«Коли я був малим, любив спостерігати за тим, як люди усміхаються, — мені подобалося бачити в тих усмішках внутрішнє світло», — каже Микола Жужома, майор медичної служби та старший ординатор відділення щелепно-лицьової хірургії у Харківському військово-медичному клінічному центрі.
До російського повномасштабного вторгнення Микола працював стоматологом у приватних клініках, та коли почалась велика війна, відчув, що має бути там, де потрібен найбільше, і мобілізувався до Медичних сил.
Два роки працював у мобільних бригадах і на стабілізаційних пунктах у Донецькій та Харківській областях, а в лютому 2024 року перевівся до військового шпиталю. Каже, що тут має значно більше простору для професійної реалізації, але й навантаження та відповідальність теж більші.
Роботи так багато, що Микола нерідко ночує у шпиталі. Жартує, що може собі це дозволити, адже не має родини.
Він приймає поранених, планує і робить необхідні хірургічні втручання, проводить післяопераційне відновлення та координує подальші кроки з реабілітації.
Формально його робота закінчується, коли пацієнт виписується з відділення. Але, знаючи, яким складним є шлях реабілітації, Микола старається супроводжувати пацієнта й у наступних кроках. «Я можу зробити кілька десятків телефонних дзвінків, аби забезпечити людині оптимальне лікування і відновлення. Головне, щоб пацієнт не пручався і чітко виконував настанови.
Найбільша радість — коли людина приходить через півроку й усміхається. Бо усміхатися після травми обличчя — складно.
Треба прийняти нового себе і свою усмішку. А якщо це вдалося, то я знаю, що й надалі все буде добре».
Сьогодні до Миколи привезли пораненого з Вовчанського напрямку. У село, де стоїть його підрозділ, прилетіли два «Ланцети» й уламками поранило Дмитра і трьох його побратимів. У Дмитра зламана нижня щелепа і відкрита рана на шиї. Шкіру наче зрізало і відкриті нервові пучки й кровоносні судини. Вранці Микола мав консультацію із судинним хірургом — аби узгодити, яким чином йому захистити й ізолювати судини під час встановлення вакуумної системи (яка має зменшити обсяг рани — стягнути її краї, аби можна було потім закрити її клаптем шкіри). Микола каже, що вони весь час радяться між собою таким чином, а іноді навіть малюють план втручання на папері й позначають роль кожного окремого лікаря.
Поговоривши з нами, Микола зробив Дмитрові перев’язку і почав готуватись до операції. Сказав, що вона триватиме більш як чотири години, і дозволив нам повернутися ввечері — коли все завершиться.
Тоді ж до лікарні прийшли Ірина, Карина й Артем — дружина й діти прооперованого Дмитра. Карина почула, як батько ледь чутно мовив, що йому холодно, і швидко вдягнула йому вовняні шкарпетки. Вона діяла точно, але зізналась, що «серце в п’ятках». Лікар запевнив її, що це — нормальна реакція після наркозу і скоро Дмитро зігріється.
Микола говорить, що головне у комунікації з пацієнтами та їхніми близькими — бути чесним, розповісти про реальний стан речей і перспективи, а також пояснити всі приписи. Пацієнт має чітко їх дотримуватись, бо для лікаря найгірше, коли пацієнт нехтує, зокрема, гігієною і незворотно шкодить сам собі.
Після операції він вечеряє — і робить це швидко. Каже, що попереду — підготовка протоколів операції, обхід пацієнтів і прийом наступних. Має 19 днів на зміні, а тоді два вихідних — аби відіспатися й побути самому. Прибрати вдома, щось приготувати, і головне — трохи перепочити від постійної взаємодії.
