Не мій вибір

§§§

Цей текст створено в межах проєкту «Повернення додому: опрацювання сучасних викликів в Україні за допомогою усної історії». Проєкт реалізований ГО «Пост Беллум —Україна» за підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в межах Програми трансформаційної співпраці.

§§§

Еміграцію вибрала не я, і питання, чи повертатися, у мене звучало інакше: коли повертатися?

Усе відбувалося як у кіно: блискавично, драматично і наче не зі мною. 25 лютого ми виїхали до Вінниці, а вже 8 березня ночували в Чернівцях і наступного дня перейшли кордон із Румунією. Родичі тиснули: я повинна вивезти дитину подалі від війни, в безпечне місце. Тим паче невістка з двома дівчатами їхала вже підготовленим шляхом, мені треба було лише сказати «так» і їхати з ними.

Я ніколи не забуду, як ми з донькою вже в сутінках після довгої черги на кордоні переходимо по мосту Тису, за спиною залишається прикордонний стовп з написом «Україна», по моїх щоках котяться сльози, але мене тримає за руку п’ятирічна дитина і я не можу вголос розридатися.

Потім була довга дорога з ночівлями в якихось хостелах, неопалюваному угорському потязі, розкішний імперський вокзал Келеті в Будапешті, з якого ми колись вирушали до Відня, а тепер сиділи у відгородженій частині для біженців з України. Майже всі люди довкола нас були з дітьми — жінки і літні чоловіки, дідусі. Наші дівчата малювали з якимсь хлопчиком, а його мама з Броварів розпачливо запитувала мене: «Як ви думаєте, я правильно зробила, що виїхала?» Вона дивилася на мене так, наче з моїх вуст мала прозвучати якась вища істина. Вона вірила в мене й чекала, і тоді я сказала: «Так, адже ви це зробили для дитини». Я відповідала сама собі, на свої сумніви, принаймні намагалася на них відповісти.

За тиждень ми доїхали до місця призначення. Нам пощастило, бо це були далекі знайомі, які свідомо хотіли допомогти. Тож нам не доводилося жити в гуртожитках і чекати на розселення. Проте це не означало, що ми жили наче на курорті. Наша господиня — успішна реалізована жінка із заможної сім’ї, архітекторка, депутатка міськради, яка саме балотувалася на посаду міського голови. Мама трьох дорослих дітей, головне слово — «дорослих».

Ні, нашим дітям не заборонялося ні галасувати, ні бігати, ні гратися, власне, нічого не заборонялося. Забороняти і смикати мусили ми з невісткою, бо чудово розуміли, що тут давно й щасливо забули про дітей та їхні ігри, люди живуть дорослим цікавим життям і його треба поважати. Та за дітьми не встежиш і шкоди траплялися регулярно. То вони уявили трояндові кущі ворогами і порубали їх палицями, то іграшка сусідських дівчат якимось робом опинилась у них. Якісь ексцеси бували щодня, і атмосфера ставала дедалі напруженішою.

Наша господиня дуже любила гостей і застілля, а господар фантастично кулінарив. Нас завжди запрошували до столу разом з усіма, але відчуття, що ти екзотична мавпочка, яку розглядають із подивом і співчуттям, не залишало.

Ти можеш ким завгодно бути у себе вдома, але тут твій соціальний статус — біженка.

Дитячий садок, на який ми покладали великі надії, розчарував. Садочок працював із 8:30 до 15:30, це унеможливлювало і працю, і курси з вивчення мови. Знайти некваліфіковану роботу було так само непросто, як і роботу за фахом. До того ж робота на цілий день не підходила, бо треба було водити дітей у садок і забирати їх звідти.

Садочок і виховательки в ньому — це один із найкращих спогадів моєї дитини з нашої короткої і невдалої еміграції. Вона досі охоче розповідає, що в тому садку її навчили готувати йогурт і прати руками в мисці. Однак серйозна проблема полягала в чужій мові: донька не знала її, не розуміла, і хоча потрошку вчила, зокрема в садку, влитися в чужомовне середовище їй не вдалося. У неї почалися істерики: через найменшу дрібницю, якусь невдачу — криву лінію на малюнку, не в той бік написану літеру — вона починала ридати захлинаючись, її трусило, вона не могла пояснити, що сталося, вона просто не чула мене. Я передбачала довгу роботу з дитячим психологом.

Головний аргумент еміграції — вивезти дитину туди, де їй буде краще, — руйнувався на очах. Дитині не було краще в чужій країні серед чужих людей. Їй було погано і ставало дедалі гірше.

І це вона не читала новин, не знала про Бучу. У її маленький світ війна не доходила. А мені не було з ким це все розділити і тому теж морально й душевно було нестерпно.

Повернутися — це був мій вибір, обдуманий, свідомий і рішучий. Після довгої дороги додому нас зустрів у Львові мій добрий друг. Повів у Стрийський парк і купив доньці смачнюче морозиво. Потім ми їли у нього на пікніку піцу, а до поїзда на Київ він іще встиг завезти нас на виставку в «Я Галерею», де доньку знову чимось пригощали. Ми повернулися не просто додому, а у світ розуміння, любові й підтримки.

Нарешті ми вдома, у нашій квартирі, де на календарі досі лютий, а в передпокої висять шуби і стоїть зимове взуття. У доньки більше не було жодної істерики, до лікарів і психологів іти не довелося. Реальність війни вона зрозуміла і прийняла. Ходить до школи, де вчителька, коли діти на перерві переходять на російську, застережливо каже: «Чую ворожу мову». Донька знає, хто винен у побутових і комунальних негараздах, тривогах, шахедах, вибухах, загибелях. Вона з власної ініціативи пише листи й малює малюнки для наших воїнів і воїнок.

Ми ні разу не пошкодували, що повернулися. Бо це наш вибір.

Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.