1.
Улітку 2023 року Олена Компанієць сиділа на лекції про розширення Всесвіту в Мічиганському університеті, і її всесвіт також розширювався. Це тривало п’ять днів поспіль: лекції про еволюцію галактик, темну матерію, реліктове випромінювання, математичні моделі того, що було в перші миті після Великого вибуху. Олена вчилася з трепетом — нові покоління телескопів, що мали запрацювати в найближчі роки, обіцяли нарешті наблизити відповідь на питання, чому Всесвіт прискорює своє розширення замість того, щоб уповільнитись.
Одного ранку вона прокинулася, відкрила новини — й побачила воду.
Велику воду, яка розливалася Херсонщиною після підриву росіянами Каховської дамби. Олена тримала себе в руках лише тому, що вживала сильні заспокійливі. Астрономи навколо розпитували, що діється, — і вона в розпачі показувала фото від рідних: затоплені вулиці її рідної Осокорівки, а далі за течією — оголене дно водосховища, де у мулі лишалися риби, молюски, черепашки, що за кілька спекотних днів вкриють узбережжя смородом. Водосховище, яке здавалося їй вічним ландшафтом — таким самим незмінним, як зірки над ним, — зникало.
Разом із ним зникало щось іще: тепер Олена знала, що її дім ніколи не буде таким, як раніше.
2.
Осокорівка — село на Херсонщині, між Каховським водосховищем і п’ятикілометровою смугою густого лісу. Назва мало кому про щось скаже, якщо не пояснити: місцеві встановили той самий пам’ятник кавуну. Село без газу і майже без вуличних ліхтарів — під небом, чорноту якого не псує жодне джерело світла. Принаймні так було в Оленчиному дитинстві.
На городі росли картопля, кабачки, огірки, перець, соняхи, кава, люфа на домашні губки, а ще — паслін на вареники й фізаліс на варення. Про кавуни й згадувати нема чого — баштани ними рясніли. Поруч абрикос, на який тато прищепив три різні сорти: влітку одне дерево родило чорними абрикосами, ранніми й ананасовими.
Саме тут майбутня дослідниця зір сідала разом із татом на городі або ж при наметі на березі водосховища — й зазирала у небо.
— Я нарахувала більше! — раділа Олена, коли перемагала у їхньому змаганні з підрахунку метеорів. Або яскравих зір. Або сузір’їв.
— Бачиш ту темну пляму на небі? — питав тато.
Ні, вона не бачила. Але вдивлялася далі, сьорбаючи чай із тут-таки нарваних ромашки, календули й чебрецю.
Тато не мав вищої освіти — після херсонського технікуму лагодив телевізори, працював в Укртелекомі, — але звідкись у їхній хаті час до часу з’являлися телескопи. Може, татові приносили їх на ремонт, може, просив у школі. Олені подобалася ця таємничість. Замість казок перед сном тато брав лампу й кульку і, кружляючи по кімнаті, пояснював, як змінюються пори року, звідки беруться припливи й відпливи, що таке фази місяця.
Першої зустрічі з телескопом Олена не пам’ятає — їй ледве виповнилось пів року, але тато вже дбайливо підніс її до окуляра. Можливо, саме тоді вона бачила комету Хякутаке — це один із найяскравіших небесних гостей того десятиліття. Як зреагувала — невідомо: тато не розказував. Проте Олена не пам’ятає себе без любові до космосу — так само як не пам’ятає вечорів без зіркового неба.
Малою Олена вірила, що Місяць зроблений із сиру, а кільцями Юпітера їздять машинки. Відтак у школі отримала прізвисько Космос, у кожній книжці вишукувала сторінки й абзаци про Всесвіт і робила домашнє з астрономії старшокласникам за музику на свій mp3.
У дев’ятому класі вчителька історії, почувши захопливу розповідь підлітки про Галілео Галілея, запропонувала писати наукову роботу для Малої академії наук — і Олена погодилася, навіть не дослухавши. Рік поспіль після школи вона щодня налаштовувала телескоп на Сонце і замальовувала сонячні плями, що падали на аркуш через систему дзеркал: той рік Сонце саме перебувало на піку свого одинадцятирічного циклу активності. На вступному іспиті до фізико-математичного ліцею в Кривому Розі Олені забракло балів, але робота із сонячними плямами допомогла заявити про себе: дівчині дозволили перескласти іспити — і вона вступила з другого разу.
В ліцеї Олену помітила Світлана Мальченко, кандидатка фізико-математичних наук, яка домовилася, щоб замість літньої практики з прибирання здібна підлітка поїхала у Кримську астрофізичну обсерваторію.
До Криму Олена рушила разом із молодшою сестрою: автобусом до Сімферополя, звідти — до гір, аж поки не дісталися до селища Научний на схилі гори Сель-Бухра, побудованого при обсерваторії для вчених і працівників.
Зранку приходила до телескопа всередині купола, де пахло старими радянськими меблями, відкривала купол — і приміщення хутко наповнювалося запахом кримських сосон. Через фільтр коронографа КГ-1 Олена роздивлялася хромосферу Сонця й годинами вивчала кожну ділянку, ведучи журнал спостережень. Якось пішла до великого телескопа імені Шайна — два метри в діаметрі. Щоб зробити одне спостереження, треба дістатися підйомним краном під верхівку купола й міняти матрицю вручну. У сам телескоп ніхто не дивився: зображення виводили на комп’ютер. Олена нудилася — вона хотіла дивитися на зорі й галактики наживо, через окуляр, а не чекати, поки зображення з’явиться на екрані.
Тоді вона ще не знала, що ця поїздка буде останньою. Більше до Кримської обсерваторії вона не потрапить.
Принаймні поки що.
3.
Кримська астрофізична обсерваторія між Бахчисараєм і Сімферополем стоїть на висоті 600 метрів над рівнем моря, і сто ночей на рік там «є небо» — так астрономи кажуть про ясні ночі, придатні для спостережень. У радянський час тут діяв найбільший в СРСР центр вивчення Сонця, і за перші тридцять років у цій обсерваторії відкрили 1285 малих планет, три комети, вперше спостерігали вулканічні процеси на Місяці, довели вигорання водню в зірках.
У 1960-му тут встановили найбільший оптичний телескоп в Україні — рефлектор імені Шайна, той самий, на якому встигла попрацювати Олена. З ним обсерваторію навіть подавали на внесення до списку ЮНЕСКО, але статусу вона так і не отримала — через труднощі з документами, окупацію і забудову поруч.
4.
Найперше колабораціоніст, а вже далі — бізнесмен і політик Володимир Константинов, що народився в Научному, ще 2009-го намагався збудувати на території обсерваторії туристичний комплекс, але тоді не вдалося — через протести будівництво спинили.
А от після окупації півострова, коли Константинов став головою так званої державної ради Криму, його компанія швидко звела там житловий комплекс, за кілька років — готель. Прийшов і московський забудовник. Про трикілометрову зону захисту від світлового забруднення більше не йшлося.
Окремо — Євпаторійський центр дальнього космічного зв’язку з радіотелескопом РТ-70, сімдесятиметровою антеною, з якої вчені колись зв’язувалися з міжпланетними станціями на Марсі й Венері: після 2014-го росіяни передали його військовим.
Так Росія відрізала Україну від чи не половини її неба — і за решту взялася після 2022-го.
5.
Уже шість років 30-річна Олена Компанієць працює у Головній астрономічній обсерваторії в Києві. У холах досі висять старі космічні панно, у бібліотеці — стелажі з журналами ще з 1960-х. Середній вік учених тут — шістдесят років, а найбільший телескоп, 80 сантиметрів у діаметрі, стоїть на ремонті всі шість років, відколи Олена тут.
У травні 2025-го російська атака на місто вибила вікна на кількох поверхах обсерваторії — на території знайшли металеві уламки від ракети чи дрона.
Та попри все, обсерваторія працює — хоча спостереження проводять на Тенерифе, наші дослідники, за меморандумом з Інститутом Канарських островів, працюють згодом із результатами. В самому ж Києві досліджують Сонце, стежать за екзопланетами й орбітами штучних супутників. Олена любить це місце за тишу. Вивчає тут ізольовані галактики — ті, чиї сусіди настільки далеко, що вони не взаємодіяли останні п’ять мільярдів років.
— Стерильні космічні лабораторії, — каже вона, — або галактики-інтроверти.
На її пальці — каблучка з патерном комірок Вороного. Саме його метод Олена використовує, аби знайти свої галактики. Цей принцип відкрив український математик Георгій Вороний на початку XX століття. Ідея проста: простір ділиться на зони так, що кожна точка всередині зони ближча до свого центру, ніж до будь-якого іншого. Виходять неправильні, асиметричні комірки — і саме такий патерн можна побачити на потрісканому від спеки ґрунті, крильцях метелика, і саме так служби таксі знаходять найближчого до клієнта водія. Олена шукає так найближчих сусідів галактики — щоби зрозуміти, чи справді вона ізольована.
В ізольованих галактиках можна вивчати темну матерію — субстанцію, яку неможливо побачити, бо вона не взаємодіє зі світлом: не поглинає, не відбиває, не випромінює. Єдиний спосіб її виявити — через гравітацію: темна матерія притягує до себе видиму речовину, і де більше галактик, там її більше. Де галактики ізольовані — там її відносно мало, і це робить їх ідеальним місцем для спостереження: менше «шуму», чистіший сигнал.
Темна матерія — це чверть Всесвіту. Разом із темною енергією, яка чомусь змушує Всесвіт розширюватися дедалі швидше замість того, щоб уповільнитись під дією гравітації, вони становлять 95 % усього, що існує. Що це таке — ніхто не знає.
На Олениній ключиці набито рядок із рівняння Ейнштейна, що описує закони Всесвіту, — і те, що кілька символів вміщують у собі все, від руху планет до викривлення часу, жінка відчуває як фізичну красу.
6.
Радіоастрономічну обсерваторію імені Семена Брауде на Харківщині росіяни окупували на другий день вторгнення. До війни там вивчали галактики, що сформувалися невдовзі після Великого вибуху, — тобто дивилися у найглибше минуле Всесвіту, — і стежили за хімічним складом Чумацького Шляху. Росіяни облаштували там вогневу позицію.
Розклали боєприпаси, поставили танки й артилерію, пошкодили найбільший у світі низькочастотний радіотелескоп із 2040 восьмиметрових антен і радіотелескоп нового покоління. Знесли дах головного корпусу, викрали комп’ютери, машини, навіть холодильники. Замінували територію.
І хоча за пів року ЗСУ звільнили село Волохів Яр, де розташована станція, на її відновлення потрібні космічні гроші — і ніхто не може гарантувати, що відновлену обсерваторію не обстріляють знову. Десятки науковців, які працювали в обсерваторії, виїхали.
7.
Окремою втратою стала частково українська обсерваторія на власне російській землі — на піку Терскол. На застиглій лаві південного схилу Ельбрусу, на висоті 3100 метрів над рівнем моря, обсерваторію почали зводити у 1970-х. Повітря там настільки розріджене й чисте, що дозволяє випробовувати прилади для роботи в космосі. Вчені будували карти Меркурія, стежили за газовими оболонками комет і шукали екзопланети. Їхніми даними користувався орбітальний телескоп Хаббл — тільки уявіть: маленька обсерваторія на кавказькому схилі допомагала найвідомішому телескопу людства.
За документами обсерваторія була філією Головної астрономічної обсерваторії НАН України. Будівництвом керував астроном Ярослав Яцків, котрий і досі на чолі головної української обсерваторії.
Але у 2005-му станцію передали у спільну експлуатацію українській та російській академіям наук — і це здавалося розумним компромісом через брак фінансування.
Оленина колега й сусідка по кабінету Інна Ізвєкова провела там чотири роки в регулярних місіях і любила цю самоту понад усе — безлюдний пік, власний телескоп, «ні з ким говорити не треба, працюєш по 7–9 годин». Аж доки у лютому 2022-го все не скінчилося водномить: росіяни захопили обсерваторію, а Інна тікала від ФСБ через грузинський кордон. Тепер той телескоп для українських учених втрачений — подібних обсерваторій в Україні немає.
8.
— Моя робота — це погляд у минуле, — каже Олена. — Поки світло долітає до Землі, минають тисячі, мільйони, мільярди років. Уся астрономія дивиться назад.
Але вже чотири роки Олена й сама живе у двох часах. У минулому — зоряне небо над тихим херсонським селом, батько з лампою і кулькою, голос цвіркунів і запах скошених трав. У теперішньому — чоловік-розвідник на фронті, поїздок на Персеїди більше нема, у майже знищене рідне село у «червоній зоні» жінка везе аптечки для військових.
На зірки з нею тепер дивиться сестра. Тато воює.
Разом із фотографкою Євгенією Лаптій Олена придумала, як показати цей стан розділеності. Вони помістили уявного спостерігача на планету Проксима Центавра b. Звідти світло летить до Землі чотири роки, і отже — «показує» минуле, нашу планету до великої російсько-української війни. Євгенія зняла дно висохлого Каховського водосховища, а Олена наклала на нього карту зоряного неба, яким його видно з Проксими: так ми б побачили Землю з тієї планети. Жодної магії — чиста наука.
Олена досі загадує одне-єдине бажання, коли падає зірка.
