Олег Романчук: «Психологічна стійкість подібна до м’язів: тренуєш їх правильно — вони ростуть»

Майже 20 років тому, ранньою студенткою, я прочитала книжку «Жити серцем». Я була вражена її мудрістю, глибиною і простотою, хоч там були й терміни з психології, які я запам’ятала на все життя, — вони добре пояснювали мотиви людей.

Автор книжки — Олег Романчук, психотерапевт, дитячий та підлітковий психіатр, автор низки документальних фільмів, фахових і популярних книжок. Сьогодні він — директор Інституту психічного здоров’я Українського католицького університету та Українського інституту когнітивно-поведінкової терапії, засновник центру «Коло сім’ї». 

Ми зустрілися з паном Олегом, щоб поговорити про те, як бути психологічно стійкими у часі війни; чи культура у чомусь винна; про стан психотерапії в Україні сьогодні. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну українськомовну журналістику. Приєднуйтеся тут.]

§§§

З якими проблемами працюють сьогодні, у часі війни, українські психотерапевти і наскільки ці проблеми різняться в різних категорій потерпілих?

Війна є великим викликом, який торкається абсолютно всіх. Напевно, в Україні немає людини, яка б сказала, що спокійно реагує на сьогоднішні новини, — всім притаманні тривога і лють, які, звісно, виснажують, порушують сон, викликають дратівливість. І це — нормальна реакція на ненормальну подію. Сьогодні у мене були клієнти — мама з дітьми. Маму хвилює, що діти малюють танки, стали дратівливіші, часто плачуть. Вона їм пропонує бавитися ляльками, а вони ні, бавляться у війну, імітують ракети. Моє завдання було у тому, щоб запевнити маму: це — нормальна реакція на ненормальну подію. І часто робота психотерапевтів полягає зараз у тому, щоб допомагати дорослим справлятися з цими емоціями та допомогти батькам підтримати їхніх дітей. І головне завдання у відповідь на цей загальний стрес — плекати психологічну стійкість.

Сьогодні багато хто каже: у перші дні я думав, що ми всі помремо, а тепер якось адаптувався, почав спати, міркую, де моє місце у спільній роботі на перемогу. Саме так стійкість і виробляється.

Стійкість — це не щось вроджене, це радше подібно до м’язів: тренуєш їх — вони ростуть. Тренуєш їх правильно — вони міцнішають, викривляєш — можуть бути розриви зв’язок.

Але є друга категорія пацієнтів — це ті люди, які пережили щось справді жахливе. Наприклад, їхали машиною, був обстріл, хтось із машини загинув, а вони вижили. Чи маму розстріляли, а хлопчика поранило — тепер його привезли до Львова, в нього перед очима вдень і вночі розстріляна мама, і, хоч діагноз посттравматичного стресового розладу (ПТСР) можна поставити лише через місяць після події, але ми розуміємо, що в хлопчика вже є ознаки цього розладу і він потребує помочі. У часі війни посттравматичний стресовий розлад зростає в кілька разів. Це не значить, що всі, хто бачили війну, матимуть цей розлад, але міжнародні дослідження свідчать: ПТСР стається у 20-25 % людей, які були в зоні бойових дій, тоді як у мирний час його мають лише 7 % людей.

Тобто чи буде, чи не буде розлад, залежить не так від того, чи людина стійка, як від того, наскільки об’єктивно важка подія?

Розвиток ПТСР залежить від взаємодії кількох факторів: сили і тривалості психотравмуючої події, стійкості особи, ресурсів підтримки. Це як перелом руки — він залежить від сили удару і від міцності кістки. Водночас, яка б не була міцна кістка, є удари такої сили, що все одно перелом буде. Та й наслідки психотравмуючих подій бувають різні — деякі рани душі невеликі і швидко загоюються, а з деякими треба йти до фахівця, вони потребуватимуть терапії.

ПЛЕКАТИ РЕЗИЛІЄНТНІСТЬ

Якщо стійкість подібна до м’язів, то як тренувати м’яз стійкості? Є курси домедичної допомоги — а чи існують курси психологічної допомоги, що вчать допомагати і собі самому, і близьким, які страждають?

Пон