологом і генеалогом Вадимом Модзалевським, також виглядала чи не музеєм. Сам будинок прикметний тим, що влітку 1859 року там у панотця Ботвиновського мешкав Тарас Шевченко. А з вікна Нарбутової майстерні можна було милуватися брамою Заборовського.
Близький приятель художник Микола Бурачек описав інтер’єр знаменитого помешкання в Георгіївському.
Нарбут «бігав десь по Подолу, по аукціонах, купив прекрасні меблі корельської берези, придбав якісь портрети невідомих предків, тарілок, малюнків тощо. Квартира помалу почала набирати характеру прибірности, не тої дешевої міщанської нарядности, що всякими фіраночками, скатертинками, картиночками свідчить про недостатність смаку хазяїв. Навпаки, тут у Г. Ів. усе відбивало той високий артистичний смак, яким так щедро обдарувала Г. Ів. природа. Все було солідне, міцне, не на сьогодні лише, а на довгі роки. Тут, мабуть, виявився смак старого дідича, бажання утворити міцний, захисний закуток».
Нарбутів артистичний дім і став одним із найбільш знаменитих осередків київського мистецького життя тих років.
Тут збиралися письменники, сюди приходили молоді маляри й графіки, учні Георгія Нарбута. Із цим неповторним творчим середовищем пов’язана історія однієї з найбільш знаних літературних містифікацій минулого століття.
Якось Георгій Нарбут купив на подільському базарі перстень із сердоліковою печаткою, на якій було вигравіювано ім’я «Л. И. Грабуздов».
Далі запрацювала живлена бароковими візіями й асоціаціями фантазія: «Лупі Юдовичу» створили біографію, родовід, вигадали написані від його імени й про нього численні тексти.
Вівся грабуздівський «Діаріуш подій звичайних і наглих, в помешканню велможних пана Голови Архивного Вадима Модзолевського і пана Кунштпрофесора Юрія Нарбута трапляючихся, а також визитацій особ поважних і зацних запис в собі маючий Року Божого 1918 серпня 10». Він започаткований нотаткою Модзалевського: «Приїхав пан Грабуздов і оселився в помешканні без дозволу пана Нарбута. Реєнт домової канцелярії Вадим Модзолевський».
А сам Нарбут далі жалівся, що «виганяв п. Грабуздова, але він відмовився виїхати й залишив свою печатку». Довелося з гостем співіснувати, і це виявилося чудовою пригодою. Нарбут із Модзалевським придумали йому родовід іще від доби Хмельницького, простежили генеалогічне дерево.
Відзначалися ювілеї, множилися спогади. Микола Зеров написав два жартівливі вірші, присвячені «неслужащому дворянину», підкресливши якраз занепад дрібної української шляхти в імперії, втрату колишньої слави й звитяги.
Перший з них, «Sapphicus minor» (тобто «Мала сапфічна строфа») має розширене датування: «На бенкетуванні всенощнім товариськім 27 — 28. 03. 1920». 27 березня 1920 вони відзначали день народження: Лупі Юдовичу виповнилося того дня 89. Георгій Нарбут підготував медальйон — портрет на золотому тлі. Подбав навіть про меню «Вечері нарочитої», намалював етикетки для напоїв, серед них «Солодуха ректорська» (саме Нарбут же був одним із засновників та ректором Української академії мистецтв), «Пузівочка заяча» (це вже данина редакторові журналу «Наше минуле» Павлу Зайцеву) та «Спотикач грабуздівський».
Микола Зеров стилізує не лише мову барокової поезії мандрівних дяків, але і сам стиль «товариських бенкетувань»:
Натомився Вакх, Романовський дрихне,
Шляхологи сплять, і розмова сонна…
Тільки образ твій у красі нетлінній, —
Радуй ся, Лупа!
Неологізм «шляхологи» вводить таки Зеров, називаючи так могилянських мандрівних дяків.
До речі, одному з них, відомому поетові й мемуаристу Іллі Турчиновському, присвятить датований січнем 1922 року сонет, ввівши його у цикл «Культуртреґери». А що культуртреґерство було стратегією самих неокласиків, то Зеров знов же наголошує спадкоємність барокової традиції.
Врешті, портрет Турчиновського зроблений у манері, подібній до грабуздівської, поет початку ХVІІІ століття віддавав данину і Вакхові, й Аполлону: «Епічний пиворіз, герой-вагант, // Він всюди сіяв щедрою рукою // Колядку, діалог і студний кант». У першій строфі опису товариського бенкетування згадано близького друга Віктора Романовського, однокурсника Зерова з історико-філологічного факультету (це якраз він був учасником тої студентської подорожі Україною 1912 року, якій присвячена зеровська «ода» «Трьом мандрівникам», а третім мандрівником став Петро Горецький. У другій — з’являється ім’я Тютюнника: «І з твого зерна проросте Тютюнник!.. // Радуй ся, Лупа!» Уенерівський отаман Юрко Тютюнник (виглядає, мається на увазі таки він) стає у тексті Миколи Зерова символом української державности, а Лупа Грабуздов, відповідно, «зерном», з якого вона проросла. Куди вже очевиднішого політичного кредо грабуздівського товариства!
Зрештою, в заключних рядках голос Лупи «ніковить» — ідеться про присутнього, ймовірно, на бенкетуванні Андрія Ніковського, літературознавця й одного з чільних діячів Центральної Ради.
Нарбутівський гурток підкреслював пряму родинну спадкоємність усіх своїх членів від Грабузденків-Грабуздових.
Ця вишукана гра мала серйозні підтексти; їм ішлося про популяризацію барокової традиції, ба більше, про пошук отого Зеровим згаданого «зерна», з якого проростає і державницька потуга 1917 року, і тодішній мистецький ренесанс.
За два дні, 1 квітня 1920, Зеров знову повертається до образу Лупи, цього разу в жанрі пародійної «Елегії Грабуздовської — на умолчаніє мелниці фамилної». Родинний млин стоїть «на річці Чумгачку», згадуючи колишню славу, точене в широкі лантухи борошно:
Колись, во времена тяжких і горких бід,
Од глада рятував ти Грабуздовський рід.
Згубна провінціалізація української еліти, зведення масштабу оцінок до «самого Пирятина» спричиняє остаточну втрату тожсамости: «млин став», один із грабузденків починає називати себе «русским дворянином».
Проте елегія ця іронічна й пародійна, вона написана якраз у момент, коли занепад і провінціалізація нарешті подолані, коли нуртують творчі енергії й будівничі сили.
Плануючи грабуздівський збірник, Нарбут мріяв представити членів свого гуртка як прямих нащадків чи друзів Лупи Юдовича. Як згадував Микола Зеров про свої розмови з Нарбутом, «планувалися статті про рід, життьову та літературну кар’єру Лупи, спогади про нього, його мемуари, вірші, наукові твори. Нарбутові мала належати вся графічна сторона видання: обкладинка, заставки й кінцівки, портрети Лупи, силуети його приятелів (спеціально для того кожний з учасників збірника мусів фотографуватися на профіль в майстерні Аршеневського)».
Їх тоді згуртовували не лише естетичні інтереси. 1919 року постала так звана «Ложа Нарбута» (ложа дев’яти стріл) чи «антропософська дев’ятка», як її називають дослідники.
Знаємо про неї небагато, до конспіративної обережности спонукала, може, не так масонська традиція, як денікінська контррозвідка та червона чрезвичайка.
У спогадах художника Юхима Михайліва, котрий належав до групи, дуже багато недомовок, читати треба більше між рядками.
Зовнішні атрибути закритої таємної ложі очевидні: Нарбут намалював емблему, обвівши колом дев’ять стріл, спрямованих до центру, розробив дизайн персня-печатки, вирізьбивши на шестикутній плитці знов-таки коло зі стрілами. Під час зібрань обов’язковим був і нагрудний знак.
Ініціювали створення таємного товариства Нарбут і Курбас. Вони, виглядає, просто не могли не здружитися в революційному Києві. Перший приїхав до столиці з імперії Російської, другий — з Австро-Угорської, і обидва були одержимі творенням модерного мистецтва у відновленій українській державі. Обидва були не лише митцями, а ще й візіонерами, культурними менеджерами.
Виникає багато питань про принципи добору дев’яти учасників. До ложі не увійшли такі найближчі до Нарбута завсідники Георгіївського провулку, як Павло Зайцев і Вадим Модзалевський. Склад дев’ятки дуже відмінний від кола «Нашого минулого».
Чи можна вважати всі ці персні, емблеми, конституції лише іронічною театральністю, ігровою сухозліткою, чи йшлося таки про пошуки нової духовности і навіть нової релігії?
Що очевидно, то це спроба по змозі об’єднати представників усіх мистецьких царин. Троє поетів, Павло Тичина, Михайль Семенко та Микола Зеров, належать до різних груп і середовищ. Перший був символістом і музагетівцем, другий програмовим футуристом, а Зеров якраз найближчим до журналу «Наше минуле». Він тоді готував перекладну «Антологію римської поезії», яка вийшла в «Друкарі» 1920 року з обкладинкою, зробленою Нарбутом.
Тичина також близький до вужчого нарбутівського кола; у грабуздівському контексті він іменувався «лохвицьким писарем Павлом Тичиненком».
Семенка, найімовірніше, залучив до дев’ятки Лесь Курбас. Від малярського цеху ввійшли Георгій Нарбут та Юхим Михайлів. Мистецтвознавець Федір Ернст водночас із Нарбутом вчився у Глухівській гімназії. Належав до найвидатніших знавців культури бароко, 1918 року опублікував книжку «Київські архітектори ХVІІІ ст.», а наступного — «Українське мистецтво ХVІІ-ХVІІІ ст.».
Ще один мистецтвознавець у тій таємничій ложі, Олександр Чапківський, працював у київському Всевидаті і був причетним до втілення багатьох культурних проєктів. Композитор Пилип Козицький якраз тоді працював над хорами на слова Тараса Шевченка, опублікувавши їх 1922-го. (Козицький, як і Тичина, мав духовну освіту.)
І нарешті Лесь Курбас, якого називали людиною-театром не лише з огляду на його режисерські здобутки, а й з поваги до неймовірних проєктів, які він утілював задля модернізації всього культурного простору. Курбас дружив із київськими художниками, зокрема і з нарбутівського кола, з Лесем Лозовським, братами Бойчуками, Олександрою Екстер. Тобто дев’ятку об’єднували схожі інтереси, і товариство, виглядає, задумувалося для координації зусиль, для подолання тодішнього організаційного хаосу.
Передусім Лесь Курбас був налаштований на творення нового синтезу мистецтв, наголошуючи роль театру як своєрідного парламенту, як засобу впливу на маси.
Однак є підстави говорити й про спільність інтенсивних духовних, навіть релігійних пошуків. Між іншим, у статуті був і пункт про психологічну допомогу один одному. Тут важливо утриматися від зайвих домислів, але й зводити атрибутику ложі тільки до гри не випадає.
Насамперед зацікавлення альтернативними духовними системами та практиками було тоді знаком доби, десь навіть модою.
Розчарування в офіційному одержавленому православ’ї, відхід від позитивізму, інтуїтивістські філософські течії, аксіологічний хаос, ревізія християнства, інспірована Фрідріхом Ніцше, — лише важливіші з-поміж багатьох чинників, що визначали інтелектуальний і духовний клімат часу.
Знаємо про особливе зацікавлення антропософією Леся Курбаса. Він із перервами вчився у Віденському університеті в 1908-1910 роках і дивився спектаклі Рудольфа Штайнера. Неллі Корнієнко стверджувала, що актор Гнат Ігнатович мав конспект Курбасових вправ із ритміки, які розроблялися за сюжетом містерії «Страж порога», поставленої на з’їзді Антропософського товариства в Мюнхені. Курбаса цікавить ідея про духовні сили, які визначають фізичне існування, про людину як мікрокосм. Схоже, якраз Рудольф Штайнер звернув увагу віденського студента з України на вчення Григорія Сковороди.
Філософія Сковороди стала ще однією важливою складовою тої барокової спадщини, яку відкривали творці модерної української культури при початку ХХ століття.
«За Сковородою» ставив деякі свої спектаклі головний режисер Молодого театру й Березоля, сковородинські ідеї відлунюють у драмах Миколи Куліша. Про вплив автора «Саду божественних пісень» на Тичину писали вже перші рецензенти.
Зрештою, Сковорода стає без перебільшення культурним героєм ранніх двадцятих років. Їм вірилося, що зможуть обстояти культурний суверенітет, підхопити обірвану колись нитку переємности із західним світом.
Віра Агеєва, літературознавиця, докторка філологічних наук, авторка книжок «За лаштунками імперії», «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття» та ін., лауреатка Шевченківської премії, професорка Києво-Могилянської академії.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
